Поетика українських народних родинно-побутових пісень

Проведу я свою матюнку  Та за тії гори, гори крутії,  Та за тії річки, річки бистрії,  Та за тії лози, лози густії.

Ні нова сім'я, ні турботи чоловіка, ні його невдоволення чи погрози не можуть стримати її прагнення до зустрічі з родиною, розвіяти тугу:

Чоловіче мій, дружино моя,  Куди ж ти завів, що роду нема,  Що роду нема, дружино моя?

Коло персонажів ліричних сімейно-побутових пісень обмежується найближчими членами селянської родини. Їхній сімейний статус визначається відповідно до особи головного чи ліричного героя в кожному окремому творі: мати, батько, син, донька, чоловік, жінка, зять, теща, тесть, брат, сестра, братова, невістка, свекруха, свекор, зовиця, дівер, вдова. І при всій багатоманітності змісту пісень, багатстві емоційних відтінків кожен з цих персонажів стає певним типом, характеризується певним набором семантичних рис. Скажімо, якщо старшій жінці відведено у пісні роль матері по відношенню до свого сина, то характеризують її зовсім інші якості, ніж у випадку, коли вона ж виступає в ролі свекрухи по відношенню до дружини свого сина.

Сімейно-побутові пісні, як ми бачили, в цілому сумні, невеселі. І найчастіше зустрічаємося в них із символами поняття горя. Високий рівень асоціативного мислення народу-митця, спостережливість і почуття прекрасного створили широке коло символічних образів для численних відтінків, нюансів цього поняття. Оскільки горе — почуття, близьке ліричним пісням й інших тематичних груп, не лише сімейно-побутовим, то варто відзначити, що його символіка — це символіка народної лірики загалом. Скажімо, наприклад, щоб відтворити почуття розлуки, наголосити на її непереборності, на перешкодах до її подолання, пісня використовує образи простору — широка річка, ліс, поле, море, розлив ріки, гори, туман, заросла стежка, шумлячі дерева тощо.

Чи не найбільша роль у створенні широкого кола символічних уявлень належить художньому паралелізму, який зіставляє два образи — один у прямому, другий у переносному значенні, причому зіставлятися (і протиставлятися) можуть і персонажі, і дії. Особливо часто паралелізм виступає як елемент композиції — в зачині пісні, на який припадає велике емоційне навантаження у створенні її настроєвості. Навіть не зв'язаний з подальшою сюжетною ситуацією, він, однак, визначає атмосферу пісні, її скорботну тональність. Але найчастіше образ-паралель зачину поглиблюється усім змістом твору:

Посію коноплі, а вродила плоскінь,  Кого я любила, не дав мені господь.  Кого я любила, то той за плечима,  Невірна дружина все перед очима...

Особливо тонко відтворюються людські почуття в піснях, де перша частина паралелі розвивається в самостійну картину, символічний смисл якої розкривається в реальній ситуації:

Ой високо, високо (2)  Клен-дерево й од води.    Ой хоч же він високо, (2)  Таки листок упаде.    Таки листок упаде (2)  І на Дунай попливе.    Ой далеко, далеко (2)  Мій батенько од мене!    Ой хоч же він далеко, (2)  Таки мене спом'яне.    Таки мене спом'яне (2)  І дитятком назове.

Важко переоцінити роль цього художнього засобу в створенні поетичної образності пісень про родинне життя; його форми багатоманітні і художні можливості майже невичерпні.

Дещо менш поширеним тропом у створенні художньої образності сімейно-побутових пісень є метафора. Проте в цій тематичній групі вона представлена в найрізноманітніших формах — від простіших, як, наприклад, метафоричний епітет до персоніфікацій символічного характеру, які становлять єдине ціле з художньою ідеєю твору.

Метафоричні епітети в піснях завжди конкретні і являють собою зіставлення персонажів з об'єктами рослинного чи тваринного світу. Часто в них втілюються народні уявлення про красу, мужність тощо: «мої сини, мої соколи, а дочки голубочки», «дочки мої пави», «сини мої, орли мої да ще й соловейки». Більш розгорнуті метафори дають можливість створення особливо виразних, непересічних, часом несподіваних образів:

Постіль папірова  З вітром полетіла,  Нагайка ремінна  Кровцев обкипіла.

