Фразеологізми у поетичній творчості І. Франка

    Проблеми  мови художніх творів Івана Франка були в полі зору І. Ковалика, Т. Панько, Я. Януш, О. Сербенської, Я. Закревської, Л. Полюги. Окремі праці з цієї тематики є у таких дослідників, як Т. Космеда, Л. Лисиченко, В. Ґрещук та І. Галенко.

    Проблеми  лінгвістики цікавили Івана Франка ще зі студентських лав. Він був добре  обізнаний з дослідженнями і  важливими питаннями та проблемами слов’янського мовознавства. Міжслов’янські паралелі, які проводив Іван Франко, давали надзвичайно цікавий лінгвістичний  матеріал [17, с. 9].

    Видатний  український драматург І. Франко своєю мовною практикою збагачував українську літературну мову новими лексико-фразеологічними компонентами, усіляко сприяв оновленню й удосконаленню  її художньо-зображальної системи, а  також розширенню її стилістичних засобів. Про це йдеться у працях І. Білодіда, В. Голяка, Ф. Жилка, Н. Корнієнко, Л. Лисиченко.

    Вивчення  мови драматичних творів І. Франка, одного з фундаторів української  літературної мови, зумовлене необхідністю подальшого дослідження його індивідуально-авторського  стилю, позначеного неповторним  національним колоритом.

    Завданням цієї розвідки є спроба з’ясувати, які аспекти мови художніх творів І. Франка були в полі зору українських  мовознавців.

    Серед досліджень поетичної мови Івана  Франка можемо виділити монографію Л. Полюги «Слово у поетичному тексті Івана Франка». У цій праці  на матеріалі поетичних творів І. Франка аналізуються виражальні засоби мови (синоніміка, полісемія, метафори, порівняння, алегорії, символи, персоніфікації, переосмислені власні назви та ін.), синтаксичні фігури (ампліфікація, градація, повтори, анафори тощо) та риторичні прийоми, за допомогою  яких створювалися високопоетичні твори. У монографії також розглядається  роль діалектизмів у поезіях письменника. На думку Л. Полюги, діалектизми в  поетичних творах І. Франка не становлять значного відсотка лексики. Це переважно  окремі елементи, вкраплини, вони не заважають  розуміти зміст Франкових поетичних  творів, які стали здобутком загальноукраїнської  культури. Професор Л. Полюга робить спробу висвітлити окремі виражальні засоби слова поетичних творів Івана Франка. На тлі лексичної різноманітності, яка є необхідною умовою творення поетичних образів, у роботі характеризується різноманітність полісемічних слів, алегоричних та символічних образів, переосмислених слів і видозмінених власних назв. Разом з тим указується на багатство лексичної та фразеологічної синоніміки, аналізуються деякі фігури стилістичного синтаксису (ампліфікація, градація, повтори, анафори, епіфори, антитези), риторичні прийоми, в основу створення яких покладене слово або словосполучення [13, с. 6].

    Дослідженню лексики поезій письменника присвячено працю І. Ковалика, І. Ощипко, М. Полюги «Лексика поетичних творів Івана Франка». У ній подані слова, що свідчать про неперевершеність генія І. Франка, який лише в поетичних творах використав понад 35 тисяч слів і десятки їх варіантів. У цій роботі науковці подали всю лексику поетичних творів І. Франка та вказали на частотність використання кожного слова. У поданому реєстрі зберігаються всі діалектні, морфологічні і граматичні написання, оскільки укладачі вважають, що кожна зміна в поетичному рядку може порушити його звучання і навіть майстерність твору [17, с. 4]. Можна зробити висновок, що ця кількість слів лише незначна частина лексичної скарбниці письменника, який був ще й драматургом, прозаїком, публіцистом, журналістом.

    Можна зробити висновок, що мова поетичних  творів була в полі зору науковців, зокрема дослідники приділяли увагу  розгляду лексики поезій Івана Франка.

