Шпаргалка по "Культорології"

Образність - ознака , яка полягає у тому , що міфологічне мислення переважно оперує чуттєвими образами і символами. Символічний образ у міфі ототожнюючи форму і зміст, репрезентує ту реальність, яка моделюється.

Сакралізований  час та нормотворчість.

Міфологічне мислення оперує особливим сакралізованим часом, який є «першопочатковим часом до всякого  часу», тобто таким, що існував до початку історичного відліку. Міфологічний час репрезентує сферу першопричин  всіх наступних змін та зразків всіх наступних дій. Тому виконує важливу  функцію створення ідеї , зразку, прикладу, тобто виражається у  нормотворчій властивості міфу визначати  зразки і норми поведінки.

Синкретичність - найцікавіша ознака міфу , зміст якої полягає в тому, що в структурі міфу «знятому» зародковому вигляді переплетені елементи мистецтва, релігії, філософії, науки, права, правових відносин,розвиток яких і зараз протікає з усвідомленим або неусвідомленим використанням елементів міфологічного світогляду.

Можемо зробити висновок, що міф - не просто оповідь,а й фундаментальна категорія мислення первісної людини , зміст якої відображає особливий  спосіб відчуття, розуміння та предметного  перетворення світу.

Міфологію можна визначити  як історично першу форму суспільної свідомості, тип світогляду, який представлений  специфічною системою принципів,відчуття , розуміння та відношення до світу.

 

2) Міфологічний  простір давніх слов’ян.

Міфологічний простір  давніх слов’ян має особливу просторову та часову структуру. В основу просторового структурування світу покладено  будову людського тіла. Виокремлюються 4 сторони і 3 рівні світу. Основними  формами орієнтації вважалися такі напрямки світу : ці напрямки мали диференційоване  ціннісне значення. «Добрими» напрямками вважалися схід і південь. Висхідним  напрямом був схід, який асоціювався  із початком дня.

Не позбавлені ціннісної  організації і 3 рівні структурування світу , до яких належать «верх», «низ», «середина». Верх має позитивне ціннісне значення, середина - нейтральне , низ - негативне.

Для позначення міфологічних координат світу у слов’ян  використовується і кольорова символіка. Схід - синій колір, південь- червоний, захід - білий , північ - чорний.

Кожній частині світу  відповідала динамічна характеристика простору. Міфологічний простір давніх слов’ян узагальнювався в образі «світового дерева» - образ , який відображує вертикальну структуру міфологічного  простору , його ієрархію,місце людини та соціуму в міфологічному просторі.

До специфічних рис  міфологічного простору давніх слов’ян  можна віднести: структурування світу  на 4 частини і 3 рівні, функціонування ціннісно-нормативного значення міфологічних координат, кореляція(взаємозв’язок) статичної структури простору з  динамічною, функціонування моделі світового  дерева, яка репрезентує соціальні  інститути та місце людини в світі.

 

6. Пантеон слов’янських богів як світоглядна модель.

Слов’янська міфологія, як і  більшість систем світу, є політеїстичною, практикуючою багатобожжя. На сьогоднішній день відомо, що у слов’ян не існувало єдиного пантеону богів. Кожне слов’янське  плем’я мало власний особливий пантеон, який відображував його етнічні, топографічні та соціальні особливості.

Основною проблемою у  дослідженні пантеону слов’янських богів є недостатність джерел, бо відомості про міфологію можна  знайти у писемних джерелах, що виникли  пізніше.

Загально визначеним джерелом вивчення пантеону слов’янських богів  є археологічні знахідки:

• камінний ідол;
• «Слово о полку Ігоревім»;
• твори візантійського письменника 4 ст. Прокопія;
• реконструкція усної народної творчості.

Наприклад: матеріал збруцького ідола – ми можемо зробити висновки про міфологію слов’ян.

Відповідно до вірувань слов’ян, Всесвіт поділявся на 3 рівні:

• небесний (рівень богів)
• земний (люди і суспільство)
• підземний (неіндивідуальні істоти, що належали до нижчого світу)

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв’язків з колективом поділялися на декілька рівнів.

До найвищого  рівня належали боги із найзагальнішими функціями (ритуальна юридична функція, військова, господарсько-природнича). До таких богів відносилися : гол.бог - Сонце (Дажбог), пізніше Перун, Стрибог, Сварог. Хорс(гроза). Військову функцію - бог грози - Перун. Вітру - Стрибог, скотарство - Велес.

Середній рівень: божества, пов’язані із сезонним циклом та обрядами. (Кріт, Ярило, Купало, Мокоша)

Нижній рівень:божества, найабстрактніші за своїми функціями. (Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда).

Найнижчий рівень: не індивідуальні істоти (духи, русалки, лісовики, домовики).

 

Характерні риси пантеону слов’янських богів:

1. Антропологічна та соціальна спрямованість.
2. Бінарність.
3. Варіативність

 

 

7. Київська Русь як  соціокультурна система.

 

Сутність проблеми етнічної структури Київської Русі можна  сформулювати у питанні: чи представляла собою Київська Русь єдину етнічну  соціокультурну систему, або ж Київська Русь була лише політичним об’єднанням  різних етносів, народностей, культур  і т. д.?

Внаслідок обмеженості джерел на сьогоднішній день сформулювалося 2 позиції:

1. Київську Русь вважають єдиною соціокультурною системою, в межах якої відбувалися процеси націостановлення різних етносів.
2. Київську Русь вважають лише політичним об’єднанням, державою різних етносів, які мали власні унікальні, самостійні процеси націостановлення.

Перша позиція є більш  поширеною і більш загальноприйнятою. Ще в 2-й пол. 17 ст. цю позицію обґрунтував  Феодосій Сафонович у своїй роботі «Хроніка».

Позиція Сафоновича була розвинена  і продовжена в межах російської історіографії (17-18 ст.): Каразін, Соловйов, Ключевський.

Також розуміння Київської  Русі як єдиної соціокультурної системи  було підтримано і радянськими історіографами.

В кін. 19 ст. формується інша позиція Грушевського, де Київська Русь розуміється лише як політичне  об’єднання, а національний розвиток українського народу розуміється як самостійний процес, на який не вплинула політична діяльність Київської  Русі.

На користь першої позиції  свідчать наступні явища та процеси:

• в Київській Русі формується єдина літературна мова, яка відображає не лише державотворчі процеси, а й відображає етапи розвитку культури.
• В Київській Русі функціонували єдині традиції та звичаї, юридичні норми, писемні джерела.
• В Київській Русі була сформована єдина матеріальна культура.
• Із писемних джерел знаємо, що в Київській Русі формується єдина цілісна свідомість.
• В Київській Русі відбувається консолідація еліти, що є важливим фактором націостановлення.

Зміст другої позиції полягає  в критиці джерельної бази, аргументації розуміння Київської Русі:

• мова в Київській Русі не відігравала велику роль, не була фактором націостановлення, оскільки для середньовічних культур мова не постає фактором націостановлення.
• Про звичаї і традиції Київської Русі нам відомо із писемних джерел, які виникли набагато пізніше, у той же час є надзвичайний ступінь варіативності слов’янської міфології.

Висновок: етнічні і національні риси різні також і на Київській Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8. “Слово про Закон, Благодать та Істину” Іларіона Київського; зміст, значення та основні проблеми твору.

Твір оспівує діяння великого князя Київського Володимира, онука  Ігоря, сина Святослава, «про мужність і хоробрість якого... слух пройшов  по багатьох сторонах...» Володарював  він у Руській землі, що відома в усьому світі.

     Князь Володимир  народився «славним од славних,  благородним од благородних»  і, «дійшовши літ і снаги», став  єдинодержцем своєї землі та  підкорив собі сусідні землі.  Коли Володимир мудро і справедливо  правив у Києві, «глянуло на  нього всемилостиве око благого  Бога» і зажадав він стати  християнином і підданих своїх  до християнства навернути. Охрестившись, прийняв християнське ім'я Василій. 

     Невдовзі відбулося  хрещення всієї Київської держави  і «слово євангельське землю  осіяло». Рушились ідольські капища, крушились ідоли, з'явилися замість  них ікони святих.

     У всій своїй  пишноті постали святі церкви, де славословили Господа пастирі  духовні — єпископи, священики  та диякони. Усі люди, малі й  великі, наповнили храми, проголошуючи  хвалу Ісусу Христу: «Великий  єси, Господи, і чудесні діла  твої, Боже наш! Слава тобі!» 

     Як же не  похвалити за все це чесного  і славного між земних владик  «премужнього Василія [Володимира]? Адже завдяки йому люди пізнали  Господа і збулися «облуди  ідольської». Заслуга його тим  більша, що він, ніколи не бачивши  Христа і його апостолів та  вчинених ними чудес, поклонився  розп'ятому і до сили Божої  прилучився. Тому без вагань і  сумнівів люди назвали Володимира  блаженним. 

 Добрим свідком благочестя  великого князя Київського є  зведена ним церква Святої  Богородиці Марії, де згодом  його самого було поховано. Вельми  добрим свідком став також  син Володимира Георгій, який  довершив незакінчене батьком.  Він збудував святий Храм Божій  Премудрості [Софійський Собор], прикрасивши його «золотом, і  сріблом, і камінням дорогим...»  Храм цей став «дивом і славою  на всі навколишні країни».  Немає рівного йому «по всій  півночі земній од сходу до  заходу». 

     Ярослав Мудрий  звеличив славний Київ і доручив  його Святій Богородиці. Матері  Божій звів він Церкву Благовіщення  на великих [Золотих] воротах,  аби «благословлення... було і  городу сьому».

Виховне значення "Слова про Закон і  Благодать" в тому, що цей твір пройнятий почуттям національної гордості: вперше говориться про українську землю, про яку чують і яку знають у світі. Іларіон заперечує будь-чиї  намагання виправдати панування  одного народу над іншим у будь-якій формі.

Вихідною  проблемою «Слова» Іларіона є  питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях  релігійної літератури під законом  автор розумів Старий Заповіт, а  під істиною — Новий. Закон  Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими  методами діяльність людей на час  до осягнення ними істини. Істина, благодать  є певним внутрішнім контролером  людської поведінки згідно з волею  Божою. Для закону неприйнятним є  уявлення про вище благо, він дається  Богом людству на ранніх стадіях  його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство  змінюється свободою. Водночас закон  не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею — свободи.

 Важливим  для Іларіона є також питання  богообраності народів. За Старим  Заповітом, таким народом є  лише іудеї. Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного  гріха, всі народи, які прийняли  християнство, стають рівними перед  Богом. Ті ж, хто залишився  в межах закону і не піднявся  до осягнення істини, втрачають  свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі  за тих іудеїв, які не можуть  осягнути істину. Теза про рівність  християнських народів незалежно  від часу прийняття ними істинної  віри слугує Іларіону для доведення  рівності Русі з Візантією.  Посиленню цієї тези слугує  і проведення паралелі між  імператором Констянтином і великим  київським князем Володимиром:  якщо перший зробив християнство офіційною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі.

 Підтримуючи  князя Володимира, Іларіон чітко  висловлює свої симпатії до  монархії як форми державного  правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується  в руках одного правителя, а  єдиновладдя є запорукою територіальної  єдності і сили держави. При  цьому бажано, щоб влада концентрувалась  у руках мудрого правителя,  який задовольняв би певні  умови: пам'ятав, що несе відповідальність  за підданих перед Богом; здійснював  владу на основі закону і  справедливості, а не сваволі;  був милостивим до підданих.