Флористичні образи в поезії О.Забужко

Корінням вглибай крізь піски — до щирця, до мокви.

(Вірш з р-ну “Польові дослідження з українського сексу”)

Тут верба не є фольклорним символом покірної жіночої долі, а навпаки, її коріння, аби вижити, повинно дотягнутися до найглибшого 
незайманого ґрунту, переданого в тексті поезії діалектизмом «щирець».

Авторка відкидає "кодекс примусового щастя". Міркуючи над жіночою долею, героїня О. Забужко розмірковує про долю народу, його історію, сучасні проблеми, адже має широкий світогляд.

Щиріші за жінок, дерева не знають

Ні зрад, ні абортів, і світ засівають

Так легко, без жодних зусиль!

Розкошують собі вітрами, безніжки,

По пояс укопані в історію,

Наповнені крилами, потойбіччям, -

Як копії матері Леди.

О родителько листя і насолоди,

Хто ж ці плакальниці, скажи?

Тіні горлиць туркочуть, але не приносять розради.

(Вірш «Зимові Дерева»)

Аналізуючи вірш, ми бачимо як поетеса проводить паралелі між вільними деревами і тяжким життям жінки. О. Забужко детально зображує її внутрішній світ, її почуття, терзання і переживання, характер і мотиви поведінки.

Серед тропів псевдототожності дослідники творчості Оксани Забужко виділяють метаморфози жіночості, розглядаючи образи жінки-ляльки, жінки-диявола, жінки-звіра [Філоненко 2003: 112] чи жінки-мегери [Зборовська 1996: 65], одностайно вказуючи на драматизм жіночого існування в абсурдному світі, що розкривається насамперед через зображення «світу кохання». Також помічено глобальний обсяг метаморфоз жіночої емансипованості [Бовсунівська 2009]. Дослідники поезії лише побіжно звертають увагу на зв‘язок створеного авторкою образу безумства Офелії із символікою квітів [Біберова], не виділяючи окремо концепту.

 

2.2. Образ дерева  в поезії О. Забужко

 

В українському фольклорі образи дерев і квітів сягають корінням насамперед найдавніших міфологічних уявлень слов’янських народів. Давні українці вирізняли окремі дерева серед інших і наділяли їх магічними властивостями. Священними деревами переважно вважали дуб, тополю, березу, вербу, вишню.  Мотив поклоніння цим та іншим деревам має тривалу історію, часто простежується у фольклорі (легендах, казках, ліричних піснях тощо).

Досліджуючи творчий доробок О. Забужко, ми звернули увагу на те, що фітообрази в її творах мають важливе місце.

Якщо розглядати фітообрази в поезії О. Забужко, то ми бачимо, що образ дерев, так само, як і в прозі пов’язані з образом людини, з її долею. Такий симбіоз ми бачимо в вірші «Зимові Дерева» (1961):

Синє чорнило світанку, розведене, блідне.

На промокальнім папері туману дерева

Проступають рисунком із ботанічного атласу –

Спогади наростають, кільце по кільцю,

Обручками, низкою шлюбів.

Щиріші за жінок, дерева не знають

Ні зрад, ні абортів, і світ засівають

Так легко, без жодних зусиль!

Розкошують собі вітрами, безніжки,

По пояс укопані в історію,

Наповнені крилами, потойбіччям, -

Як копії матері Леди.

О, родителько листя і насолоди,

Хто ж ці плакальниці, скажи?

Тіні горлиць туркочуть, але не приносять розради.(Вірш «Зимові Дерева»)

Аналізуючи вірш, ми бачимо як поетеса оспівує велич і вільність дерев.  

В наступних рядках так само переплетається доля людини з символом дерева.

Цей чоловік

вродився з дерева, що призначалося на скрипку,

німого дерева з печальними очима:

кора пришерхлих слів відшурхотіла хрипко —

і він явивсь

в пекучій наготі відчиненій!

Я здивувалася: він був лункий, як жерло

гарматне! Кожен звук

у ньому множивсь, як лавина!

(Ще як був  деревом, йому вросли у пальці  голоси померлих — 

і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими…). 

Вражає майстерність авторки виписувати зовнішні й внутрішні портрети героїв та героїнь. Динамічний, психологічний портрет домінує, але не витісняє паспортний. Принцип характеротворення заснований на синтезі авторського зображення та характеристиці персонажа іншими персонажами. Важливе місце займає опис переживань, почуттів та внутрішньої боротьби героїв. Самопошуки, самокритика, самоспоглядання – ті аспекти, які відкривають читачеві «Я-героя», оголюють його свідомі і несвідомі порухи.

О. Забужко часто в своїх віршах фітообразів використовує для позначення часу, так надкушене яблуко дає читачу зрозуміти, що подія, яка описується в даному вірші сталася нещодавно:

Ах, ще светр недоплетений пальці чиїсь пам’ятає,

І розгорнута книжка — в позначках од нігтів чиїхось!

Як космічно, пронизливо-тихо за цею межею!

На рудій поліровці дві плями (а може, то сльози?) —

І надкушене яблуко, де надкус ще не взявся іржею,

Мов упавши з чиєїсь руки, біля крісла лежить на підлозі…

Позначення часу ми бачимо і в наступному вірші:

НЕ рушачи кіл!

Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),

І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:

НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них

для тебе користі,

Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!

(Вірш «Новий  закон Архімеда»)

Авторська точка зору на світ виявляється багатогранно і трансформується через різні суб’єкти мовлення. Так, аналізуючи  образ дерева, бачимо, що сама О. Забужко порівнює цей образ з «класичним символ «світового міста», а в одному з інтерв‘ю порівнює власний вік із річними кільцями на стовбурі дерева: «Я заздалегідь сильніша за будь-яке дерево, яке тонше»

Отже, актуальним видається дослідження взаємодії концептів Світове Дерево І Людина як суб‘єктів і об‘єктів різних моделей метаморфоз у поетичній мові О. Забужко.

Основні ідеї, що їх втілює Світове дерево, — це ідеї родючості, анімізму, священного центру та ембріону всесвіту, зв‘язку між світами, постійного колообігу, руйнування, відродження й оновлення, духовного сходження [Єлісова 2006].

Світове дерево «маркує перехід від невизначеного стану, коли нічого ще не було, до стану, коли з‘явився власне світ» [Кирилюк 2000], то можна припустити, що світове дерево може бути тільки суб‘єктом перетворення.

Проте створений у поезії О. Забужко «Цей чоловік вродився з дерева, що призначалося на скрипку» словообраз дерево засвідчує реверсивний тип перетворення, тобто такий, коли існує дві дії суб‘єкта перетворення і «кінцева ланка метаморфози передбачає обов‘язкове повернення у вихідний стан» [Дикарева 2003].

Українці до прийняття християнства вірили, що мертві не відходять від живих повністю і назавжди, вони залишаються ―живими, але у видозміненій формі [Стоян 2000: 7].

Тому використана поетесою ботаноморфна метафора «Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих і пальці терпли, / коли їхні імена переверталися живими…» [Забужко 2005: 28] актуалізує універсальний міф про вічне повернення, згідно з яким кожна людина, що колись існувала, як і всі інші елементи світобудови, повторює себе в циклічному часовому русі [Стоян 2000: 11].

Розгляньмо ширший контекст: «Цей чоловік / вродився з дерева, що призначалося на скрипку, /німого дерева з печальними очима: / кора пришерхлих слів відшурхотіла хрипко — / і він явивсь в пекучій наготі відчиненій! / Я здивувалася: він був лункий, як жерло / гарматне! Кожен звук/ у ньому множивсь, як лавина! / (Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих / і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими…)» [Забужко 2005: 28].

Суб‘єктом першого етапу цього складного антроповегетативного перетворення є людина, про що свідчить персоніфікований мовний образ дерева «з печальними очима» та пальцями, у які вросли «голоси померлих».

Ідея вічного перетворення передається в аналізованому поетичному контексті не тільки метаморфозами циклу «людина — дерево — людина», а й лексемами тематичного поля «музика»: голоси — слова — скрипка — звук — стугоніння — струна: «А він же був із дерева, що призначалося на скрипку! / О, як він стугонів на кожен грубий дотик!.. / <…> Дивак: він все іще шукав свою струну, / усе іще шукав — і не знаходив…» [Забужко 2005: 29].

Важливо зазначити, що й словообраз пришерхлих слів є об‘єктом циклічного перетворення: гіпонім кора, який увіходить до генітивної метафори кора пришерхлих слів, поєднується із семантикою очищення, що її несе лексема відшурхотіти, а тому є маркером архетипного значення відродження у структурі образу Світового дерева.

Конотативне значення музикальності створеного образу дерева поглиблюється також додатковими знаннями про матеріал, із якого виготовляють скрипки, — сосну, звернення до персоніфікованого образу якого функціонує в поезії О. Забужко «Будинок творчости. Осінь»: «Стогнуть сосни, як в подушку жінка» [Забужко 2005: 91].

Можна також говорити про розширення вітальної семантики образу Світового дерева як символу охоронця й передавача генетичної пам‘яті поколінь. Зокрема, це стосується духовних надбань людства, таланту, натхнення, а звідси — й безсмертя. Розглянемо поезію «Художник», присвячену народному художнику України Іванові Марчуку, який на час написання поезії (1985 р.) змушений був жити за кордоном і набагато пізніше отримав визнання на Батьківщині: «По Хрещатику йде чоловік у засніженім шарфі, / І обличчя його — із корча, із рудої кори» [Забужко 2005: 90]. У тексті цієї поезії лівим боком антропоморфної метаморфози є коріння і кора дерева, а правим — образ ліричного суб‘єкта.