Або:

Сидить милий з боку,  А нелюб з другого,  Ділять половину  Од серденька мого.

Зустрічаємо ми і т. зв. реалізовану метафору, прийом дуже яскравий і місткий:

Ох і я журбу, ох і я тоску та на листу спишу,  Ох і я журбу, ох і я тоску на Дунай пущу.  Ти пливи, журбо, пливи, тоска, та по всім берегам,  Ох і роздай, боже, мою печалоньку по всім ворогам.

Неможливо виділити в народній пісні щось більш чи менш важливе, головне чи другорядне в її художній тканині — все в ній творить неперевершену красу, збуджує у слухача істинні, високі почуття. Чимало важить і звуковий образ пісні, в створенні якого (окрім найважливішого — мелодійного малюнка і особливостей виконання, чого ми в даному випадку не торкаємося) беруть участь художні прийоми усіх рівнів — тих, що зумовлюють її композицію, особливий синтаксис, багатоманітність стилістичних фігур, витончену гру звуками у словах, зокрема у римах.

 

                          Розділ 2 . Основні тематичні групи родинно-побутових ліричних пісень

Пісні про кохання — найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики. їхній ґенетичний розвиток сягає корінням календарно-обрядової лірики, де широко представлена любовна тематика. Так, наприклад, були колядки, присвячені дівчині, з побажаннями їй вийти заміж, з описами епізодів сімейного життя; колядки хлопцеві (мисливцеві) з побажаннями знайти достойну пару. У ліриці весняно-літнього циклу тема кохання займає центральне місце, часто веснянки, гаївки, купальські пісні наповнені виразними еротичними мотивами. Отже, саме в обрядовій поезії слід шукати витоки ліричної пісні. Пізніше, коли язичницькі ритуали поступово втрачали своє первісне значення, деякі з пісень, що їх супроводжували, залишались побутувати відділені від обряду, за їх аналогією складались інші пісні.

Пісні про кохання в ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об´єднані єдиною темою, — відбивають найінтимніші стосунки між закоханими — їхні змістові рамки набагато ширші, ніж просто взаємини між хлопцем і дівчиною. У них поєднуються усі людські почуття — від ніжної прихильності і любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся шкала почуттів, першорядним з яких виступає кохання, що, як і в житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, — завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

Основними ліричними персонажами виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються у романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в яких висловлюються заповітні мрії. Усі елементи змісту і форми підпорядковуються культу почуттів, через який звеличується людська душа, що здатна на глибокі переживання, емоційні прояви своєї внутрішньої сутності. Психологічні сцени пройняті сентиментальним пафосом, через який утверджується чуттєвість головних героїв, що постають мрійливими, шляхетними, духовно багатими. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів — насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог — поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.).

Інтимна задушевна атмосфера створюється і за допомогою пейзажів, які в піснях про кохання несуть особливо велике емоційне навантаження. Усе відбувається на тлі майже казкової природи — квітучого вишневого саду: «Ой у вишневому садочку там соловейко щебетав»; зоряної місячної ночі: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морі човен пливе»; вечірнього весняного гаю: «Ой у гаю при Дунаю соловей щебече». Романтичний пейзаж є не тільки фоном, але й виконує роль художнього паралелізму — допомагає розкрити внутрішній світ ліричного героя — буяння молодості, тихі ліричні стани юної душі. Він часто доповнюється музичними образами і звуковими асоціаціями (мелодією скрипки, співом соловейка): «бас гуде, скрипка плаче».

Пісні про кохання — це жанрова група пісень, де реальне життя відступає на другий план (так, ніби його і не існує), у них, як правило, не згадуються побутові реалії (предмети щоденного вжитку, елементи домашньої праці). Закохані зустрічаються в ситуаціях, де завжди існує небезпека втратити цю ідилію (прокинеться мати чи почують сусіди і т. п.). Тому незалежно від того, чи оспівується кохання щасливе, чи нещасне, усі ці пісні є сумними і дуже драматичними. Навіть тоді, коли закоханим не загрожує ні розлука, ні нещастя, у них підсвідомо виявляється відчуття, що цей земний рай може бути втрачений.

