Візантійські релігійні традиції в українській культурі

Окремо варто згадати про медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни. Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори України. Згодом з'явилися вчені лікарі, що проживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадує вже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У XII столітті відомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти серед жінок на Русі: княжни Єфрозини з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої. Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Ще в Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і була авторкою першого медичного трактату "Алімма". Книга має п'ять частин і 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це ми дізнаємося з археологічних знахідок медичних інструментів, зокрема, пінцетів і скальпелів. Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтується на власних національних традиціях та використанні античного й болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло прийняття християнства у його східному, православному варіанті. У період переходу від язичництва до християнства на Русі (як у Візантії та інших країнах Європи) паралельно існували язичницькі та християнські школи. Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворюються три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа "книжного вчення" (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст).

Школи організовувалися за грецьким зразком. Як відомо, програма античної елементарної (початкової) школи поєднувала інтелектуальне, музичне й фізичне навчання. За програмою середньої школи вивчалися "сім вільних мистецтв" — граматика, діалектика, риторика, арифметика, геометрія, астрономія, музика; обов'язковими були заняття спортом. Вищу освіту визначали філософія й риторика. До наших днів (з певними модифікаціями) збереглися всі три ступені античного навчального процесу — початкова школа, середня й вища. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики), спів, музику (якій надавали виняткового значення, розглядаючи як одне з "семи вільних мистецтв"), поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку й латинську). Азбуку вивчали силабічним методом (поширеним в античності) — спочатку назви букв, а потім склади. Писали (як і візантійці) спеціальною паличкою — стилем. З дохристиянських часів відомі стилі (у давньоруських пам'ятках їх називають писала), виготовлені з рогу різних тварин або металу. Вони виявлені археологами при розкопках у Києві (зокрема, на Подолі), Новгороді, Мінську та інших містах. Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки, найчастіше бересту (кору берези). Поширення грамотності серед різних верств населення Київської Русі засвідчують берестяні грамоти XI—XV ст., виявлені під час археологічних досліджень (вперше 1951 р. у Новгороді, згодом — у Смоленську, Вітебську, Мінську та ін.). Грамоти (усього їх близько 600) писали чоловіки, жінки й діти. За змістом — це короткі листи-доручення, розпорядження, зобов'язання, духовні грамоти, учнівські вправи тощо.

Пергамент (на Русі — хартія, відповідним способом вичинена шкура телят, ягнят чи козенят) був досить дорогим, на ньому писали тільки вельможі. Отже, розвиток освіти, літератури і науки часів Київської Русі свідчить про великі здобутки українського народу у царині духовної культури.

3. Перші архітектурні  пам'ятки

Звертаючи увагу на архітектуру, треба зауважити, що стародавня Русь була споконвіку дерев'яною, а русичі були народом-теслею. Із встановленням ранньофеодальної держави - Київської Русі, формується певний тип забудови міст, що мав тричастинну систему: "дитинець", де містилися князівські та боярські двори; "окольний град", у якому жила переважна частина міського населення; та "посад", заселений ремісниками і торгівцями. Здебільшого будови зводили з дерев'яних зрубів. Основним типом забудови були п'ятистінні (тобто двокамерні) будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними печами, та з холодним приміщенням перед входом - сінями. До сіней робили ґанки, галереї. Літописи розповідають, що князівські та боярські двори являли собою ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. При князівських дворах були гридниці - великі зали для урочистих прийомів. Будували у князівських хоромах і поруби - в'язниці. Композиція давньоруського міста мала мальовничий вигляд. Існували певні правила забудови, завдяки чому середньовічні руські міста не були такими монотонними і скупченими, як міста Візантії і Західної Європи того часу. У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі, на 2-4 метри, і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Ззовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут розміщувався образ Христа-Пантократора (тобто Вседержителя). Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (від латинського - корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами (своєрідними носами корабля) у вівтарній частині за числом поздовжних нефів. З півдня на північ храм перетинав поперечний неф - трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня — ангелам, а нижча - святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності в давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері — з піднятими на рівень голови руками - канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі. У горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили термін випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургії. Русичі велику увагу приділяли і оборонному будівництву. Про що свідчить одна з найдревніших пам'яток оборонної архітектури Галицько-Волинського князівства - фортеця Тустань (Львівська обл.). Забудова фортеці почалася ще в IX столітті. Вдало вибрана місцевість для спорудження фортеці, добре продумана сама оборона, водопостачання свідчать про значний досвід русичів у фортифікаційних справах.

