Візантійські релігійні традиції в українській культурі

Літописи

До оригінальних пам'яток давньоруської літератури та історіографії відносяться літописи. Це історичні твори про події й факти, подані в хронологічному порядку за роками. Кожен річний запис починався словами «В літо...», звідки й назва жанру. Однак доведено, що перші історичні описи не мали цих датувань, тому не всі проставлені літописцями-переписувачами у XII—XIII ст. дати є достовірними. Не дарма найдавніший пласт вітчизняного літописання називається повістю. Вочевидь, перших вітчизняних істориків, твори яких дійшли до нашого часу, цікавили не стільки сама послідовність подій і безсторонність їх викладу, скільки суспільно значуще тлумачення цих подій у тогочасному контексті. У цілому давньоруські літописи становлять собою надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про деякі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни, так що при зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так само часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це було буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема так звані мономаховичі та ольговичі, які виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати значно пізніше стане провідною в усій світовій літературі. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. В першу чергу вони намагалися спиратися на Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності й подальшим подіям.

Перші давньоруські літописні зведення з'явилися вже в XI ст. і вочевидь спиралися на ще більш давні записи. Найдавніші з літописів - Київський (1037), Києво-Печерський (1073), Новгородський (1079) - відомі за згадками, але до наших часів не збереглися. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла «Повість временних літ». «Повість» було укладено близько 1110 р., імовірно, ченцем лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де в XVIII ст. їх було виявлено істориками). Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як більш автентичному, пов'язаному саме з українськими територіями і менше спотвореному пізнішими редакціями. «Повість временних літ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. «Временний», тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Разом з тим, оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події є наслідком божественного провидіння, а не випадковим збігом обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є «роз'яснення» на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець лишався патріотом своєї землі, який не може не виявляти певні симпатії до співвітчизників. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя й про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори. Аналізуючи зміст «Повісті», можна зазначити, що вона дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утворенню на величезній як для Європи території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як загального для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює «своє» від «чужого» в історичній перспективі: в проекціях минулого й майбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійного обґрунтування, а тому укладач «Повісті» багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкається й власне етнічних проблем.

Зараз можна тільки здогадуватися, які реалії свого часу відбивають перші слова «Повісті» про її завдання - з'ясувати «откуду єсть пошла руская земля і хто в ній почал первіє княжити», а також численні ідеологічні формулювання на кшталт: «А словінський народ і руський — один. От варягов бо прозвалися руссю, а раніше были словіни; хоть і полянами називалися, а язык был словінск. Полянами прозивалися, поніже в полі сиділи, а были одного народу словінського». Однак про деякі з цих спонукаючих до написання твору реалій варто згадати. Вже після 1018 р. Русь стала єдиною державою, де як літературна вживалася церковнослов’янська мова, оскільки богослужіння в завойованій візантійцями Болгарії було примусово переведене на грецьку, а інші слов'янські землі відмовилися від кирилиці ще раніше або не мали державності (серби). Це створило сприятливі умови для розвитку літературної спільнослов’янської мови як власне державно-національної. Але відгомін протистояння між нащадками північно-західної русі та південно-східних росів за часів Ярослава Мудрого дещо несподівано вилився у розподіл земель по Дніпру між ним і Мстиславом Чернігівсько-Тьмутороканським у 1024 р. Рецидиви протистояння, які загрожували державній цілісності, давалися взнаки й пізніше, хоч би навіть у тому самому протистоянні «мономаховичів» та «ольговичів», свідком початку якого був Нестор. Загальнослов'янський речник у поєднанні з визначеністю правлячої династії мав стати об'єднувальним для різноплемінного населення. Напевно, наведені обставини є лише невеликою частиною тих причин, які спонукали Нестора (у біографії якого був епізод втечі до Тьмуторокані з пізнішим поверненням до Києва) взятися за написання своєї «Повісті». Хоча сам літописець неодноразово поділяв автохтонні племена слов'ян Київської Русі на древлян, полян, уличів, тіверців тощо, стає очевидним, що цей поділ не відігравав для нього суттєвого значення у справі вирішення національної ідентичності Руської держави. Легенда про «покликання варягів» мала усунути етноплемінний чинник і сприяти консолідації на міжетнічному рівні. У більш пізні часи подібне вирішення проблеми першоджерел національних культур слов'янських народів породжувало на дещо іншому історичному тлі ідеали слов'янофілів, кирило-мефодіївців та ін. За часів Середньовіччя, коли для більшості європейських народів сама постановка питання про власну не лише етнічну, а й національну належність була ще попереду, такі погляди мали, поза сумнівом, суто прогресивний характер.