Крім образів молодої пари, найчастіше створюється образ матері, яка виступає або доброю чуйною порадницею (застерігає дочку від необдуманих вчинків, не пускає до хлопця-гультяя; сина застерігає від дівчат, що вміють чаклувати) або ж злою розлучницею, яка не хоче зрозуміти почуття своєї вже дорослої дитини.

Зустрічаються образи братів та сестер закоханих, що або допомагають влаштувати їм побачення, або перешкоджають їм зустрічатися. Бувають випадки, коли брат чи сестра є суперниками в коханні, недоброзичливими виступають злі сусіди, часто непорядність проявляється з боку близьких друзів (суперницею дівчини є її найближча подруга, що відбирає в неї коханого).

Серед найпоширеніших мотивів пісень про кохання можна назвати такі: мотив вірності, в якому знайшли своє відображення морально-етичні принципи українського народу, його погляди на щасливе кохання (що є можливим лише при взаємності почуттів). Справжні закохані обіцяють один одному кохати «до смерті», запевняють, що будуть кохати «вічно». Саме такі почуття вважалися запорукою щасливого сімейного життя. Йому протиставляється мотив невірного, зрадливого кохання, яке завжди сприймається як велика трагедія для обдуреного хлопця чи дівчини, глибоко переживається. Його супроводжують картини безсонних ночей (коли дівчина до ранку чекає коханого, а він не приїжджає, бо пішов до іншої), відчуття безвихідності, болю зради. Особливого драматизму набуває цей мотив, коли суперницею виявляється близька товаришка (чи товариш). З двома попоредніми тісно переплітається мотив розлуки. Він набуває різноманітних виявів: вимушена розлука двох закоханих, що повні сподівань на зустріч, очікування на вістку від милого (милої); зловіща непередбачена розлука, що віщує розставання, втрату милого, розрив стосунків.

Дуже драматичним є мотив нерозділеного кохання. Часом об´єкт такого кохання і не здогадується про почуття іншого, або ж просто не відповідає взаємністю, що завдає душевних стражданнь, може спричиняти хворобу (чи навіть смерть). Кульмінація цього мотиву виявляється у піснях про хлопця, кохана якого виходить заміж за іншого, (особливо, якщо вона виходить не з власної волі, а з примусу), і він усвідомлює, що їм уже ніколи не бути разом. Близькою до цього є тема взаємного кохання двох людей, яким не судилося вступити в шлюб через незгоди між їхніми сім´ями чи майнову нерівність (він багатий, а вона бідна). Психологічною напругою ці пісні близькі до балад. Неприйняття буденності у них проявляється через вияв протесту проти усталених поглядів на те, що багатий хлопець не може взяти бідної дівчини, чи що дівчина змушена виконувати волю своїх батьків, виходячи заміж за нелюба.

Баладна традиція проявляється також у піснях, де йдеться про чарування чи ворожбу:

В саду ходила, квіти збирала,  

Тепер до тебе ходити мушу.

Кого любила — причарувала.     

Ходити мушу, любити буду,

Причарувала серце і душу  

Скажу по правді — сватать не буду.

Вони часто наповнені незвичайними, небуденними ситуаціями (вдова приворожує молодого хлопця, дівчина — чужого нареченого і т. п.).

Дозволь, мати, вдову взяти.

Вдова вміє чарувати.

Вдова буде шанувати.

Вчарувала мужа свого,

Не дозволю вдову взяти

Вчарує й тя молодого.

Від балад такі пісні відрізняються тим, що в них відсутній епічний компонент (сюжетність, розповідність). Вони, як й інші ліричні пісні, побудовані на якомусь життєвому епізоді, але в них розвивається не сюжетна канва, а відтворюється духовний стан, спричинений цим моментом: почуття, думки, не зупиняючись на причинах, наслідках, розв´язці подій, що викликала ці емоції.

Пісні про кохання перегукуються також із казкою (більшість казкових сюжетів побудовані теж на любовному конфлікті). Крім казкових екзотичних пейзажів, використовуються інші казкові елементи, наприклад, образ судженої дороги:

Ой три шляхи широкії докупи зійшлися  

— На чужину з України брати розійшлися.

Неодноразово повторюється прийом потрійності:

Ой у полі три криниченьки.

Любив козак три дівчиноньки —

— Чорнявую і білявую, Третю руду, препоганую.

Казкового колориту надається силам природи, до яких звертаються ліричні герої і персонажі за допомогою, порадою: