Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Января 2014 в 17:29, лекция
Проповідь як жанр виникла у ранньовізантійський період розвитку християнського красномовства (IV— VI ст.), увібравши античні та біблійні традиції. Визна¬чальний вплив на зміст, характер і форму проповіді мала Біблія, де риторичну традицію започаткував Мойсей, а продовжили проповіді Соломона та пророків. Стиль усної та книжної (писемної) релігійної проповіді підхопили богослови візантійської доби — Іоанн Зла-тоуст, Григорій Богослов, Іоанн Дамаскін, Василій Великий. Вони створили класичний канон християнсь¬кого красномовства, який і був запозичений руськими церковними діячами наприкінці X ст.Проповідь як жанр виникла у ранньовізантійський період розвитку християнського красномовства (IV— VI ст.), увібравши античні та біблійні традиції. Визна¬чальний вплив на зміст, характер і форму проповіді мала Біблія, де риторичну традицію започаткував Мойсей, а продовжили проповіді Соломона та пророків. Стиль усної та книжної (писемної) релігійної проповіді підхопили богослови візантійської доби — Іоанн Зла-тоуст, Григорій Богослов, Іоанн Дамаскін, Василій Великий. Вони створили класичний канон християнсь¬кого красномовства, який і був запозичений руськими церковними діячами наприкінці X ст.
г) символи, алегорії,
метафори. Ними сповнене, зокрема, мовлення
героїв: (Гліб) «Не пожніть мене, у житті
недозрілого! Не пожніть колоса, який ще
не визрів, проте молочко любові має!
Не поріжте лози, котра не до кінця виросла,
але плід має!»; «Убитого ж Гліба і схованого на місці
опустили поміж двох колод. Господь
же не полишає рабів своїх: там, де лежало
тіло святого, тривалий час інколи
стовп було видно огненний, що горів, ніби
свіча, і знову-таки чули янгольське співан
ня, хто мимо проходив і лови чинив».
Про Бориса та Гліба відомо три твори: літописне оповідання під 1015 р.; «Читання про життя і погублення блаженних страстотерпців Бориса та Гліба»; «Сказання про Бориса і Гліба». На думку істориків літератури (М. Возняк), літописне оповідання і «Читання про життя і погублення блаженних страстотерпців Бориса та Гліба» належать ченцю Києво-Печерської лаври Нестору. На це вказують деякі літературні прийоми, стилістичні формулювання, ідентичність окремих фактів. «Сказання про Бориса і Гліба» приписують монаху Якову (Яків Мних). Він був ченцем монастиря на річці Альта, де, за переказами, вбито Бориса. Дослідники вважають, що культ Гліба у ранніх оповідях розцінювали значно вище, ніж жертву Бориса. Ідеологічною метою Якова було поєднати в одну нерозривну цілість перекази про страждання обох князів, тому під впливом «Сказання про Бориса і Гліба» у свідомості руських людей ці два образи є рівноправними та рівноапостольними.
Ранній агіографічний твір «Сказання про Бориса і Гліба» хоч і дотримується композиційної схеми візантійських і староболгарських житій, усе ж орієнтується на руську історію та місцевий княжий побут. Він разом з іншими варіантами оповідей про трагічну загибель Бориса та Гліба сформував вітчизняну агіографічну традицію і літературний канон, що мали помітний вплив на розвиток жанру житій у подальшому.
Информация о работе Ораторсько-проповідницька проза XI—XII ст.