Взагалі Іпатіївський літопис, який крім «Повісті временних літ» включає в себе ще Київський та Галицько-Волинський літописи, становить собою надзвичайно цікавий предмет для уважного вивчення. У літопис входять уривки з перших житій київських святих, словесні портрети та характеристики окремих князів, розповіді про чудеса і небесні передвістя. В тексті зустрічається чимало порівнянь, прислів'їв, приказок, що підвищує його естетичне значення як яскравого твору художньої літератури. Крім Києва та Новгорода найбільшими літописними центрами Русі були Галич, Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав Руський (тепер Переяслав-Хмельницький). З середини XII ст. зростає роль заснованих київськими князями у так званому Заліссі (місцевостях за смоленськими та брянськими лісами) міст Ростова, Суздаля, Володимира-на-Клязьмі, Переяслава-Заліського та ін. Значно зміцнюється і розбудовується Галицько-Волинське князівство. Київ поступово втрачає свій столичний статус. Якщо в XI ст. усобиці були саме усобицями, тобто зіткненнями кількасот князівських дружинників з кожного боку, то з середини XII ст. змагання за авторитет і першість на Русі починають нагадувати широкомасштабні війни зі своєю стратегією і тактикою, включеністю в загальноєвропейські коаліції, великою кількістю учасників (Андрій Боголюбський у 1167 р. привів для штурму й розграбування столиці ледь не 50 000 людей), активно залучалися кочові й напівкочові союзники князів-половці й «чорні клобуки». «Варязтво» як соціальна дійсність і як політичний міф втратило своє позитивне значення і набуло нових, більш страхітливих рис. Після розграбування Києва військами Андрія Боголюбського найбільш значним було його розорення у 1203 р. тимчасовою коаліцією кількох князів. Відтак не дивно, що у 1223 р. на перший бій з монголами руські князі виступили окремими, роз'єднаними дружинами і закономірно зазнали поразки. І навіть пізніша навала Батиєвого війська не змогла об'єднати Русь в одне ціле, що свідчить про об'єктивну неможливість подолання місцевих розходжень і відмінностей. Хоча майже всі князівства Русі вели свої літописи, більшість із них мали місцевий, а не загальноруський характер. Серед найбільш визначних загальнодержавних літописів слід назвати Галицько-Волинський (XIII ст.). На відміну від більшості інших, він, скоріш за все, повністю написаний не монахами, а визначними дружинниками чи боярами і викладає події не за роками, а становить суцільну розповідь про історичні факти та подає життєписи окремих найбільш відомих руських князів. Спостерігаючи за занепадом Києва, автори вболівають за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходять нічого кращого, як проголосити гасло «Галич -Другий Київ». Однак за своїм історичним та літературним значенням Галицько-Волинський літопис посідає одне з найважливіших місць у давній вітчизняній культурі поряд зі «Словом о полку Ігоревім». У Київській Русі літописи використовувалися в політичних суперечках, дипломатичних переговорах, у боротьбі з язичництвом. Протягом століть літописи все більше втрачали зв'язок із церквою. За весь період давньоруської історії Константинопольський патріархат лише двічі - в середині XI і в середині XII ст. - дав послабину з руськими митрополитами.

 

7. Терміни

 

Берестяні грамоти,

Глаголиця,

Кирилиця,

Графіті,

Детинець,

Золоті ворота,

Візантійське мистецтво,

Живопис,

Різьба,

Фреска,

Мозаїка,

Ікона,

Іконопис,

Літопис,

Лавра,

Оранта,

Монастир,

Скоморохи,

Станкове мистецтво.

 

Система цінностей у сучасній Україні

(абсолютного, національного, громадського, сімейного і особистого  життя)

 

1. Ідеал українського виховання
2. Базові цінності сучасного громадянського суспільства
3. Традиції сімейного виховання
4. Вплив християнських цінностей на сучасне українське державотворення»
5. Кодекс цінностей сучасного українського виховання і розвитку

 

Проблема цінностей Українського суспільства належить до найважливіших і дискусійних проблем. Це пов’язано з тим, що Україна проходить дуже складний етап історичного розвитку, коли йде перехід від традиційного суспільства з елементами авторитаризму, від держави, хворої корупцією, до соціально орієнтованого суспільства і демократичної та відкритої держави. Тому йде зміна кількох ціннісних  систем, які складали основу суспільства і держави. На зміну радянській системі декларації сурогатно–колективних, патерналістських цінностей, яка існувала кілька  десятиліть,  формується нова система цінностей, яка передбачає чітку орієнтацію українців  на європейські цінності, на значні ціннісні досягнення українського народу, на моральне оздоровлення суспільства, зростання значення цінностей та культури громадянського суспільства в загальному розвитку української політичної нації порівняно з цінностями держави. Підкреслимо, нормальний розвиток держави передбачає акцентування на розвитку, насамперед, цінностей суспільства і громадського життя людини. Це пов’язано з тим, що тільки контроль за державою з боку громадянського суспільства може забезпечити оздоровлення держави і державного управління. На нашу думку, в сучасній українській державі потрібні зміни в акцентах виховання людини. Нині слід формувати не стільки сентиментального патріота, скільки діяльного громадянина, який любить свою Батьківщину й бере активну участь  у модернізації суспільства і держави.

