Особливості культури Середньовіччя

Постмодернізм

На початку ХХ століття класичний тип мислення епохи  модерну змінюється на некласичний, а наприкінці століття - на постнекласичний. Для фіксування специфіки нової  епохи, яка кардинально відрізнялася від попередньої, потрібен новий  термін. Сучасний стан науки, культури та суспільства в цілому у 70-ті роки минулого століття було охарактеризовано Ліотаром як «стан постмодерну». Зародження постмодерну проходило в 60-70-і  рр. ХХ століття, воно логічно пов'язане  процесами епохи модерну як реакція  на кризу її ідей, а також на так  звану «смерть» основ: Бога ( Ніцше), автора ( Барт ), людину (гуманітарні). Термін з'являється в період Першої світової війни в роботі Р. Панвіца «Криза європейської культури» (1917). У 1934 році у своїй книзі «Антологія іспанської та латиноамериканської поезії»  літературознавець Оніс застосовує його для позначення реакції на модернізм. У 1947 році Арнольд Тойнбі в книзі  «Розуміння історії» надає постмодернізму культурологічний сенс: постмодернізм  символізує кінець західного панування  в релігії та культурі. Оголошеним «початком» постмодернізму вважають статтю Леслі Фідлера , 1969 , « Перетинайте  кордон, засипайте рови». Американський  теолог Харві Кокс у своїх роботах  початку 70-х років, присвячених проблемам  релігії в Латинській Америці, широко користується поняттям «постмодерністська теологія». Проте популярність термін «постмодернізм» знайшов завдяки  Чарльзу Дженксу. У книзі «Мова  архітектури постмодернізму» він  зазначав, що хоча саме це слово і  застосовувалося в американській  літературній критиці 60-70-х років  для позначення модерністскіх літературних експериментів, автор надав йому принципово інший зміст. Постмодернізм  означав відхід від екстремізму  та нігілізму , часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури. Обгрунтовуючи свій антираціоналізм, антифункціоналізм в підході  до архітектури, Дженкс наполягав на первинності в ній створення  естетизованого артефакту. Згодом відбувається розширення змісту цього поняття  зі спочатку вузького визначення нових  тенденцій в американській архітектурі  та нової течії у французькій  філософії (Дерріда , Ліотар ) до визначення, що охоплює  60-70 роки, включаючи феміністський  та антирасистський рухи.

Місце української культури в контексті світової

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують  у світі, має свою специфіку, яка  і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії  з іншими етнокультурами

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна  культура. Потім на її основі поступово  формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів  історичного шляху України (монголо-татарське  завоювання в ХIII ст., польсько-литовська  експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій  в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і  польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство  розвивалося значною мірою без  повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і  носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії  розвивалася як народна. У ній  велике місце займали фольклор, народні  традиції, які додавали їй особливої  чарівності і колориту. Особливо яскраво  це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному  мистецтві.

Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне  відродження в ХIХ ст. У той  же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української  національної культури. Протягом тривалого  часу багато талановитих людей, які  народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з  російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих  наук був виражений слабше, ніж  у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня  і старовинна система освіти, яка  досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично  суцільну грамотність населення, давня  традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема  на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також  як центру наук і вищої освіти в  добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних  державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило  піднести українську культуру до рівня  світового явища, створити ряд класичних  шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів  у науці.

Відомий дослідник української  культури І. Огієнко зазначав, що українській  культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність  ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української  культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної  культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша.

У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про  значення людського існування. На відміну  від філософської думки інших  європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося  подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою  зусиль освічених монархів і соціального  експериментування, українські мислителі  закликають до іншого. “Споріднена  праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання  переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували  провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України  до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: “Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять  до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень”. Майбутнє незалежної України тісно пов'язане  з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.