Дослідження традицій кельтського фольклору у романі «Трістан та Ізольда»

ІІ.1.1. Персонажі: імена та характеристики.

Тристан (іноді Трістан, Тристам, Тристант) — це ім'я кельтського походження. Тристан або Дростан — це зменшувальна форма імені Дрост (або Друст), яке носили деякі піктські королі у VII-IX століттях. Це ім'я пов'язане й зі словом «tristeza», яке означає сум й натякає на ту обставину, що його мати вмерла при пологах, незабаром після смерті батька. Тристан був сином Ривалена, короля Ліонії (Лоонойса), та Бланшефлор, сестри Марка Корнуельського.  
            Тристан — це «герой, який не має собі рівних, гордість царств та «притулок слави». Ім'ям «Тантрис» Тристан користується кожного разу, потрапляючи в Ірландію: коли вперше бореться із Моргольтом, одержує смертельну рану та віддається на милість долі в човні без весел, вітрила й керма, й коли повертається, щоб завоювати руку Ізольди-Ізеї та передати її своєму дядькові Марку. В тому та іншому випадку це ім'я сповнене особливого змісту. 
Символічним є не тільки те, що в імені міняються місцями склади, але також те, що змінюються всі життєві цінності Тристана. Він перестає бути лицарем без страху та докору й стає схожим на людину, яка одержима любовним зв'язком, що веде до смерті, та вже не в змозі себе контролювати. Він уже не безстрашний лицар, а слабка людина, що з одного боку, потребує допомоги чарівниці Ізеї, а з іншого — обманює її любов та довіру, збираючись вручити її іншому чоловікові.  
           Ізея (Ізеут, Ізаут, Ізольт, Ізольде, Ізотта) — ще одне кельтське ім'я, яке, можливо, походить від кельтського слова «есільт», що означає ялину, або від німецьких імен Ішильд та Ісвальда.

Маріо Росо де Луна у своїх  дослідженнях йде ще далі та зв'язує ім'я Ізольди з такими іменами, як Іза, Ісіда, Ельза, Еліза, Ізабель, Ісіда-Авель, схиляючись до того, що наша героїня символізує священний образ Ісіди — чистої Душі, що дає життя всім людям. Ізольда — донька королеви Ірландії та племінниця Моргольта (за іншими версіями — його наречена або сестра). Вона чарівниця, яка володіє магічним мистецтвом лікування й нагадує Медею з міфу про Ясона та аргонавтів, а також Аріадну з міфу про Тесея. 
Ізольда Білорука — донька Хоуела, короля герцога Арморики або Малої Британії. Цей персонаж більшість авторів вважає більш пізнім; швидше за все, його просто додали до початкового сюжету міфу. 
Моргольт (Мархальт, Морхот, Армольдо, Морлот, Морольдо) — зять короля Ірландії, людина гігантського росту, який щорічно відправляється в Корнуел забирати данину — 100 дівчат. У вагнеровській версії міфу Моргольт — наречений Ізеї, який загинув у двобої з Тристаном; його тіло було кинуто на незаселеному острові, а голова повішена в землях Ірландії. 
          «Мор» кельтською значить «море», але також і «високий», «великий». Це те саме знамените чудовисько, яке повинен був перемогти не тільки Тристан, але також і Тесей у грецькому міфі, яке символізує все старе, що зжило себе й вмирає в людстві. Йому протистоїть сила молодості героя, здатність робити великі подвиги, творити дива й вести до нових далей.  
             Марк (Марос, Марке, Марко, Марс, Марес) — король Корнуела, дядько Тристана й чоловік Ізеї. За словами Росо де Луна, він символізує карму, або закон долі. Він один виживає після драматичної розв'язки. Але розвертаються всі події в міфі саме довкола нього, саме він стає причиною, що породжує усі відомі нам наслідки цієї драми.

Брангвейна (Брангель, Бренгана, Брангена, Бранж'єна) — вірна служниця Ізеї, яка, за різними версіями, чи навмисно, чи випадково змінює місцями напої, призначені Тристану та Ізеї.

У творі Вагнера Брангвейну просять подати Тристану та Ізеї магічний напій, який приносить смерть, але  вона не то зі страху, не то через неуважність  подає їм магічний напій, який викликає любов. Відповідно до деяких джерел, Брангвейна заміняє собою Ізею на весільному ложі із Марком, щоб сховати провину своєї пані. [15]

ІІ.2. Роман про  «Трістана та Ізольду» як відображення особливостей культури Середньовіччя.

Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви Ізольди належать до найпопулярніших у Середньовіччі, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів. 3 того, що збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького жонглера Беруля і нормандця Тома. Роман Беруля (більш архаїчний за змістом) приваблює своєю наївністю, роман Тома - куртуазною вишуканістю і добрим літературним опрацюванням. Обидва твори виникли близько 1170 р. і збереглися в уривках. Близько 1230 р. з'являється перша французька прозова обробка цього роману, у якій уже присутні персонажі з романів Круглого Столу, що зв'язує сюжет про Трістана та Ізольду з циклом артурівських романів.

Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому досить архаїчно. Батько Трістана, король Рівален, загинув, захищаючи свої володіння від давнього ворога - феодала-сусіда. Мати померла з горя. Королевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Трістан - зразковий рицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем Моргольтом Ірландським і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. У романі відображена слабкість королівської влади в цей період. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. У розповідь щоразу вплітаються фантастичні казкові мотиви. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу (він бачив її раніше в Ірландії, куди його, пораненого отруєним мечем богатиря Моргольта, занесли морські хвилі). Однак здобути прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера, який вселяв жах у всю країну. Мати Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино, і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то «було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель»[5]. Ставши дружиною короля, Ізольда не може не зустрічатися з коханим. Через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою. Та для неї він тільки брат. Ні краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового серця образ Ізольди Золотоволосої. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда, охоплена страхом за життя найближчої їй людини, тікає від короля в Бретань до Трістана. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає. Вмирає й Ізольда Золотоволоса. Їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували кущ, і тричі виростав він, як символ непорушності їхнього кохання, сильнішого від смерті.

Виняткова популярність роману протягом кількох  століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму. Кохання Трістана та Ізольди вступає у конфлікт з феодально-церковними законами і звичаями. Згідно з офіційною мораллю, воно є злочинним і заслуговує покарання. Юні закохані також пройняті свідомістю священності і непорушності шлюбу. Вони розуміють, що їм не бути разом, але і не в силах пережити розлуки. Їхня вічна доля - пристрасний потяг і одночасно втеча один від одного і знову всевладна любов, яка вселяє в них відчайдушну сміливість і готовність будь-якими шляхами досягнути щастя. Але «незаконність» їх відносин, усвідомлення безвихідності становища і безрезультатності їх стосунків невблаганно веде героїв до трагічного кінця.

В основі системи образів – образ Трістана. Ніщо не відбувається без його участі, у кожному новому епізоді відкриваються нові риси характеру чи поглиблюється уявлення про вже відомі. Образ центрального героя – головний у двох різного типу конфліктах: конфлікт із ворогами, де стосунки визначаються чітко вираженими почуттями й діями, і конфлікт, ускладнений поєднанням кохання й зради, вірності й нещирості, призводить до загибелі героїв.

Певна психологічна глибина і витонченість властиві образу Трістана. Він не може жити без Ізольди, але він у відчаї й від того, що їм доводиться обманювати короля Марка, з яким у Трістана склалися дружні стосунки. Король для нього не лише родич, а й друг, наставник, його сеньйор, і рицарська честь вимагає від Трістана васальної вірності. Доброта і готовність Марка простити юну пару тільки поглиблюють почуття провини і моральні страждання Трістана.

У трактуванні  конфлікту й побудові образу важливу  роль відіграє небайдуже ставлення оповідача до героя. Оскільки виникла ситуація суперечності між любовним почуттям до прекрасної дами і васальним обов’язком, оповідач неодноразово нагадує про чарівну й непереборну силу любовного еліксиру, щоб пом’якшити оцінку вчинків Трістана.

Важкі випробування лягли й на плечі  юної королеви. Жінка у феодальному суспільстві навіть з таким високим і блискучим становищем, як у Ізольди, не мала таких прав, як чоловік. За подружню зраду жінка розплачувалася честю, свободою, а інколи - життям. Ось чому Ізольда бореться за своє людське і жіноче щастя всіма доступними їй засобами. Вона постає перед нами не тільки чистою і прекрасною у своєму коханні і безмірній вірності Трістанові, а й хитрою, невдячною і навіть жорстокою.

Сам король Марк - також жертва феодально-рицарських умовностей. Стара людина, він з волі своїх васалів одружився і повинен тепер переслідувати молоду дружину і племінника, до якого прив'язався усім серцем. Під натиском баронів він погоджується спалити Ізольду або віддати її натовпу прокажених. Однак шляхетність і великодушність перемагають у ньому. Король жаліє Трістана та Ізольду. Так, знайшовши їх у лісі (коли Трістан та Ізольда спали), він не скористався їхньою беззахисністю і покинув притулок закоханих, його таємна скорбота і постійне бажання чесних відносин з дружиною і племінником, якого він полюбив як сина, викликають співчуття і повагу до цієї старої самотньої людини, яка в силу обставин опинилася у фальшивому становищі.

Одруження Трістана у далекій Бретані - крок відчаю, болісна спроба забути Ізольду, вирватися з кола їхніх складних відносин і повернути свою рицарську честь. Але все марно. Трістан та Ізольда не можуть забути один одного. Фольклорний мотив всевладдя чарівного зілля тут легко сприймається як невблаганне протиріччя життя, невмолимість обставин, складність людської душі. Одруження Трістана лише збільшило душевні муки закоханих і втягнуло в стихію страждання нові жертви. Ізольда Білорука, яка так ніжно і самовіддано любить Трістана, не зазнала подружніх радостей - її брат Каердін, вірні Горвеналь і Бранжієна також не можуть бути спокійними. Але цільність почуттів Трістана та Ізольди викликає повагу і співчуття, тому не тільки їхні друзі, а й багато людей різних станів, особливо простих людей, допомагають закоханим під час поневірянь.

