Культурологічні концепції М.Хвильового та Д.Донцова

Микола Хвильовий далі розвиває цю тезу про історичну нерішучість  виборення українським народом своєї незалежності і застєрігає від спроб «затримати цей природний процес» виявлення само-стійного виростання нації в державну одиницю, інакше все це внесе «елементи хаосу в світовий загально історичний процес». Та полемічно загострені, не завжди чітко сформульовані тези Хвильового перекручувалися, провокаційно переосмислювалися, бо в атмосфері підозрілості і недовіри, інтриг і огульних обвинувачень інтелігенції-в ідейних помилках, яку насаджував Лазар Каганович на Україні в 1925—1928 рр., було захищати свої позиції важко.

Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів — Миколу Куліша, Олеся Досвіт-нього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, Івана Сенченка, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує «Бесы» О. Пушкіна... Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл.

...Напередодні відзначення у грудні 1988 року 95-річчя від дня народження Миколи Хвильового я провів вечір у товаристві акаде-міка АН УРСР Федора Даниловича Овчаренка. Привели мене до колишнього секретаря ІДК Компартії з ідеології Ф. Д. Овчаренка спогади Юрія Смолича. У них йдеться про допомогу Федора Да-ниловича в пошуках передсмертної записки Миколи Хвильового, яку той буквально через кілька хвилин після смерті прочитав на його письмовому столі. Але невдовзі вона зникла. Юрій Корнійович усе життя боровся за реабілітацію чесного імені Миколи Хвильо-вого, бо знав, що в передсмертній записці видатний письмен-ник утверджував: він і вся його генерація були чесними кому-ністами.

Федір Данилович тоді порадив  Юрію Корнійовичу написати офі-ційного листа на ім'я тодішнього першого секретаря ЦК Компар-тії України П. Ю. Шелеста з проханням допомогти в пошуках цього передсмертного листа і дати дозвіл на його публікацію в книзі спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця».

Завдяки клопотанням Федора Даниловича копію передсмертного листа  Миколи Хвильового вдалося відшукати. І не одного, а двох, Він зберіг копії обох листів, бо йому було доручено П. ІО. Шеле-стом ознайомити з ними Юрія Корнійовича Смолича.

Схвильованим голосом  Федір Данилович зачитав мені ці не-оціненні документи трагічної епохи, документи, які засвідчують, що Микола Хвильовий свідомо пішов із життя. І пішов комуністом, з вірою в справедливе соціалістичне майбутнє свого народу.

З грудня 1988 року на вечорі, присвяченому 95-річчю з дня на-родження Миколи Хвильового, Ф. Д. Овчаренко сказав чудове, сповнене глибокого переживання минулих наших помилок і траге-дій, щирого уболівання за долю перебудови в країні слово і ого-лосив тексти обох передсмертних листів Миколи Хвильового.

Присутня на вечорі донька дружини Миколи Хвильового, Любов  Григорівна Уманцева, яку Микола Григорович любив безмежно, як власну дитину, вперше почула ці виболені слова свого батька, які долинули до неї через 55 років.

Ось ці дві записки Миколи Хвильового:

Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового  відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. «Отже», як говорить Семенко... ясно.

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1 Теоретична значимість  концепції “інтегрального  націоналізму” Д.Донцова

 

Засновником “інтегрального націоналізму” (від фр. nationalisme integrale) більшість вчених вважають Шарля Морраса, що першим проголосив лозунг: “Справжній націоналіст ставить свою державу над всім” (він був одним з організаторів націоналістичної організації у Франції, ще у 1899 році, назва якої: “Аксьон франсез”[8]). Він пропагував благодійність наслідування монархії та католицизму, відстоюючи перевагу (у расистському розумінні) “латинської раси” на усіма іншими [13, 3]. Не випадково, що       Д. Донцов використовував термін “інтегральний”, для того, щоб зв’язати свою теоретичну модель націоналізму з більш авторитетними європейськими моделями. Так він запозичив і ряд інших назв у Шарля Морраса, наприклад Донцов часто вживає термін “провансальство”, хоча з точки зору його змістовного наповнення він не підходить до обозначення примітивізму та пасивності в тогочасній Україні. А історія цього терміну наступна: Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін “провансальство” з поваги до свого ідейного метра – в українській мові не знайшлось відповідного слова). Тому цілий ряд категорій, якими користується Д. Донцов у своєму “Націоналізмі” і виглядають штучними, так такими, що були привнесені за меж традиційної української політичної думки. Подібна знахідка ставить під сумнів оригінальність всієї Донцовської концепції, що у свою чергу вимагає детального розгляду філософських витоків концепції Д. Донцова.

 

В 1923 році в статті “Чи  ми фашисти?” Д. Донцов беззастережно заявляв, що той “політичний і морально-психологічний дух”, яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийшла в тому ж “Літературно-науковому віснику”, який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий в руки Донцова [11, 1]. Згодом цю ж саму позицію він відстоює і в “Націоналізмі”. А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як “щось своє”: “Ви і ваші приятелі, – відповідав він своїм опонентам, – завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу “франсистів”, або “огневиків” в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про “Вогнистий хрест” полковника де ля Рока). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я” [11, 1].

 

Аналізуючи поведінку  Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті “Колабораціонізм у Другій світовій війні”: “Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка “Народної волі”. Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі “ідеї дев'ятнадцятого століття” і почав славити дивну концепцію “героїв”, включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра.” (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас - В. М.)[9].

 

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, “творчого” насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги “Націоналізм” уточнював: “Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм – се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)” [11, 2]. Таким чином, ми бачимо, як ще сильніше відчуваються тоталітарні настрої в ідеології Д. Донцов.