Православ'я на Русі мало свої особливості. Так, на зразок візантійської церкви храми не мали скульптурних композицій. Їхня наявність вважалася відгуком язичництва. В православній церкві богослужіння велося рідною, національною мовою, тоді як католипизм визнавав церковною лише латинь. У справі поширення християнства та втілення його в народні маси величезне значення мало християнське богослужіння. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на людину монументального мистецтва, зокрема величних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Тому й сам князь Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність. Вони старанно будували церкви. У літописі Нестора «Повість минулих літ» під 988 роком читаємо: «Наказав (Володимир) будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву на честь святого Василія (свого християнського патрона) на горбі, де стояв ідол Перуна й інші». При зведенні будов у Х-ХІІ ст. застосовувалася стародавня цегла - плінфа та камінь. Існує думка, що кам'яне будівництво на Русі розпочинається з виходом Київської держави на міжнародну арену в X ст. і перші архітектурні впливи Візантії приходять на Русь одночасно з появою нової християнської ідеології. Однак аналіз літописних повідомлень про палаци княгині Ольги, а також відкриття в центрі київського "дитинця" монументальної ротондоподібної будівлі, старшої за Десятинну церкву на п'ятдесят років, піддає сумніву це припущення. Факти свідчать, що Київська держава задовго до офіційного хрещення перебувала на такому рівні розвитку, що мала можливість переймати найкращі архітектурні впливи з інших держав задовго до кінця X століття.

Перші кам'яні будівлі на Русі зводилися, безперечно, під керівництвом візантійських майстрів. Будівництво князівського палацу в Києві розгорнулося наприкінці X - на початку XI століть. За короткий час було збудовано два князівських палаци. Мініатюри Радзивілівського літопису дають можливість стверджувати, що палаци були двоповерхові, з арками і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на другому. Центральна, а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею. Київський "дитинець" був доповнений у кінці X століття новими культовими спорудами. Це, насамперед, храм Богородиці, або Десятинна церква, прикрашена двадцятьма п'ятьма банями, збудована в 989-996 рр. князем Володимиром Великим. Загальноприйнятою для культових споруд того часу була розроблена у Візантії хрестокупольна система забудови. У цьому ж стилі і була побудована Десятинна церква. Розміщена на вершині Старокиївської гори, церква високо здіймалася над дерев'яними кварталами і кріпосними стінами київського "дитинця". Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир привіз із Херсонеса і отримав із Константинополя як посаг за принцесу Анну. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни оздоблені фресковим живописом і мозаїчними панно. Крім того, в інтер'єрі храму широко використовувалися кам'яні архітектурні деталі, мармурові колони. Десятинну церкву будували візантійські майстри, тому є підстави вважати, що зразком для них слугувала Фароська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі.

Довший час Десятинна церква була осередком усього культурного життя середньовічного Києва і до часу побудови Софіївського собору вважалася кафедральним храмом столиці Київської держави. У 1240 році вона була останнім оборонним місцем киян під час їх героїчної боротьби з монголо-татарами. ЇЇ було зруйновано. Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі розпочинається в часи правління Ярослава Мудрого. Якщо побудовані за Володимира Великого кам'яні споруди витримані у візантійському стилі, то вже за Ярослава давньоруська архітектура набуває національних рис. Це засвідчує такий шедевр середньовічної архітектури 1-ї пол. XI ст. як Софіївський собор. Софіївський собор був не тільки головним храмом київської держави, але й головною громадською будівлею, де збиралося населення міста, відбувалися церемонії, де вирувало культурне життя держави. Будівнича діяльність Ярослава Мудрого привела до значного збільшення території Києва. її обнесли величезним земляним валом довжиною 3,5 км, висотою 14 м, товщиною в основі близько ЗО м. На ньому знаходилися міцні дубові стіни. З південного боку вал прорізав головний парадний в'їзд до Києва - урочисті Золоті ворота. Ця велична кам'яна будова, яка вперше згадується в літописі у 1037 p., поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягати земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина - 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурними особливостями до Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря. Церква мала позолочений купол. Вірогідно, звідси й назва - Золоті ворота. Зруйновані вони ханом Батиєм в XIII ст. В 1982 р. над руїнами Золотих воріт споруджено павільйон, який відтворює їх в імовірному вигляді. Інший архітектурний стиль, ніж Софія Київська, започатковує заснований у 1073 р. князем Святославом монастир Печерської лаври. Із поширенням християнства в Київській Русі разом з церквами почали виникати й монастирі - чоловічі та жіночі. У XIII ст. на Русі (Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура») було вже близько 50 монастирів, 17 - тільки в одному Києві. Серед них перше місце належить Києво-Печерському монастирю, заснованому в 1051 р. Назву «Печерський» монастир дістав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Монастир зіграв велику роль у розвитку давньоруської культури, став свого роду освітнім центром і центром літописання, дав багато церковних діячів.