Із  народних джерел запозичений не лише переказ про трагедію закоханих, фольклорні традиції різних народів позначились і на засобах розкриття героїчних рис головного персонажа, на образності твору, на оповідній манері. Автор не обмежується зображенням традиційних для казки, міфу, епосу епізодів битви з могутнім і підступним ворогом чи чудовиськом. Із фольклору запозичуються й засоби розгортання ситуацій, характерних для поетики чарівної казки і міфу. Важливу роль у поетиці роману, зокрема у характеристиці образів відіграє казковий прийом, відповідно до якого герой, що користується прихильністю оповідача, завжди перемагає будь-якого супротивника. Незалежно від власних якостей і можливостей він виходить неушкодженим із безнадійних ситуацій. Але на відміну від казки, в якій надприродне явище подається як цілком можливе, і розповідь про героя, який виринає з киплячого казана, молодим і гарним, не потребує пояснень, автор роману намагається обмежити роль фантастики в описі героя. Він вважає за потрібне знайти пояснення дивовижного спасіння Трістана:

«Вітер  набрався в його одежу, поніс рицаря і легко посадив його на широкому камені, біля підніжжя скелі».[4]

Ставлення оповідача до героїв виявляється  й у нагадуванні про фатальну силу навіяного чарами, й у тому, що на першому плані не негативні вчинки героїв, а їх страждання. Стилістика розповіді й деякі зауваження автора виявляють його співчуття героям. У своєму обуренні ворогами Трістана він називає їх «лукавими обмовниками».[4]

Тенденції,що прийшли в роман із глибини  віків, поєднуються в ньому із сучасними автору поглядами й переконаннями. В окремих описах можна побачити, як християнські уявлення позначились на осмисленні давно відомих мотивів.

У романі, як і в біблійному сказанні, опис бурі має дидактичну мету. На відміну  від «Одісеї» та «Енеїди», де бурі влаштовуються розгніваними чи інтригуючи ми Посейдоном чи Юноною, причина бурі в романі – вчинений гріх, а мета – його спокутування, каяття. Є тут і характерний для священних християнських текстів мотив благодійної сили каяття. Йона покаявся й був врятований, такий мотив є і в романі. Як тільки купці покаялись й відпустили хлопця, «вщухли хвилі й вали, небо роз’яснилось, лагідні та радісні води тихо віднесли Трістанів човник на пісок якогось узбережжя». [4]

Таким чином, у романі міститься об'єктивна  критика феодального суспільства, звучить протест проти жорстоких  шлюбних установ і прославляється земна любов, яка долає всі  перешкоди, звеличує людину і торжествує навіть над смертю.

У рицарському  романі, зокрема в романі «Трістан та Ізольда» здійснюються спроби відійти від традиції однопланових образів, які діють відповідно до своїх рольових функцій(король, рицар, клірик, зрадник, закохані). Середньовічний автор починає усвідомлювати складність людських характерів і стосунків і намагається розкрити різні риси людської особистості. Таке прагнення істотно позначилось на особливостях поетики роману.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна  тематика (яка була слабо розроблена у середньовічній літературі) - роман  приваблює розкриттям духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим для інших середньовічних жанрів. Привертають увагу також картини тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, звичаїв, «божих судів» та ін. У всьому романі відчутний вплив кельтської сюжетної першооснови. Це проявляється, зокрема, в географії твору (події розгортаються на «кельтській» території - Ірландія, Уельс, Корнуолл, французька Бретань), в старовинному улаштуванні будинків, де, наприклад, струмок протікає через кімнату та ін. Важливу роль у ньому відіграють фольклорно-казкові мотиви й уявлення: подвиги, які передують сватанню Трістана, поєдинки з могутніми богатирями, з драконами, морські плавання навмання та ін.

Прозовий  роман про Трістана та Ізольду зберігся в кількох десятках рукописів. Французькі романи (особливо роман Тома) викликали безліч наслідувань і переказів. Розробка цього сюжету відома англійською, іспанською, італійською, норвезькою та деякими слов'янськими мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфрида Страсбурзького (початок XIII ст.). Вперше роман був надрукований наприкінці XV ст.

Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього роману Р. Вагнер створив відому музичну драму «Трістан та Ізольда», Леся Українка написала прекрасну поему «Ізольда Білорука». Російський та український переклади створювались на основі двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку XX ст. П. Шампіоном і Ж. Бедьє. Перший використав рукопис XV ст., другий переробив роман Тома за допомогою тексту Готфріда Страсбурзького. Обробку Ж. Бедьє українською мовою переклав М. Рильський.