 

Донцов розділяв ідеї Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: “В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду “Вісник” і “Літературно-науковий вісник” від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз “Книгозбірня Вісника” вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів” [15, с. 292.].

 

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана “Книгозбірня Вістнйка” – серія брошурок, в яких пропагувались “фюрери” європейського фашизму: М. Островерха – “Муссоліні: людина і чин”, М. Макіявель – “Володар”, Р. Єндик – “А. Гітлер”, Л. Мосендз – “Штайн: ідея і характер”, В. Темляк – “Вогнистий хрест: полковник ля Рок”, М. Антонович – “Маршал Вперед (Блюхер)”,         Р. Керч – “Франко – вождь еспенців”, Д. Варнак (Донцов) – “О'Коннель”,      Д. Варнак (Донцов) – “Кардинал Мерсіє”, Д. Донцов – “Партія чи орден” та інші.

 

М. Сосновський зауважує: “Захоплений їхньою (тобто фашистською) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні “фасади” й “куліси”, познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером”.

 

З іншого боку, у період між  першою та другою світовою війною, фашизм вважався нормальною практикою і  не носив того негативного відтінку, що його виробили в період Другої світової війни а згодом і в повоєнну добу. Наприклад, в середовищі молодого покоління радянсько-українських  письменників фашизм сприймався, як можливість духовного збагачення, як шлях до розвитку більш високої культури. Згадаємо слова Миколи Хвильового з його головного  твору-критики “Україна чи малоросія?”: “Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику” т. Юринця. Але будьте покійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої “малоросєйщини”[10], і інший уривок: “Колись Коперник вносив у світогляд сумніви, Ньютон зв'язував світовий порядок. Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію”[11]. Нагадаємо, що М. Хвильовий, що був одним з провідних радянських українських письменників періоду 1920-х років (він був членом КП(б)У з 1919 року, він приймав участь і громадянській війні на боці комуністів), а працю “Україна чи малоросія?” він написав, ще у період літературної дискусії (1925-1928 рр.). Тому звинувачення у бік Д. Донцова, про те, що його концепція “фашистська” (прив’язуючи до слова “фашизм” весь можливий негатив, бо зміст самого слова “фашизм” зникає, а залишається лиш уявлення тоталітарних та воєнних практик часів Другої світової війни) у тому історичному контексті не носила такий антагоністичний відтінок, який вона носить зараз.

 

Цікаво, що Степан Ленкавський, пишучи про філософські підстави “націоналізму Донцова” виділяє його основним поняттям “ідеалізм”, що в силу своєї багатозначності може означати ідеалізм епістеміологічний (як напрям теорії пізнання, що відкидає незалежне від наших уявлень існування зовнішнього світу), ідеалізм метафізичний (що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лише ідеї, духові або волі чи розуму), ідеалізм історичний (що узнає впливи ідей на біг історичних подій) та ідеалізм ненауковий (що заперечує вартість миттєвих матеріальних благ, підносячи духовність над всім). Потім С. Ленкавський аналізує, яка сутність терміну “ідеалізм” у Д. Донцов. Спочатку він відкидає ідеалізм епістемологічний: “…про який у Донцов немає мови. […] У склад його системи входить ідеалізм у трьох останніх значіннях: метафізичний, історичний і ненауковий.” [8].

 

Найбільшу вартість для ідеології  “інтегрального націоналізму” має, очевидно, метафізичний ідеалізм, бо він  є виробленою філософською системою, що може дати ідеології найзагальніші  наукові підстави й що з неї  випливає, як один з наслідків, історичний ідеалізм. Метафізична підстава ідеології  Донцова є однорідною, бо в склад її входить одна лише філософська система, а саме ідеалізм, хоч побіч ідеалізму зустрічаємо такі назви як “волюнтаризм”, “енергетизм”, “динамізм”, а навіть також елементи дарвінізму [8].

 

Все ж, проблема аналізу концепції  Д. Донцова, полягає у невизначеності категоріального апарату, до того ж та заплутаність, яка була привнесена “запозиченнями” Д. Донцова з інших правих ідеологій та класичних європейських філософських доктрин додатково ускладнила подальший процес аналізу феномену українського “інтегрального націоналізму”.

 

2.2 Історичні наслідки  розвитку концепції “інтегрального  націоналізму”

 

Дивно, але Д. Донцов практично піддав сумніву майже всіх своїх попередників, заявивши: “Інстинкт наповнювання (“примусу”) властивий усякій великій ідеї, і ніколи вона жодною “ніжністю” Винниченка, ані “сопілковою” філософією Федьковича, ані “антиберкутівством” Франка, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичинковою “музикою”, ані “народолюбством” соціалістів не здобуде собі права на буття. Мало ми хотіли підважити (чужу) волю, треба поставити на її місце свою…”              [6, с.277].

 

Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія  інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у  Чехословаччині виникли розпорошені  групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно  заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця – галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі за незалежність [16].

 

Загалом у 20–30-х роках, коли в Європі поширювався фашистська ідеологія і в деяких країнах  були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій [17, с.138].

 

В дусі проблеми формування із “малоросів” українців пишуть свої твори А. Головко (“Можу!”) і  М. Хвильовий (“Вальдшнепи”), (“Редактор  Кларк”), І. Сенченко (“Записки холуя”) й М. Івченко (“Робітні сили”) [6. стр.277], і безперечний шедевр Івана Багряного “Тигролови”, що окрім патріотичних поглядів відображає українську культуру, традиції, силу української нації. Всі ці твори проводили популяризацію українського, і були написані під впливом патріотичної течії в українському суспільстві.