Народные символы Украины

Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

 

"Журавлі кру, кру,

 

 В чужині умру,

 

 Доки море перелечу,

 

 Крилонька зітру," – скільки туги викликають  ці прості слова у серці  кожного.

Символом матері є ластівка. Народознавець Г. Маковей пише, що на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці - покровительки матері - породілі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина. З ластівкою пов'язано багато прикмет, повір’їв.

 Український народ  дуже співучий. Давня легенда  розповідає про пташку, пісні  якої стали перекладом на пташину  мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка – соловей.

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала  дороги на Україну. Але що були солов'ї  дуже співучі, то літали по всьому світу  і збирали пісні всіх народів  для індійського царя.

 Залетів один соловейко  на Україну і сів спочити  у якомусь селі. Всі люди і  той час були в полі і  село було німе.

 – Що то за  люди тут живуть? - подумав соловей. - Ні тобі пісні, ані музики  не чути. Але зайшло сонечко,  і люди гуртом повертали додому. То тут, то там чулися пісні.

 

 Але пісні були  сумними. Тяжка праця за день  забрала багато сил. Тут соловей  заспівав і звеселив їх. Забули  люди про втому і так заспівали  своєму заморському гостю, що  він і не повірив. З усіх  земель злетілися солов'ї до царського саду, співаючи йому принесені ними пісні. Аде все те було вже знайоме цареві і він сердився. Аж ось під вікнами заспівав соловей з України, і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув - і велів тому солов'ю співати день і ніч ...

Зачудовані солов'ї навесні гуртом полетіли на Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію. Сама у нас вони висиджують пташенят, щоб від самого народження вони чули найкращі у світі пісні.

 Не перелічити тих  легенд, казок, пісень, віршів про дорогі і рідні нашому серцю символи. Вони відтворені у вишивках на сорочках, рушниках.

Інші українські символи, але не менш важливі.

 «Хліб —  усьому голова».

Хліб — символ життя. З давніх-давен він у великій  пошані в народі. Недаремно у молитві до Бога «Отче наш...» люди, як великої милостині, просили не позбавити їх хліба, бо він не просто основа життя. Споконвіку хліб називають святим. Він завжди лежав на столі. Яке щастя, яке добро, що він є на світі. Спочатку в землі, потім у борошні, й, нарешті, на столі. Якби в нас було хліба стільки, що могли б ним прогодувати весь світ, ми все одно сказали б: бережіть кожну скибочку хліба, кожний колосок, кожну зернину, бережіть не тому, що ми скупі, а тому, що це наш хліб.

«Як вродить жито, то будемо жити», — говорить народне прислів'я. Хліб з людиною від народження і до смерті. З хлібом ідуть на родини, хрестини, новосілля, сватання.

На знак згоди дівчина  подає хліб на весіллі, хлібом мати благословляє до вінця і зустрічає  молоде подружжя.

В Україні з хлібом-сіллю зустрічають на вишитому рушнику найпочесніших гостей. Він — ознака гостинності українського народу.

 

З хлібом у нас зустрічають  гостей,

 

Хліб на весіллях цвіте  в короваї,

 

І кращих немає на світі  вістей,

 

Ніж — хліб уродився на славу.

 

Щирим словом, хлібом та сіллю

 

Ми братів-гостей зустрічаєм,

 

Хлібом — новосілля  й весілля,

 

І свято дружби-згоди  квітчаєм.

Казка «Ледар і трудівник».

 

—  Нащо тримаєш хліб в руках? Дай мені, — просить  Ледар.

 

—  Я б тобі дав, — відповідає Трудівник, — але він дуже дорогий для мене. Щоб його дістати, треба раніш виорати землю.

 

—  Тоді вже можна  хліб їсти?

 

—  Ні, треба дочекатися літа, поки з зерна виросте злак.

 

—  Тоді можна їсти?

 

—  Ні, треба зерно  змолотити, а потім спекти хліб.

 

—  Тоді вже їсти?

 

— Так. Тільки ледачому не дадуть.

 

  Прислів'я.

 

• Хліб — усьому голова.

 

• Сила — від хліба, хліб — від землі.

 

• Хліб — батько, вода — мати.

 

• Якщо хліб та вода, не страшна  нам зима.

 «Недалеко  червоне яєчко».

