Розвиток українського театру другої половини XIX століття

Театральне товариство, створене Кропивницьким на початку 1880-х років, було в сучасному розумінні  першим національним класичним театром. Репертуар його складався з творів національної драматургії – І. Котляревського (“Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”), Т. Шевченка (“Назар Стодоля”), Г. Квітки-Основ’яненка (“Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці”, “Бой-жінка”), А. Велісовського (“Бувальщина”), Д. Дмитренка (“Кум-мірошник, або Сатана в бочці”), Я. Кухаренка (“Чорноморський побит”), О. Стороженка (“Гаркуша”), М. Старицького (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”), а також п’єс самого М. Кропивницького (“Дай серцеві волю, заведе у неволю”, “Невольник”, “Глитай, або ж Павук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “По ревізії”) та деяких ін.

Уже після перших вистав стало зрозуміло, що трупа Кропивницького є прекрасно злагодженим ансамблем  з великими потенційними можливостями, що підтвердилось під час гастролей  у Києві в листопаді того ж 1882 року.

Київські гастролі розпочалися  з постановок п’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка” та водевілю Д. Дмитренка “Кум-мірошник, або Сатана в бочці”. У “Наталці Полтавці”  Наталку зіграла Заньковецька, Виборного  – Кропивницький, Миколу – Садовський, Петра – Грицай, Терпеливу – Вірина. Всі ролі виконувались бездоганно. За словами сучасника, “кожний вхід і вихід, а іноді невеличкі фрази нагороджувались цілим громом оплесків, кожну пісеньку примушували повторювати по кілька разів. Закінчилась вистава, і огульний рик, буря, рокіт оголосили театр і довго не стихали, викликам не було кінця. На сцену кидали букети, квітки, шапки, кашкети, вітаючі картки та ін. А врешті публічність на руках понесла з театру своїх улюбленців Заньковецьку й Кропивницького, несла їх до готелю, оголошуючи криками привітання сонний город… То була не вистава, а свято, тішення відродженого українства і тріумф молодого українського театру.

Наступні вистави також мали велику популярність, особливо серед  українського населення. І це, ясна річ, не могло не насторожити владні структури, які більше за все боялися проявів патріотизму з боку неросіян. Не інакше, як приклад безпрецедентного свавільства, можна розцінювати заборону генералом О. Дрентельном на довгі десять років виступи українських театральних колективів на території Київського генерал-губернаторства, яке складалося з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині та Поділля. На прохання Кропивницького скасувати заборону (це було під час перших гастролей трупи українських корифеїв у Санкт-Петербурзі взимку 1886 – 1887 рр.) сановний чиновник брутально відрізав: “Довольно-с! И слышать ничего не хочу. Помилуйте! Вы ещё за полпути от Киева, а уж студенты наряжаются в бараньи шапки, напяливают вышитые сорочки, облачаются в широчайшие шаровары и галдят: “Ми, ми!.. Їде наш батька!..” Это не годится, я этого допустить не могу!..".

Попри схвальні відгуки про виступи  українських акторів на сторінках  багатьох авторитетних газет (“Труд”, “Заря”, “Южный край“ тощо), Кропивницький  добре усвідомлював, що для остаточного утвердження національного мистецтва потрібно “завойовувати” столицю. Але для поїздки до Санкт-Петербурга українським акторам бракувало не тільки коштів, а ще й дозволу столичних властей. І Кропивницький став шукати людину, котра б змогла в цьому допомогти. За словами М. Садовського, “ще в той час, коли трупа вперше грала в Києві, поміж київською громадою українців була нарада, що треба комусь із грошовитих громадян стати на чолі трупи і поставити діло якнайкраще, бо, розуміється, актори всі – біднота, не змогли зразу обставити блискучо всякий спектакль, на це треба було затратити зразу чимало грошей”. Через деякий час таку людину Кропивницький знаходить у особі відомого українського драматурга Михайла Старицького, якому в серпні 1883 року й передає керівництво колективом, залишивши за собою режисерську і акторську роботу.

Під орудою М. Старицького

Під орудою М. Старицького  трупа розпочала свій перший театральний  сезон (зимовий) в Одесі. Потім були гастролі в Миколаєві, Єлисаветграді, Житомирі, Ростові-на-Дону, Воронежі та багатьох інших містах України й Росії. Відтепер українські спектаклі були набагато краще оформлені. Актори мали свій власний оркестр, непогані декорації, гардероб. Все це сприяло не тільки піднесенню авторитету українського театру, а й поліпшенню матеріального становища виконавців. Старицький, як відомо, продав свій маєток і майже всі виручені кошти потратив на відроджений національний театр. Під його керівництвом українські актори стали одержувати за свою працю приблизно таку ж заробітну платню, як і їхні російські колеги.

