Философские основы творчества Шекспира

     Знаменно, що головною темою цього уроку  Улісс  обирає  дію часу. Його мовлення не містить прямих докорів  Ахіллесу,  винуватцеві  порушення порядку  й  супідрядності серед  грецьких  воїнів.   Замість   цього   Улісс показує, як час поглинає діяння минулого, навіть  найбільші; як  він віддає забуттю найбільш гідних і  з  якою  готовністю  включає  всіх новоприбулих у змагання за почесті й славу:

 

                                        Ведь время, как хозяин дальновидный,

                    Прощаясь, только руку жмет поспешно,

                    Встречая ж - в распростертые  объятья

                    Пришедших заключает. Слово "здравствуй"

                    Улыбчиво, а тихое "прощай"

                    Уныло. Забываются легко

                    Былая доблесть, красота, отвага,

                    Высокое происхожденье, сила,

                    Любовь и дружба, доброта и  нежность.

                    Все очернит завистливое время...

                                           (III, 3, 165-174)

     Для  мудрого Улісса людські доблесті й  здійснення  не можуть бути вічними, тому що всі вони  руйнуються  або  знецінюються  часом.

Любов до новизни, притаманна всім людям, надає цінність  новим особам  і новим речам, нехай вона навіть поступаються гідностями  своїм попередникам.  Звідси виходить, що в людськім  суспільстві недосяжний  постійний і незмінний порядок. Навіть якщо " мир блаженный цветущих стран"  не  порушується відкритими заколотами, існує менш явний, менш  жахаючий,  але настільки ж потужний фактор, який зрештою підточує визнані  цінності  й  прийнятий порядок речей, губить красу й розум, убиває в людях взаємну любов і дружбу.

     При  уважнім вивченні й  порівнянні  виявляється  контраст між першим  філософським  міркуванням  Улісса про  порядок  і   його наступним міркуванням про дію часу. Можна помітити й інший, непрямий, але  тем не менш різкий контраст, а саме, протиріччя між  концепцією  часу, що викладається Уліссом, і словами  Крессиди про любов, що перемагає й час і смерть. Усім своїм ходом п'єса піддає жорстокому обстрілу стару  віру  в незмінний порядок і вірну любов.

     І  тоді стає ясно, що промову про час не слід ухвалювати як окреме, чисто філософське міркування. Вона не тільки пов'язана з попередньої і наступними промовами, але має цілком певну мету: спонукати Ахіллеса до дії. От чому Улісс завершує її словами, що тонко поєднують докір і лестощі.  Потім  він перераховує колишні славні подвиги Ахіллеса, що спонукали самих богів втрутитися у Троянську війну.

     Промова викликає докори совісті в Патрокла, який говорить Ахіллесу:

                     

                      Тебе не раз советовал я  то же.

                      Хоть женщина с ухваткою мужской

                      Противна всем, не лучше и мужчина,

                      Когда во время гибельной войны

                      На женщину походит.

                                        (III, 3, 216-219)

 

     Далі  Патрокл благає свого славного друга не  відмовлятися  зробити необхідне. Зв'язок між часом і необхідністю - також  характерний для Шекспіра  хід  думки;  це  ми  знаємо з   його   історичних   хронік.   В застережливих словах  Патрокла  необхідність  виглядає  вимогливо  й грізно:

                       Так берегись. Нет тяжелее раны

                       Той, что своей рукой нанесена.

                       Опасности являются нередко

                       От собственной оплошности; они,

                       Как лихорадка, часто заражают,

                       Когда сидим на солнцепеке мы.

                                        (III, 3, 228-233)

 

     Що  стосується самого Ахіллеса, то  на  мить  і  в  ньому  пробуджується енергія. Але потім - новий, несподіваний поворот  дії.  Уподібнюючись примхливій жінці, герой виражає бажання "в одязі мирному  Гектора  побачити".

     І  тільки після  загибелі  Патрокла  в бою Ахіллес пробуджується.  Не  промови,  хоча  б і мудрі, але потрясіння, викликане загибеллю юного друга, -  от  що потрібно, щоб спонукати грецького героя до дії.  Втім,  коли  йде війна, загибель друзів настільки ж невідворотна, як і самий хід часу.

     Звернемося  знову до сцени, де Гектор  після двобою з  Аяксом  ухвалює запрошення греків і з'являється у  ворожому  таборі  не  те  щоб  в одязі мирному, але в досить мирному настрої. Його дружня  бесіда з проводирями греків також містить думки про  природу  часу.  Спершу Агамемнон переконує Гектора скористатися миттю, коли  "одна  лише  дружба тріумфує", забути й минуле й майбутнє:

                 Пусть все, что предстоит, и все, что было,

                 Поглотит в этот день река  забвенья.