 

1. Ідеал українського  виховання 

Г. Ващенко обґрунтовано вважав, що ідеал не може бути постійним, він повинен удосконалюватися. «Розв'язуючи питання про цілі виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватися не лише з нашими традиціями, а й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє, а також приймати до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні. Перші треба розвивати, другі усувати або принаймні ослаблювати». Тому на формування ідеалу вихованця в сучасних умовах впливають процес державотворення в Україні, загальна демократизація, гуманізація і гуманітаризація національної системи освіти та виховання, стан суспільно-економічного, політичного і духовного життя суспільства, дія всіх суспільних інститутів та ідеологічної системи, загальнолюдські, національні та конкретні професійні цінності. їх перетворення в ідеал виховання також залежить від здатності вихованця усвідомлювати та сприймати їх, а згодом творчо трансформувати суспільний ідеал в особистісний.

На сьогодні в українському суспільстві склалася така ситуація: комуністичні ідеали зруйновано, а обгрунтування інших, дійсно українських, гуманних натомість йде вкрай повільно і незадовільно. Це позначається на зростанні злочинності та смертності в суспільстві, зниженні рівня добробуту, політичної активності українських громадян, втраті ними моральних критеріїв поведінки, позитивних життєвих орієнтирів. Негативні наслідки цих явищ позначаються, першою чергою, на вихованні.

На долю сучасного покоління українських вихователів випала важка і відповідальна місія – формування і обгрунтування ідеалу українського виховання. Для цього необхідно, по-перше, критично проаналізувати ідеали виховання, що мали місце в наукових доробках, творах видатних вітчизняних філософів, педагогів і літераторів, зробити об'єктивні висновки та визначити шляхи творчого застосування їхніх провідних думок; по-друге, об'єктивно оцінити кризу виховання в Радянському Союзі взагалі та сучасної системи національного виховання в незалежній Україні зокрема; по-третє, визначити філософську методологію сучасної української педагогіки, обгрунтувати її гуманістичну парадигму, втілювати цю парадигму в суспільну свідомість та зробити провідною мотивацією професійної діяльності українських педагогів; по-четверте, відповісти на таке запитання: «В чому полягають цілі й смисл існування людини взагалі та в Українській державі – зокрема?»

В руслі сучасних гуманістичних тенденцій педагогічна наука досить чітко визначає основні цінності в національній системі виховання й освіти: це – пріоритет інтересів Людини, орієнтація на загальнолюдські цінності, допомога вихованцю самоактуалізуватись у житті, спрямованість виховних зусиль не до людини, а до її особистості. Таким чином відбувається пошук людиною своєї особистості. Тому виховний ідеал має бути конкретним і сприяти пізнанню вихованцем самого себе, його творчій самореалізації. Такий підхід є дійсно особистісним.

Проаналізуємо два підходи до визначення ідеалу виховання: Г. Ващенка і Г. Сковороди. На ідеалі національного виховання Григорія Ващенка акцентують увагу багато авторів під час формування сучасного ідеалу. В його основі – критика «більшовицького» ідеалу виховання і необхідність опори на загальнолюдські та національні цінності, що є духовним надбанням українського народу. До загальнолюдських цінностей належать закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, визнання ідеалів любові й краси. Носієм усіх цих цінностей є християнська релігія. Вона орієнтує людину на служіння Вищому ідеалові.

Водночас, людина народжується і живе в конкретному національному середовищі. Таким чином, ідеал національного виховання грунтується на служінні Богові і своїй нації. Бог – це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса тощо. Нація – реальна земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські цінності. В педагогічному розумінні виховний ідеал, за Г. Ващенком, – людина, яка служить Богові й Україні.

На його думку, благом для Батьківщини є:

1) державна незалежність, можливість українського народу  вільно творити своє політичне, соціальне, господарське й релігійне  життя;

2) об'єднання  всіх українців, незважаючи на  їхнє територіальне походження, церковну приналежність, соціальний стан, в одну спільноту з єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом;

3) справедливий  державний устрій, що підтримував  би лад у суспільстві й водночас  забезпечував особисті права  і волю кожного громадянина, сприяв розвиткові й прояву його здібностей для загального блага;

4) справедливий  соціальний устрій, за якого зникла  би боротьба між окремими суспільними  групами;

5) високий рівень  народного господарства і справедлива  його організація, без елементів експлуатації, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян;

6) розквіт духовної  культури українського народу: науки, мистецтва, освіти; піднесення її  до найвищого світового рівня;

7) високий релігійно-моральний  рівень українського народу, втілення в життя вчення Христа;

8) здоров'я українського  народу, зведення до мінімуму  його хвороб і виродження.

Така орієнтація виховного ідеалу приводить до категоричного протиставлення українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, яка грунтується на матеріалізмі й атеїзмі; а з іншого – національно-соціалістичній ідеології фашизму з її проповіддю культу сили і зневаги до людини.