    Слід  зазначити, що фундаментальних праць, у яких було б подано дослідження  мови художніх творів Івана Франка дуже мало порівняно з працями  літературознавчого характеру. Науковці займались переважно дослідженням художнього мовлення письменника в  різних аспектах, а також з’ясовували  його погляди на окремі мовні питання. У зв’язку з цим можна згадати  монографію професора О. Сербенської  «Мовний світ Івана Франка (статті, роздуми, матеріали)». У книзі охарактеризовано лінгвістичні погляди І. Франка. Авторка простежує процес становлення Івана Франка як мовознавця, з’ясовує його погляди на сутність Слова, на зв’язок мови і духовності, розкриває Франкове трактування ролі живого слова в житті індивіда та народу [17, с. 2].

    Питанню «І. Франко і літературна мова»  присвятили свої дослідження В. Голяк («Боротьба І. Франка за єдину загальнонаціональну  українську літературну мову»), Є. Дмитровський («І. Франко в боротьбі за єдину українську літературну мову»), Ф. Жилко («Роль І. Франка в історії української літературної мови»), Л. Лисиченко («Іван Франко про діалектну основу української літературної мови»), у яких розглядаються погляди І. Франка на стан і особливості, а також на діалектну основу української мови, відзначається його твердження про необхідність єдиної української літературної мови, указується на необхідність у наш час характеризувати джерела літературної мови з огляду на її динаміку протягом двохсот років.

    Дослідник Н. Корнієнко у праці «Роль  І. Франка в боротьбі за утвердження  в Галичині  української літературної мови на загальнонародній основі» відзначає, що з середини 70-х років ХІХ  ст. під впливом української і  російської реалістичної літератури, що приходила в Галичину, Іван Франко рішуче повертає до літературної мови на народній основі. На думку автора, І. Франко підкреслював колосальну різницю  між «язичієм» і російською літературною мовою. Він указував, що мова російської літератури позитивно впливала на розвиток літературної української мови, а  штучне язикотворство москвофілів  було, за образним висловом Івана Франка, іржею, що затримувала ріст стебла літературної мови на західноукраїнських землях. Іван Франко в різних статтях висловлював  думку, що єдина для всього народу українська літературна мова повинна  розвиватися на східноукраїнській  основі, бо українська література і  літературна мова «виросли над Дніпром», і народна мова східної частини  України характеризується порівняно  більшою діалектною єдністю, ніж  жива мова Галичини [21, 176].

    Професор  М. Жовтобрюх у праці «Іван  Франко про діалектну основу української  літературної мови» також висловлював  думку про те, що І. Франко прагнув  єдності української літературної мови. Відстоюючи цю єдність, письменник закликав боротися проти «запоганення»  літературно-мовної практики в західноукраїнських землях штучними витворами, лексичними й граматичними запозиченнями, також  наполегливо і послідовно орієнтував тогочасних західноукраїнських письменників та інших працівників слова на мову східноукраїнських письменників [7, с. 6].

    Український дослідник І. Білодід працював над  з’ясуванням ролі І. Франка в розвитку української літературної мови. У  праці «Каменяр українського слова» академік на основі великого фактичного матеріалу висвітлює погляди  письменника на шляхи й перспективи  розвитку української літературної мови, його боротьбу за єдину літературну  мову, а також розкриває секрети  мовної майстерності Великого Каменяра.

    Правильність  ідей І. Франка підтвердив подальший  розвиток української літературної мови. Письменник протягом усього свого  життя обстоював народну основу літературної мови, дбав про те, щоб  слово, звернене до народу, було йому зрозуміле.

    Професор  С. Єрмоленко у праці «Фольклор  і літературна мова» зазначає, що вивчення літературної мови в усіх її функціонально-стильових і експресивно-стильових  різновидах, у широкому соціо-лінгвістичному плані з урахуванням мовно-культурного, мово-країнознавчого аспектів неодмінно  пов’язане з проблемою «мова  фольклору і літературна мова». Як найвищий продукт мовного розвитку нації літературна мова формується на народно-розмовній основі, убираючи в себе писемно-літературні традиції попереднього періоду і надбання народнопоетичної творчості [6, с. 3]. Саме це ми і спостерігаємо, досліджуючи мову драматичних творів І. Франка.

    Про збагачення мови творів письменника  фразеологічними одиницями на біблійну тематику писала Н. Романюк у праці  «Фразеологічні одиниці біблійного походження у творчій спадщині І. Я. Франка». В оповіданнях Великого Каменяра представлена фразеологія, що має різні джерела походження і різні сфери вжитку. Чільне місце у системі зображувальних засобів письменника займають стійкі словосполучення, узяті з церковнокнижного арсеналу [16, с. 286].

    Фразеологізми Івана Франка досліджували й інші науковці. Зокрема, Ю. Прадід та Л. Самойлович у статті «Способи тлумачення значення фразеологізмів у збірці І. Франка «Галицько-руські народні приповідки». Дослідники зазначають, що І. Франко використовує різні за структурою форми тлумачення значень  фразеологічних одиниць: а) некомбіновані, виражені одним словом, кількома словами, словосполученням, реченням; б) комбіновані, виражені поєднання двох некомбінованих елементів. Автори статті твердять, що способи тлумачення значень фразеологічних одиниць, що використовувалися І. Франком, широко застосовуються і в сучасній фразеологічній практиці [14, с. 250].

    Мова  класичної української драматургії  кінця XIX – початку XXст. увібрала в  себе усе багатство лексико-фразеологічних засобів тогочасної народно-розмовної  мови. Цей період характеризується подальшим розвитком і вдосконаленням української літературної мови на народній основі, що виразилося передусім у  збагаченні її лексико-фразеологічних та стилістичних засобів [16, с. 141].

    На  сьогодні єдиним фундаментальним мовознавчим  дослідженням, що стосується мови драматичних  творів І. Франка, є робота професора  Я. Януш «Мова української класичної  драматургії кінця XIX – початку XX століття». У цій монографії вперше в українському мовознавстві на матеріалі  драматургії І. Франка було проведено  дослідження мови драматичних творів, визначено її основні характерні риси. Автором подається загальний  аналіз лексико-фразеологічних засобів, розкриваються мовностилістичні прийоми  і способи добору драматургом  матеріалу з загальнонародної скарбниці, розглядається народно-розмовна лексика, прийоми обробки і способи  використання народно-розмовної фразеології.

    Драматургією  І. Франка цікавилися такі дослідники, як Я. Білоштан, О. Борщаговський, Ю. Кобелецький, але в працях цих учених увага зверталася більше на літературознавчий, а не на мовознавчий аспект.

    На  жаль, на сьогодні майже не існує  узагальнюючих праць, у яких хоча б якоюсь мірою висвітлювалось питання  мови драматичних творів І. Франка.

    Отже, проблема ґрунтовного вивчення мови поетичних творів Івана Франка є актуальною. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВОК

    Усебічно  обдарований, енциклопедично освічений  і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української  культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком  літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

    Нерідко Івана Франка називають титаном  праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

    Опанування  культурним надбанням нашого народу має важливе значення для духовної і соціальної розбудови України. У зв’язку з цим доречно  сьогодні замислитись над спадщиною  великого українського письменника, видатного  критика, публіциста, ученого, громадського і політичного діяча І. Франка.

    Дослідниками  підраховано, що найповніший бібліографічний  покажчик творів Івана Франка містить  понад 6 тисяч назв – художніх, публіцистичних творів, наукових досліджень, численних перекладів чи не з усіх літератур і мов світу, величезну кількість рецензій, статей, оглядів, відгуків на більшість загальнокультурних тем. Важко назвати когось з інших письменників світового значення, геній якого так плідно виявився б у різних сферах творчості і який би залишив стільки наукових і мистецьких творів, як Іван Франко.