З давніх-давен люди святкують  Великдень — Паску. На Паску дорослі розписують та фарбують яєчка, дарують їх дітям, примовляючи «Христос Воскрес». Діти відповідають: «Воістину Воскрес».

З глибини віків від  пращурів нам у спадщину дісталась  дивовижна писанка. Це диво-витвір рук  людських, на­роджений не з дерева, не з металу, а із звичайного яйця, і який представляє собою живописну мініатюру. Напередодні Великодня в Україні був звичай розписувати яйця і роздарювати їх з добрими намірами друзям, знайомим. Писанка — символ життя. У слов'ян яйце, як і дерево, було ще символом пробудження та оновлення світу, символом перемоги життя над смертю.

Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме

любов, доки люди писатимуть писанки».

«ЯК НАШІ БАБУНІ»

 

На Великдень я прокинуся раненько,

 

Певно, ще раніш від  пташечки на клуні — 

 

Так колись ранесенько вставали

 

Наші всі бабуні й  прабабуні.

 

З татом, з мамою до церкви я поїду,

 

Не залишимо й маленької  Лідуні,

 

Хай вона «Христос Воскрес» співати вчиться,

 

Як співали ще бабуні й прабабуні.

 

На Великдень принесемо  посвятити 

 

Круглу пасочку і  писанки-красуні.

 

Так колись давним-давно  робили

 

Наші всі бабуні й  тграбабуні.

 

А потому, ще й гаївку заспіваїм —

 

Коло церкви ми дівчатка гожі.

 

Як колись співали  на Великдень

 

Наші всі бабуні й  прабабуні.

 «Рушники, рушники — то матусі моєї  роки».

Український рушник! Хто  з вас не бачив його? Він пройшов  крізь віки і зараз символізує чистоту почуттів, глибину безмежної  любові до своїх дітей, до всіх, хто  не черствіє душею. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, з покоління в покоління. А який він гарний! Його можна порівняти з піснею. Без рушника, як і без пісні, не обходилось жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів пов'язано з рушником.

Рушники — це обереги  від усього злого, що може зайти в дім. «Хай стелиться вам доля рушниками» — бажали людям щастя.

Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги,

долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані  чи вишиті

знаки-обереги — захисна  сила її, відповідно, посилюється. По всій

Україні рушником накривали  хліб на столі. Коли син вирушав у  далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами інад портретами родичів. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

 

 Моя бабуся гарно  вишиває,

 

Цвітуть на полотні троянди  й виноград,

 

Розмай калиновий там  грає,

 

І дивні птахи щебетять.

 

Навік з'єдналось чорне і червоне — Мойого краю гордість і краса. Душа народу — малинові дзвони, Його веселка і його сльоза.

 

 «РУШНИЧОК»

 

Дощ пройшов з грозою,

 

Вмите сонце сяє,

 

В небі над рікою 

 

Рушничок спустився,

 

Прямо в нашу річку 

 

Потім простелився.

 

В лузі, ніби стрічка,

 

Впала на калину

 

Хмарка сивувата,

 

Я біжу в долину

 

Рушничок шукати.

«Пісня —  душа народу».

Яке це диво — українська народна пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса. Українська пісня  — то живий скарб, що йде від  покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу й натхнення. Любов до рідного краю, мови починається з колисаночки. В ній — материнська ласка і любов, світ добра, краси, справедливості.

 

Тут мамина пісня лунає  і нині,

 

її підхопили поля і гаї,

 

її вечорами по всій Україні

 

Співають в садах  солов'ї.

 

І я припадаю до неї  устами,

 

І серцем вбираю, мов спраглий води.

 

 Без рідної мови, без пісні, без мами

 

Збідніє, збідніє земля  назавжди.

 

Минають віки, змінюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю полонити людське серце, допомагати в праці, оспівувати з радістю відпочинок, тамувати душевний біль. Земля наша українська така співуча, що не тільки кожне село, а й вулиця мала свої пісні.

 

Коли пісні мойого краю

 

Пливуть у рідних голосах,

 

Мені здається, що збираю

 

Цілющі трави я в лугах.

 

В піснях і труд, і день народу,

 

І за народ пролита кров.

 

В піснях — дівоча світла туга

 

І вільний помах косаря,

 

В них юність виникає друга,

 

Висока світиться зоря.