“Як людина освічена, високої  культури, – ділиться своїми спогадами І.Мар’яненко, – Михайло Петрович зумів прекрасно репрезентувати український театр перед найширшими колами громадянства і популяризувати його в пресі. А міцний ансамбль під режисурою такого майстра, як М. Л. Кропивницький, завойовував чимраз більші симпатії широкого глядача”.

Творча співпраця Кропивницького зі Старицьким тривала близько двох років і була корисною для обох видатних діячів українського театрального мистецтва. Але Старицькому, на жаль, так і не вдалося дістати дозвіл на поїздку з гастролями до Петербурга, хоч він і доклав до цього неабияких зусиль.

У 1885 році Кропивницький відокремлюється від Старицького й знову створює свою трупу. Разом із ним залишаються М. Заньковецька, М.Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Загорський, Д. Мова, О. Маркова, О. Максимович та чимало інших відомих акторів. З цим колективом драматург гастролює по різних містах України, Росії, Закавказзя. І скрізь українських акторів супроводжує гучна слава.

У листопаді 1886 року після  тривалих клопотань Кропивницький  нарешті одержує дозвіл для свого  колективу приїхати до Петербурга. Гастролі тривали протягом трьох місяців (з 11 листопада 1886 р. до  
15 лютого 1887 р.) у залі Кононова – одному з найпрестижніших приватних театрів північної столиці. Розпочалися спектаклі драмою Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, і вже з другого дня після початку гастролей на сторінках столичних газет та журналів “Новое время”, “Петербургский листок”, “Санкт-Петербургские ведомости”, “Русская газета”, “Неделя”, “Сын отечества” стали з’являтись статті й рецензії, в яких дуже схвально оцінювались виступи українських артистів.

Чи не найбільший тодішній авторитет у світі театрального мистецтва Олексій Суворін, який так само відомий своїм неприхованим українофобством, змушений був визнати, що “в малоросійській трупі такий  ансамбль, якого немає на александринській сцені”, що в цьому колективі “є такі обдаровання, які були б першими на імператорських театрах”. Порівнюючи Марію Заньковецьку з Сарою Бернар, знаний театрознавець доходить висновку, що темпераментна зірка української сцени краща за уславлену француженку – “холодну, хоча й чудову актрису”.

Успіх трупи поширювався

Виступами українських  акторів зацікавився навіть цар  Олександр ІІІ, для якого 4 січня 1887 року в залі Демут (“Фантазія”) були поставлені два спектаклі за творами  Т. Шевченка (“Назар Стодоля”) та М. Старицького (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”). Імператор був дуже задоволений грою українських акторів і після закінчення вистав побажав зустрітися з ними особисто. До царської ложі разом із М. Кропивницьким були запрошені, М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовський, П. Саксаганський, Д. Мова. Під час аудієнції Олександр ІІІ висловив їм свою подяку й побажав подальших успіхів.

25 січня трупа Кропивницького  вдруге виступає в присутності  царської сім’ї, але тепер уже в Маріїнському театрі, де ні до, ні після цього не одержувала дозволу виставляти спектаклі жодна з провінційних труп. Виняток для українських акторів зробив сам Олександр ІІІ, якому захотілося побачити виступ талановитих акторів на сцені кращого театру імперії. Цього дня грали “Наталку Полтавку” І. Котляревського та “Бувальщину” А.Велісовського. Незважаючи на те, що вистава йшла вдень, ділиться своїми спогадами Садовський, “здоровенний Маріїнський театр з низу до самого верху було набито публікою”. І знову нечуваний успіх. Хоча навряд це можна вважати дивним. Адже на одній із кращих сцен світу виступали справжні майстри. Наталку грала М. Заньковецька, Терпелиху – Г. Затиркевич-Карпинська, Возного – П. Саксаганський, Миколу – М. Садовський, Петра – Д. Мова, а Виборного, як завжди, М. Кропивницький.

Навіть на афіші цього  разу зазначалося, що за дозволом його імператорської величності має виступати  малоросійська трупа. І це всупереч усім заборонам формувати українські театральні колективи. Щоправда, цей дозвіл був чинним лише для однієї конкретної вистави. Надалі трупа Кропивницького знову змушена була офіційно йменуватись російсько-малоросійською. “Що вчора було можна, того не можна сьогодні”, – відріже Кропивницькому всесильний петербурзький градоначальник генерал Грессер.

Вистави під патронажем царської сім’ї були благодійними. Отож, усі зароблені на них кошти  були подаровані “Петербурзькому дамському  комітету російського товариства Червоного  хреста”. Щоправда, велика княгиня  Єлизавета Федорівна, голова комітету, всім акторам, що брали участь у благодійних спектаклях, разом із листами, в яких висловлювала свою подяку, надіслала й цінні подарунки – золоті персні з діамантами, дорогоцінні брошки, булавки тощо.

