Візантійські релігійні традиції в українській культурі

На думку І. П. Підласого, виховний ідеал Ващенка має пасивний характер. «Напевно, головним недоліком вибудованого Г. Ващенком виховного ідеалу, як, до речі, і багатьох інших подібних ілюзорних схем, є той, що в ньому загубилася людина. У цій частині ідеал Г. Ващенка нічим неї кращий за комуністичний, де людину заховали ще глибше, вивівши на поверхню колектив, державницькі та ідеологічні; вартості. Такий ідеал, як підтверджує історія, ніколи не стає дієвим орієнтиром виховання». Важко не погодитися з ним адже багато тверджень Г. Ващенка є абстрактними і не приваблюють сучасну молодь. Виховний ідеал має чітко окреслити основні життєві орієнтири українського громадянина з урахуванням політичних, соціально-економічних, культурних і релігійних реалій сьогоднішньої України, дати конкретні відповіді на складні питання сьогодення, врахувати гуманістичні орієнтири розвитку світової філософської та педагогічної наук. Центром сучасних філософських, психологічних і педагогічних концепцій поступово стає людина й, першою чергою, її особистість. На нашу думку, з робіт Григорія Ващенка слід брати глибоку любов до українського народу, високий професіоналізм, відданість Батьківщині та цим смислом наповнити сучасний ідеал українського виховання.

2. Базові цінності  сучасного громадянського суспільства

Виховати громадянина — означає ввести його в систему цінностей демократії. Ця система виводиться зі сутності громадянського суспільства як усієї сукупності суспільних стосунків, що не е державними, не контролюються державою і перебувають поза сферою її впливу і регламентації. Громадянське суспільство — це звільнена від держави царина спонтанного самовияву вільних індивідів, їх добровільної організації. В цьому сенсі воно самодостатнє і втілюється у приватному житті, у приватній власності, в ринкових стосунках, у вільному обміні духовними, політичними, моральними і релігійними вартостями. Європейські громадянські суспільства будуються на волевиявленні громадян і мають своїм загальним орієнтиром традиційно-християнську систему вартостей. Але в цій системі, як уже зазначалося, є специфічні ідеали і норми, що відбивають внутрішню сутність демократичного устрою. В їхній ієрархії чільне місце посідають права, свободи і обов'язки людини; рівність громадян, зокрема і перед законом; самовідповідальність; верховенство закону над волею людини; суверенітет особи; етнічна, соціальна, расова, конфесійна тощо толерантність; повага до демократичних виборів і до демократично обраної влади як вияв відповідальності виборця; прагнення до соціальної гармонії; культура соціальних стосунків тощо. Усі ці та інші вартості демократії втілюються в культурі, в стосунках людей, становлять основу демократичного виховання молоді, що розпочинається вивченням змісту цих вартостей і завершується вірою у відповідні ідеали і готовність їх відстоювати.

Засвоєння демократичних вартостей сучасною дитиною означає, крім усього іншого, ще й відкритість європейській культурі, без якої навіть над найрозумнішою людиною тяжітимуть "уривчастість, невиразність, неповнота, однобічність, недовершеність відомостей і понять..." (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 278).

Еволюція суспільств постійно зумовлює певне уточнення вартостей, що цілком природно. Проте серед них є і такі, що вважаються засадничими вже протягом тривалого часу. Зупинимось на деяких з них детальніше.

Рівність громадян. Ідея рівності громадян в історії дуже часто була ареною гострих суперечок. Це пояснюється схильністю різних класів і суспільних груп людей трактувати її по-своєму.

По-перше, ідея рівності розглядається крізь призму споживчих, переважно матеріальних, потреб людини. Відповідно до цих поглядів, усі люди повинні бути рівними при розподілі благ. Це — "розподільча демократія", якої загалом і дотримувався більшовизм, але реалізувати її вимоги до кінця не зміг, бо вона вимагала певної скромності та обмежень і від керівної еліти.

"Розподільча  демократія" добре узгоджується з люмпенською ментальністю. Вона стимулює в людині лише споживацькі прагнення і була розрахована на експлуатацію села, проїдання корисних копалин та іншої сировини. На відміну від ідеалістичних гасел французької революції ("Рівність, свобода, братерство"), російський більшовизм висунув гасла, розраховані на задоволення матеріальних прагнень: "Хліб, земля, мир".

По-друге, ідея рівності трактується і крізь призму рівних можливостей самореалізації. Цей підхід передбачає вирішальну участь людини у творенні благ і в самозабезпеченні ними, що, звичайно, зумовлює і певну нерівність у споживанні. Як людина зуміє працювати, що зможе винести на ринок праці (силу, кмітливість, винахідливість, старанність, талант тощо), такою буде її заробітна платня, а звідси і все інше. Це вигідно сильним і працьовитим. Саме так трактується рівність у громадянському суспільстві.