У ширшому контексті перетворення виявляється багатокомпонентним («суб‘єкт метаморфози має кілька об‘єктів, на які він одночасно обертається, і саме перетворення відбувається за моделлю паралельного зв‘язку» [Дикарева 2003]), отже, суб‘єктом стає вже не один художник, а всі люди: «Ми віднині безсмертні — / всі, хто вписаний в сніг цей і вечір / Молодими, як води, очима, / що світять з рудої кори…» [Забужко 2005: 90].

Традиційний символ Києва каштан, використаний в аналізованій поезії, є персоніфікованим образом нерозривного зв‘язку художника-емігранта з Батьківщиною: «Чоловік по Хрещатику йде, і хода його віща / Надає цьому вечору колір, об’ємність і звук —/ І каштани в снігу, що од нього на голову вищі, / Допасовують крок, доганяють і в спину зовуть!..» [Забужко 2005: 90].

Носієм певної інформації виступає також реалізація концепту Світове Дерево в поезії, присвяченій пам‘яті Володимира Висоцького: тут художній образ порубаних дерев ототожнюються з забороненими піснями російського поета-бунтаря: «Розпанахав стрічку змахом: а бувайте здорові — / ви, хто спільну пам’ять руками не прогорне, / ви, кому давно порубали на дрова / розлогі дерева, вибуялі з горла!» [Забужко 2005: 21].

Таке перенесення є можливим, адже, як зазначає Л. Дикарева, «метафора може виходити за межі осі псевдототожності, перетворюючись на метаморфозу. Це означає, що метафора стає метаморфозою, тому що суб‘єкт та об‘єкт метаморфози долають відношення псевдототожності, характерні для метафори, і переходять у відношення тотожності, властиві метаморфозі» [Дикарева 2003]: у тексті поезії вже не пісні, а дерева буяють, мають гілки, і саме їх рубають на дрова.

Дослідження поезії О. Забужко показало, що найчастотнішим елементом правого боку метаморфози є лексема руки, як-от: «…Руки метляються, голі й безлисті,/ Мокріє в міжребер’ї мох-а-чи-шерсть..» [Забужко 2005: 188].

В іншому контексті: «Так, як діти при автопортретах / Двох чортиків — маму і тата, /Учепивши за них власних рук нетверді патики, / Я малюю на склі / Королівство Повалених Статуй» [Забужко 2005: 77] генітивна метафора патики рук позначає невправність дитячої руки через художній образ  відділеної від дерева гілки, палиці, тобто вже неживого дерева, яке втратило вітальну силу.

 Подібна символіка дерева, яке засохло й перетворилося на паліччя після розлуки з коханим, використано в циклі поезій «З невідісланих 
листів»: «Навіть віршем — боюсь навіть віршем згадати про тебе. Об свої ж таки ноги зашпортуюсь, як об паліччя» [Забужко 2005: 190].

Іноді ототожнення руки — гілки відбувається на рівні синтасичного паралелізму, який у контексті підсилює семантику смерті: «Так в центрифугу руку стромляє незрячий, Так од себе одчахує віти живе самогубче древо!» 
[Забужко 2005: 116].

Менш поширеним суб‘єктом метаморфози в поетичній мові О. Забужко виступає мовний образ пальців: «Диригенте свічок! Ваших пальців обвуглені ґноти, / О я знаю за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!» [Забужко 2005: 87]. У наведеному контексті предикатив спалахнути не входить до числа ядерних, але позначає незворотне перетворення мовного образу пальці на пелюстки вогню.

Слід зауважити, що досить часто концепт Світове Дерево в аналізованій поезії реалізується за допомогою предикатів тематичного поля 
горіти: спалахувати, вибухати, стугоніти, тим самим моделюється словесний образ суцвіття-вогню: «Вибухають вогненні суцвіття» [Забужко 2005: 111], «Стугоніла плита голубими суцвіттями газу, / І горіло варення, розлите в співучі вази» [Забужко 2005: 31], «Закружляє зола — мов натрушено чорного цвіття» [Забужко 2005: 118].

Досить поширеними об‘єктами перетворень є назви квітучих дерев як складники концепту Світове Дерево, представлені в поезії О. Забужко лексемами пелюстки, пелюстковий, пилок, пух.

Більшість створених образів апелюють до символіки квітів як маркера чистоти, дитячої невинності, як-от: «А я була дитя — як всі домашні діти: / На віях і губах — тичинковий пилок…» [Забужко 2005: 195], «Катерино Михайлівно, панно Катрусю!/ Стоячий «колнєжик», Пелюсткова шкіра блондинки / І рот недитинно-владний…» [Забужко 2005: 70], на позначення часових проміжків: «Урвалася ніч, наче віддих хапливий, коротка, Із лиць, як із суконь вечірніх, пилок золотий обтрусивсь» [Забужко 2005: 67], або ж індивідуально-авторського образу вдаваної наївності: «Бо — вважай! — / леда хвилю як лусне ся ніжна шкіра — абрикосний-пух, / — ти під ним в штири оці угледиш такого звіра — / аж займеться дух» [Забужко 2005: 208].