                                            (IV, 5, 166-167)

     Цей  прагматичний підхід типовий  для воїнів, які мимоволі живуть в сьогоденні. До того ж Агамемнон, немов  продовжуючи  промову  Улісса,  покликану спонукати Ахіллеса до дії, повторює, що минулі діяння, як  і майбутні події, поглинає ріка забуття.

Тривожним є й відчуття  недовговічності любові, що  прямо протилежним є завіренням Крессиди, яка повторює слова про міцність любові,  не  підвладної  ані часу, ані смерті. Відрізняється воно й від  загального  настрою  "Сонетів",  де вірна любов часто виявляється сильнішою за час, де про любов говориться,  що це не "позашлюбна дитина долі. Зате ці побоювання цілком у  дусі п'єси - скептичної, гіркої й позбавленої ілюзій.

     Ці  почуття для Троїла не нові.  Уже  у  своєму  любовному  визнанні  він найбільше  прагне,  щоб  на  його  "вірність  і  довірливість",  на  його «найчистішу, вірну, віддану любов» Крессида  відповідала тим самим  (III,  2, 161-163). Він із самого початку почуває, що його любов сильніша,  аніж  любов Крессиди. От чому, змушений  раптово розлучитися з нею,  він  знову говорить про свої побоювання. Він благає її зберігати вірність,  а  ще краще - уникати спокус. Коли Крессида  з  обуренням  запитує:  " Ужель  ты

сомневаешься  во мне?",  він говорить,  що  не  сумнівається,  однак відразу

остерігає:

              Нет. Но иногда мы делаем то, чего не хотели бы,

              И сами для себя оказываемся демонами,

              Когда искушаем наши слабые  силы,

              Слишком полагаясь на них; а  они ненадежны.

      Хоча "ми" безсумнівно відноситься тут насамперед до Крессиди,  а  не до нього самого, він тривожно відчуває небезпеку змін, що загрожує всім -  і навіть настільки могутньому почуттю, як любов.

     У   відношенні  Крессиды  обґрунтованість   його  побоювань   виявляється на подив скоро. Вона, щоправда, сама не шукає  "спокуси для  своїх  слабких сил". Але, зустрівшись зі спокусою,  піддається  їй,  хоча  й  з  деяким опором, але разом з тим з моторністю, яка  нагадує  "мерзенну поспішність" королеви Гертруди й викликає одночасно й жалість, і жах.

     Троїл уперто прагне вірити  своєму  серцю й своїй надії,  відмовляючись вірити очам і вухам. Улісс повертає його до дійсності, але  тоді  він починає сумніватися в самім існуванні Крессиди або, при новому  повороті своїх заплутаних міркувань, у тому, вона це вона. Йому бачаться ніби дві Крессиди - Крессида Диомеда і  його  власна,  розділені бездонної прірвою.  У  його   розстроєній   уяві, що страждає від   непримиренних протиріч, виникають вигадливі образи, але  роздвоєння,  яке йому  ввижається,  викликане  не містичною  екзальтацією,  а насамперед ображеною  пристрастю.

Тверезо мислячий Улисс двічі, майже підряд, говорить саме про  пристрасті Троїла (V, 3, 160, 179) і намагається стримувати його. А Терсит  з  його  брудною уявою легко знаходить для бурхливого розпачу Троїла  цинічні  слова;  він виголошує їх убік, а  потім  повторює  свій  діагноз:  " Распутство  и разбой, разбой и распутство - это всегда в моде! Ах,  припеки  их  дьявол  в самое уязвимое место!" (V, 2, 175, 191-193).

Ображена пристрасть Троїла розколює його  любов,  перетворює  її  на настирливу ідею любові-ненависті,  де   ненависть   звернена   на   нового спокусника.

 

Висновки

 

Аналізуючи  образну систему п'єси й зіставляючи  її з історичними документами, що характеризують моральні підвалини  англійського суспільства на межі XVI і XVII ст., критики вважають, що п'єса Шекспіра перейнята духом не античності й не середньовіччя, а духом всепроникаючої купівлі й продажу. Це дух, який приніс із собою капіталіз, веде до огрубіння й профанації високих людських ідеалів.

Спостереження систематизовані автором, важливі  не тільки для розуміння зв'язку «Троїла й Крессиди» із сучасною Шекспіру дійсністю. Вони становлять безперечний інтерес і для характеристики творчості Шекспіра після 1601 року, для доказу того, що в період, коли створювалися найбільші шедеври Шекспіра, поет бачив головне джерело зла, що панує у світі, у явищах, що виникали у зв'язку зі зміцненням нових капіталістичних відносин.