В основу такого вирішення проблеми рівності покладено погляд на людське суспільство як на цілісний організм, що, як і все у природі, має ієрархічну будову. Воно (суспільство) не е однорідною купою окремих частин; це система, яка функціонує у своїй цілості. Множинність тут підпорядковується єдності, а тому структура суспільства має завжди форму пірамідальної ієрархії. Усяке суспільство є олігократією, владою меншості над більшістю. Режим відрізняється лише тим, яким чином створюється керівна меншість: шляхом узурпації влади чи волею більшості громадян, за спиною народу чи самим народом; нарешті, чи народ може поміняти людей, які становлять правлячу меншість, чи він такої можливості не має. Так функціонують суспільства демократичні й суспільства тоталітарні. У цьому сенсі революції, які начебто намагаються встановити "рівність", звичайно, лише перекидають, руйнують піраміду і в цей спосіб формують нову пірамідальну ієрархію такої ж будови.

У ієрархічній структурі суспільства кожна людина посідає своє природовід повід не місце. І мірилом правильності суспільного устрою є не те, наскільки цей устрій задовольняє побажання, заздрісні посягання і користолюбство кожної людини, а в тому, наскільки він забезпечує правильний ієрархізм, тобто дійсно ставить людину на те місце, яке відповідає її достоїнствам і здібностям. Зауважимо принагідно, що саме тут демократичні устрої дають "збої", бо не завжди виграють розумні й чесні.

Зважаючи на сказане вище, соціальна рівність розподільчого типу взагалі неможлива, як неможливо встановити фізичну чи розумову рівність між людьми. Класовий підхід до вирішення цієї проблеми послаблює шанси цього закону, веде до виродження здорового ієрархізму, усунення його, але ще ніколи в історії до рівності не приводив. "Як люди завжди не рівні за своїми фізичними і душевними якостями, так вони не рівні за своїми соціальними становищами, за своїми правами і обов'язками" (Франк С, 1992, с. 118).

Демократія рівних можливостей лежить в основі громадянського співжиття людей. Вона визнає, що спроба "рівняти" людей в сфері розподілу і споживання призводить до занепаду суспільства, втрати ним продуктивності й життєздатності. Такі спроби не мають під собою жодних об'єктивних законів, а є лише тотальним виразом заздрощів, бажання, щоб інший не став вище, ніж я, і не мав більше від мене. Як уже йшлося, ставлення до слабких у такому суспільстві регулюється моральними законами, через механізм гуманітарної (добровільної) допомоги з боку громадськості й держави.

Варто зазначити, що багаторічна орієнтація свідомості на "розподільчу демократію" глибоко позначилася на нашому світогляді, зумовила формування споживацьких настроїв і зруйнувала почуття самовідповідальності та вміння користуватися свободою.

Повага до приватної власності. Людина реалізує себе не лише через своє тіло, але й спирається на те матеріальне середовище, у якому живе. Основу його становить приватна власність, яка є категоричною передумовою духовно-тілесного буття людини. Вона є реальною економічною основою її свободи і фундаментом громадянського суспільства. Володіння власністю є також здійсненням природного абсолютного права людини, обов'язковою умовою її нормального життя і свободи. У широкому суспільному сенсі власність є основою громадянських засад співжиття людей. "...Право особистої власності є абсолютно необхідна і невід'ємна основа суспільного життя, поза якою таке життя взагалі не мислиться" (Там само, с. 143).

Не може бути вільною людина, яка, незалежно від своїх старань і кваліфікації, за свою працю отримує лише стільки, щоб їй вистачило на харчування — до наступної зарплати. Праця — найдорожчий товар і, винісши її на ринок, людина повинна мати таку заробітну платню, котра дозволяла б їй накопичувати кошти, відкладати про запас, а в цей спосіб формувати свій "фонд" приватної власності. За таких умов людина намагатиметься поліпшувати й удосконалювати свою працю і цим підвищувати її ціну, а отже, і власний прибуток. Це стає передумовою її життєвої незалежності, захищеності, самовпевненості, а відтак і збагачення всього суспільства.

Людині з розвинутим почуттям приватної власності чужі споживацькі настрої й заздрість. Натомість вона виявляє ощадність, ретельність і менше задивляється на "чуже". Власність веде і до розвитку працьовитості та поваги до чужої праці.

Повага до приватної власності як передумови прав і свобод — ознака вільної людини; натомість тяжіння до громадської чи так званої колективної власності засвідчує наявність рабської психології й небажання жити лише за свій рахунок, брати на себе тягар свободи. Така людина часто схильна забрати щось у когось, вкрасти, розподілити. І вона знаходить виправдання таким діям у сумновідомій формулі: "експропріація експропріаторів".

Нарешті слід зауважити, що сьогоднішня драма нашого старшого покоління в тому, що воно не має власності і фактично ніколи її не мало. Ці мізерні заощадження, які "тепер десь поділись", у дійсності ніколи — і за часів існування Союзу — цінності не мали, бо не забезпечувалися ні золотом, ні товарами, ні життєздатною економікою. Розвал Союзу лише легалізував те, що насправді вже було — завдяки "мудрій" політиці комуністів.