    Іван  Якович Франко, будучи мовознавцем, присвятив увагу питанню літературної мови: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907 р.), «Галицько-руські приповідки» в 3-х томах І. Франка, (1901-1910) та ін..

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Білодід І. К. Каменяр українського слова. – К., 1966. – 65 с.
2. Білоноженко В. М., Гнатюк І. С. Функціонування та лексикографічна розробка українських фразеологізмів. – К.: Наукова думка. – 1989. – 154 с.
3. Боднар Л. Друга наречена. До взаємин І. Франка з О. Білинською // Дзвін. – 2005. – №9. – с.138-141.
4. Горак Р. Горем п’яна, бездітна любов... // Культура і життя. – 2005. – 27 липн.. – с. 6.
5. Гуляк А. Новітня інтерпретація лірики І. Франка // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. – № 9. – с. 53-55.
6. Єрмоленко С. Я. Фольклор і літературна мова. – К., 1987. – 247 с.
7. Жовтобрюх М. А. Іван Франко і питання мовознавства. – Л., 1983. – 85 с.
8. Ковалик І. І. Лексика поетичних творів І. Франка. – Л., 1990. – 264с.
9. Колесник П. Й. Художня творчість І. Франка // Франко І. Твори в двох томах. – т.1. – К.: Дніпро. – 1981.
10. Легкий М. Велегранний талант. / М. Легкий // Українська література. Іван Франко. – 2001. – с. 3-25.
11. Матвіяс І. Г. Діалектна основа мови в творах І. Франка// І. Г. Матвіяс // Мовознавство. – 2003. –  № 1, с. 11-16.
12. Матвіяс І. Г. Творчість Івана Франка на тлі історії української літературної мови // Мовознавство. – 2003. – № 6. – с. 18-24.
13. Полюга Л. М. Слово у поетичному тексті Івана Франка. – К., 1977. – 165 с.
14. Прадід Ю. Ф., Самойлович Л. В. Способи тлумачення значення фразеологізмів у збірці І.Франка «Галицько-руські народні приповідки». Система і структура східнослов’янських мов. – К., 2005. – 391 с.
15. Привалова С. Особливості поетичної мови інтимної лірики І. Франка // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. – № 5. – с. 40-41.
16. Романюк Н. Фразеологічні одиниці біблійного походження у творчій спадщині І. Я. Франка // Біблія і культура. – 2007. – № 3. – С. 286–289.
17. Сербенська О. Мовний світ Івана Франка. – Л., 2006. – 371 с.
18. Тихолоз Б. Моторошна магія тексту: Лінгвістичний аналіз поезії Франка / Б. Тихолоз // Дивослово. – 2003. – № 4, с. 23-27.
19. Українська мова: Підручник: Ч. 1 / Т. К. Бурлака, В. О. Горпинич, П. С. Дудик та ін.; За ред. П. С. Дудика. – К.: Вища шк.. – 1993. – 415 с.
20. Франко І. Я. Галицько-руські народні приповідки: В 3-х т. – Львів. – 1901 – 1910.
21. Франко І. Говоримо на вовка – скажімо і за вовка // Франко І. Я. Зібрання творів у 50-ти т. – Т. 16. – К., 1955.
22. Франко І. Я. Гримить: Вірші та поеми. – Київ: Рад. Школа. – 1986. – 670 с.
23. Франко І. Я. Зів’яле листя: лірична драма. – Львів: Каменяр. – 2003. – 183 с.
24. Франко І. Я. Із секретів поетичної творчості. – Київ: Рад. письм. – 1969. – 192 с.
25. Франко І. Твори в двох томах. – Т.1. Поезія. – К.: Дніпро. – 1981.
26. Шевченко Л. Ю. та ін. Сучасна українська мова: довідник / Л. Ю. Шевченко, В. В. Різун, Ю. В. Лисенко; за ред. О. Д. Пономаріва. – К.: Либідь. – 1993. – 336 с.
27. Януш Я. В. Мова української класичної драматургії кінця XIX – початку XX століття. – Л., 1983. – 147 с.