За «Троїлом і Крессидою» давно встановилася репутація загадкового твору. Навіть пошуки визначення жанрових особливостей цієї п'єси нерідко заводять шекспірознавців у глухий кут. Недостатньо допомагає уточненню жанру цього твору й широко розповсюджене серед закордонних шекспірознавців віднесення «Троїла й Крессиди» до розряду «проблемних п'єс», тому що в цю групу дослідники включають крім «Троїла й Крессиди» такі різноманітні за жанром п'єси, як «Гамлет» і навіть «Тимон Афінський».

Хоча п'єса  про Троїа й Крессиду позбавлена деяких формальних ознак трагедії, це за своїм духом твір глибоко  трагічний. І освічені люди шекспірівської епохи, що читали гомерівські поеми, і широкі кола демократичних глядачів, знайомі з ходом подій Троянської війни за численними середньовічними переробками, знали, що за смертю Гектора повинне піти падіння Іліона й винищування його захисників.

 

Ця невідворотність  загибелі Трої й перемоги греків має безпосередне відношення до духу всієї п'єси. Справа в тому, що війна греків і троянців у Шекспіра – не просте зіткнення двох ворогуючих армій; контраст між протиборчими таборами — це протиставлення, що має глибоке соціальне історичне коріння. Греки – представники нової епохи; вони жорстокі, нісенітні й неприємні, але більш пристосовані, ніж троянці.

Не може бути сумніву в тому, що, малюючи греків, Шекспір свідомо прагнув викликати  антипатію до них з боку аудиторії. З іншого боку, не слід забувати, що й до кращих із троянців Шекспір ставився зі значною часткою скептицизму, розуміючи, що ці ідеалісти багато в чому втратили почуття дійсності, приречені на загибель. Проте ясно, що трагічний колорит п'єси виникає в першу чергу тому, що безжалісні «нові люди» неминуче повинні завдати рішучої поразки захисникам високих ідеалів любові й честі. Смерть Гектора від підсутпного удару Ахілла намічає цю перспективу більш ніж чітко.

Звичайно, нема рації представляти Троїла тільки ідеальним  середньовічним закоханим. Його мовлення відбиває вплив нових відносин, показових для епохи Відродження. Троїл виявляється чимось на кшталт лицарської модифікації Пандара. Очевидно, більш праві ті дослідники, які підкреслюють близькість не між Троїлом і Пандаром, а між Пандаром і Крессидою; про цю близькість, між іншим, досить чітко свідчить поведінка Крессиди в грецькому таборі.

Таким чином, голвоними  проблемами, які ставить Шекспір  в своєму творі, є проблеми честі  – честі приватної, яка знаходить  вираження в темі кохання й зради, та честі як універсальної загальнолюдської риси, проблеми мужності та громадянського боргу. Ці цінності у добу, коли творив майстер, зазнавали поразки з боку нового часу та нових суспільних відносин.

 

 

 

Список  використаної літератури

 

1. Алексеев М.П. Сравнительное литературоведение. Л.: «Наука», 1983. — 447 с.
2. Алексеев М.П. Первое знакомство с Шекспиром в России. // Шекспир и русская культура / Под ред. М.П. Алексеева. — М: «Наука», 1965. — С. 9-69.
3. Аникст А.А. Великий поэт-драматург // Филологические науки, 1964. - № I. - с.3-11.
4. Аникст А.А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга.- М.: Наука, 1967.-455 с.
5. Аникст А.А. Творчество Шекспира. - М.: Изд-во худож. лит., 1963. - 615 с.
6. Аникст А.А. Шекспир. Ремесло драматурга. - М.: Сов. писатель, 1974. - 607 с.
7. Асмус В.Ф. Античная философия. Изд. 2-е, доп. - М.: Высш. школа, 1976. - 543 с.
8. Барабаш Ю.Я. Вопросы эстетики и поэтики. Изд. 2-е, доп. - М.: Современник, 1977. - 400 с.
9. Гарин И. И. Пророки и поэты: Т. 6. — М.: Терра, 1994. – 400с.
10. Горфункель А.Х, Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения. - М.: Мысль, 1977.- 360 с.
11. Лавров П.Л. Шекспир и время // Лавров П.Л. Этюды о западной литературе. - СПб., 1923. - С. 536-537.
12. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. Исторический смысл эстетики Возрождения.// Сост. А. А. Тахо-Годи. — М.: Мысль, 1998.- 350с.
13. Урнов М. В. Вехи традиции в английской литературе. — М.: Худож. лит., 1986. – 420с.
14. Шведов Ю. Ф. Эволюция шекспировской трагедии. - М.: Искусство, 1975. – 300с.
15. Шекспир У. Троил и Крессида. – Режим доступа: http://www.lib.ru/SHAKESPEARE/shks_troil.txt
16. Энциклопедия литературных героев. — М.: Аграф, 1997. – 700с.
17. Spurgeon Caroline. Shakespeare's imagery and what it tells  us.  Cambridge: Paperback ed., 1965. – 300p.