Самовідповідальність людини. Суспільні обов'язки — лише частка того, що людина повинна платити за право бути вільною. Насправді ж найважчою і незвичною ношею для сучасної нашої людини є її здатність відповідати за власне життя. Життя в неволі привчає в'язня до тяжких умов, але воно — відносно безтурботне. Так звана радянська людина звикла вимагати, щоб "хтось їй щось давав" — квартиру, "безплатне" лікування, дешеві харчі, допомогу на старість тощо. При цьому не прийнято було задумуватися над тим, звідки і за чий рахунок усе це береться. Так нівелюється природне для людини почуття самовідповідальності, а повернення до нього в сучасних умовах видається їй великою бідою.

Людина громадянського суспільства повинна турбуватися про себе сама. Вона, як білка, котра, на відміну від свійської тварини, має повну свободу, але сама відповідає за власне життя: ні від кого не залежить і ні від кого нічого не вимагає, не просить. У цьому сенсі вона — істота самовідповідальна. Безтурботне життя — в неволі — часто видається комфортним, але воно руйнівно впливає на душу людини, на її характер: вона стає немічною і лінивою. Становлення почуття самовідповідальності — навпаки; процес болісний, і сьогодні він є однією з головних причин психологічного дискомфорту людини. Ситуація нагадує випадок, коли людина довгі роки купалася і вмивалася лише теплою водою, а їй раптом запропонували стрибати в ополонку; їй це зробити важко, хоча іншим людям крижана вода видається нормальною і робить їх здоровішими.

Почуття самовідповідальності веде до розвитку в характері людини рис підприємливості, ініціативності, творчості тощо. І коли такі риси стають характерними для більшості людей, то суспільство має шанс досягти господарського успіху і добробуту. Воно стає життєздатним.

Громадське і особисте. Людина створена для спільного життя зі собі подібними істотами. Ця соціальна сутність глибоко вкорінена в ній і не в її волі визначати — жити в соціальному середовищі чи ні. Потребу бути з людьми людина відчуває навіть тоді, коли її з ними розлучають. Схильність до об'єднання закладена в людині самою природою. Людська особистість не може розвиватися і вдосконалюватися поза суспільством.

Ця суспільна сутність людини зумовила і потребу її самоусвідомлення в тій ділянці. Як відомо, виховання громадянина було предметом уваги ще в Стародавній Греції (Сократ, Платон, Аристотель та ін.). Уже тоді як центральне визначилося питання стосунків людини і суспільства. Платон виходив з пріоритету інтересів суспільства. Але при цьому він переносив це протиріччя в площину поняття людини і обґрунтовував ідею гармонії у самій людині, де сходяться особисте і громадське начала.

Трактуючи далі цю ідею, Аристотель розрізняв відповідно доброчесність людини і доброчесність громадянина. Він визнавав рівність громадян, і в цьому контексті позитивно звучало його визначення, що громадським обов'язком є добре владарювати і добре підкорятися. Ці ідеї, як відомо, втілювалися в політичному житті Афін: громадяни мали право обирати і бути обраними, обіймати посади, володіти майном, бути суддями, мали бути законослухняними, а отже, поважати права інших тощо.

У давні часи, зрештою, зароджуються і дві крайності, які позначилися на всій історії стосунків людини і суспільства.

З одного боку, це зневажливе ставлення до інтересів власної держави та зосередження уваги на людині з її особистими потребами. Чимало носіїв таких поглядів маємо і серед наших сучасних політиків, які згадують про Конституцію України лише тоді, коли їм вигідно. Це — космополітизм, що близький до анархізму, коли особисте ставлять над суспільними правами, декларується свобода людини від громадських обов'язків, а звідси — ідея вільного виховання, осягнення людиною гармонії лише з собою і з природою. У педагогіці подібний світогляд репрезентований іменами Ж.-Ж.Руссо, Л. Толстого та ін.

З іншого боку, стосунки людини і суспільства вирішуються в контексті авторитарності громадського устрою — однобічно, з акцентом на пріоритети суспільного начала — часто до такої віри, що інтереси людини до уваги не беруться (згадаймо В. Маяковського: "Единица — вздор, единица — ноль..."). Таке трактування властиве тоталітарним режимам. Проголосивши головною ідею нації, фашисти повністю підпорядковували їй людину. Комуністична ідея теж зорієнтована на "щастя всього людства", задля чого приносились у жертву мільйони окремих людей. Таким чином, центральним стає поняття безликого "колективу" ("трудового колективу" тощо), долю якого визначає керівник, що начебто діє від імені держави і суспільства. Такий керівник протиставляє себе масі, дивиться на неї згори. Це позначилося і на партійному лексиконі: "людський фактор", "нагодувати народ" тощо.