Цікаві свідчення про  неабиякий успіх у північній столиці товариства українських акторів під керівництвом Кропивницького залишив у своїх мемуарах Микола Садовський. “Слава трупи в Петербурзі росла з кожним днем, – зазначає актор. – Квитки на вистави продавали на тиждень раніше, і вся вулиця Мойка, що вела до театральної каси … була запружена людом всяких рангів, і проїзд по ній припинявся. Вельможне панство, яке раніше бувало тільки в імператорських театрах, залишало їх і лавою ринуло до Кононівської залі подивитися на трупу з Назарета. Кожний шепіт, кожне дихання актора на сцені чулися в найдальшім закутку залі. У панських сальонах, де раніш, крім французької чи німецької мови, іншої ніхто не чув, за велике щастя вважали почути з уст українського актора кілька українських слів”.

Гра українських акторів затьмарила навіть уславлену німецьку трупу герцога Майнінгенського, яка в ці дні також гастролювала в Петербурзі і користувалася серед столичних театралів досить великою популярністю. “Наші мейнінгенці” – назве трупу Кропивницького згаданий вище Суворін, віддаючи перевагу все-таки українським акторам.

О. Кузнєцова наводить статистичні дані, з яких видно, що українські вистави в Петербурзі мали стабільно велику популярність. “Знаменно, що українська трупа приваблювала більше глядачів, – повідомляє дослідниця, – ніж любимі “вищим світом” іноземні трупи – французька, німецька та італійська”. І далі конкретизує: “…У грудні 1886 року в залі Кононова, де грала трупа Кропивницького, побувало 20495 чоловік, тоді як у Михайловському театрі, – грали французька і німецька трупи, – лише 18635 чоловік, а в Малому, де давала вистави російська оперета, – тільки 13854. Те ж саме за першу половину лютого 1887 р. (зал Кононова – 14265, Малий театр – 10010 чоловік) і за квітень 1890 р.: у театрі Неметті, де цей сезон грала трупа Кропивницького, – 15285, а в Малому, де давала вистави італійська опера, – 10760 чоловік”.

Відомий театрознавець  С. Дурилін вбачав надзвичайний успіх петербурзьких гастролей театру корифеїв передусім у режисерській майстерності керівника колективу. “Загальний ансамбль, не тільки музичний, але й сценічний, – наголошував він, – був злагоджений Кропивницьким, звучав як ансамбль стрункого симфонічного оркестру: хору не було – не було співаків, які вишикувавшись у лінійку, не зводять очей з диригента, – була жива юрба парубків і дівчат, вихоплених з вулиці українського села. Усі на сцені – і актори, і співаки – жили спільним життям по волі драматурга, режисера і актора-співака Кропивницького – натхненника загального творчого піднесення, життєвої дійсності на сцені”.

Багато про що говорить і той факт, що під час петербурзьких  гастролей найвидатніші актори трупи  М. Кропивницький і М. Заньковецька одержали запрошення служити в престижному  імператорському Александринському  театрі. Щоправда, вони відмовилися  від цієї привабливої пропозиції, оскільки не захотіли полишити українську сцену.

Це була перша успішна  презентація української культури в столиці тодішньої країни, і  вона мала надзвичайно велике значення для подальшого розвитку не тільки національного театрального мистецтва, а врешті й української державності. Саме під час цих гастролей наші видатні митці зуміли хоча б частково спростувати міф про відсутність самобутньої української культури й прорубати для уярмленого народу якщо не вікно, то принаймні квартирку в цивілізований світ, а отже, й прокласти (чи бодай намітити) вузеньку стежечку до його визнання у світі. Месіанське значення своїх виступів у столиці добре усвідомлювали й самі актори. “Їхали свідчити Петербургові, – зазначає Садовський, – що живе ще слово українське, що не задавили його ні Петрові батоги, коли він благородними кістками козацтва позасипав болота, на яких збудував свою столицю, ні Катерина, ні ретязі, якими вона повила волю України, ні навіть благородний, високогуманний закон 1876 року царя-освободителя не задавив святого слова 40-мільйонного народу. Воно знову оживає і сміється знову”.

Внесок Крапивницького в розвиток української культури

Створений Кропивницьким  професійний театр упродовж багатьох років був основним джерелом культурного життя уярмленої нації, особливо якщо зважити на те, що більшість наших співвітчизників була в ті часи неписьменною і не мала змоги читати чудові поезії й оповідання Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка, інших українських письменників.

Усе це дало неабиякий поштовх не лише для подальшого розвитку української культури, а мало й неоціненне суспільно-політичне значення, стало однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовано незалежну Українську державу.