Визначною архітектурною спорудою був Успенський собор Києво-Печерського монастиря, споруджений в 1073-1089 рр. на замовлення Святослава Ярославича. Це - головна споруда монастиря (Лаври). Знищений 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва. В середині собор прикрашали мозаїка, фрески, різьблені, шиферні плити. За даними «Києво-Печерського патерика», у виконанні мозаїк собору з 1084 р. брав участь патріарх українського малярства, відомий давньоруський художник Аліпій (Алімпій - близько 1050-17.08.1114 рр.) - монах Києво-Печерського монастиря. Крім того, існує припущення, що він є автором фресок та мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934 р.). В Успенському соборі були високохудожні скульптурні мармурові надмогильні пам'ятники К.Острозькому і фельдмаршалу П.О.Румянцеву. В храмі також знаходились поховання церковних та культурних діячів України: І.Гізеля, З.Копистенського, П.Могили. В оздобленні давньоруських храмів, крім монументального живопису, який виступав в найтіснішому зв'язку з архітектурою, важливе місце займали ікони. Це був один з найпоширеніших видів образотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла тільки невелика кількість ікон. Одна з найбільших на Русі іконописних майстерень ХІ-ХІІ ст. знаходилася у Києво-Печерському монастирі. Тут творили перші вітчизняні живописці - ченці - уже згадуваний Аліпій і Григорій, які навчалися іконописному мистецтву у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи ікономаляра Аліпія, про якого у «Києво-Печерському патерику» сказано: «Ікони писать був він великий майстер». В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В 1108 р. в Києво-Печерському монастирі була побудована Троїцька надбрамна церква. З часів Київської Русі зберігся ще один архітектурний пам'ятник - церква Спаса на Бересті. В ній похований засновник Москви - князь Юрій Долгорукий. Починаючи з 30-х років XII ст., церковна архітектура на Русі набуває певних змін. Насамперед, вони були пов'язані зі зростанням значення удільних князівств. Місцеві князі бажали бачити у себе храми не гірші, ніж у столичному Києві. Отже, кількість храмів зростала, однак розміри їх зменшились, архітектурне вирішення культових споруд значно спростилося, декоративна оздоба ставала не такою вишуканою. Іншою стала і техніка викладення стін храмів. Якщо раніше скрізь використовувався метод викладення стін з великих кам'яних валунів і тонкої плінфи (Цегли), то відтепер набула поширення тільки порядова система викладення цегли, змінюється і формат плінфи, вона стає тоншою.

У XII ст. набули значного розвитку місцеві архітектурні школи - київська, чернігівська, переяславська. Усі вони були об'єднані єдиним стильовим напрямом, але мали і свої особливості. Характерними пам'ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і роки XII ст.). Окремо треба сказати про архітектуру Галицько-Волинського князівства. Для західноукраїнського архітектурного стилю того часу помітним є вплив романської архітектури. Найперше, це проявилось у зміні матеріалу. У Західній Україні будували переважно з великих кусків тесаного каменю. Завдяки цьому матеріалові з'явилася можливість застосовувати різьбу не тільки всередині, але й ззовні. Тісні зв'язки Галицько-Волинського князівства з західноєвропейською культурою виявились і в оздобленні культових споруд, наприклад, у використанні "римського скла" (вітражів). З культовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві "книжники" - майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя. Попередня тема: 2. Хрещення Русі. Вплив Візантії на розвиток культури Alt+, Наступна тема: 4. Софія Київська – духовний, культурноосвітній центр. Борисоглібський собор у Чернігові. Особливості архітектури, мозаїка, фрески, різьба Alt+.