Художня проза в Іспанії XVII ст

Міністерство  освіти і науки України

Рівненський державний  гуманітарний університет

Факультет іноземної  філології

Кафедра теорії літератури і славістики

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

« Художня проза в Іспанії XVII ст. »

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                              Підготувала :

                                                                                                                                        студентка ІI курсу

групи  ІМ-24

                                                                                                                   Михайлова Поліна

                                                                                                    Перевірив :

                                                                                                               Капелюх Дмитро Петрович

                                                                                             

 

 

Рівне - 2013

Зміст

Вступ .

1. XVII століття — "золотий вік" іспанської літератури.
2. Франциско де Кеведо .
3. Бальтазар Грасіан .
4. Луїс де Гонгора .

Висновки .

Список використаної літератури .

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ .

Для розуміння особливостей літературного  процесу в Іспанії XVII століття треба  чітко уявити собі специфічні історичні  й соціокультурні умови цієї країни. Нові джерела по історії дозволять  точніше проникнути особливо іспанського  абсолютизму. Необхідно простежити, як уповільнена й утруднена централізація країни, процеси рефеодалізації й контрреформації поглиблюють політичну, соціально-економічну деградацію іспанського суспільства, що особливо важко вступає в Новий час. Втративши політичний престиж, Іспанія орієнтується на ізоляцію країни від впливу ззовні, в іспанському суспільстві підсилюється роль церкви, а єзуїти встановлюють контроль над ідеологічним і культурним життям іспанців

Простеживши за цими й іншими процесами  громадського життя в Іспанії (гальмування  наукової революції, фінансові утруднення й т.д.), можна переконатися, як складно, часом парадоксально сполучаються процеси суспільно-політичного занепаду країни й розквіт національного  мистецтва й літератури. Необхідно  розкрити зміст поняття "Золоте століття іспанської літератури", уточнити його хронологічні рамки, а також звернути увагу на те, що перехід іспанської культури від Відродження до XVII століття відрізняється очевидною поступовістю (вона підсилюється ще й тим, що творчість  багатьох великих письменників на рубежі XVI-XVII століть належить одночасно  й тій і іншій епосі –  досить згадати Сервантеса) і в  той же час особливо виразним контрастом між ренесансним світовідчуванням і художнім світоглядом наступної  епохи .

Хоча дослідники справедливо говорять про нерозвиненості класицизму як цілісного  напрямку в Іспанії, важливо, що класицизм  присутній як органічна художня  тенденція в добутках, наприклад, Х. де Аларкона, проступає часом і в поетиці деяких драм Кальдерона. Однак очевидно, що бароко якщо й не єдина ідейно-художня тенденція іспанської літератури цього часу, те, безумовно, що веде літературний напрямок в Іспанії. Треба звернути увагу на специфіку іспанського бароко: перевага в ньому мотивів трагічного розчарування, сум’яття, інтонацій похмуро-песимістичного відчуття миру й людини, тяжіння до витончено-метафоричного "зашифровці" дійсності й т.д. Варто застерегти при цьому від тлумачення цих рис поетики барочної літератури в Іспанії як свідчень її "реакційності" (що зустрічається в старих літературознавчих джерелах): осягаючи залежність людини від обставин, слабість і суперечливість людської природи, іспанські письменники захищали трагічне достоїнство людського розуму, тяжіли до філософського осмислення дійсності або до тверезого-сатиричного, часом нещадній критиці її.

 

 

1. XVII століття — "золотий вік" іспанської літератури.

Іспанія XVII століття майже нічим  не відрізнялася від Іспанії попереднього століття.

Як і раніше, вона залишалася країною  єзуїтів. Тут з дикою жорстокістю  панувала інквізиція. За XVI, XVII і XVIII століття на вогнищах інквізиції було спалено  понад ЗО тисяч людей і близько 300 тисяч кинуто до в'язниці.

Іспанський король іменувався "його католицькою величністю". Величезна  роль церкви проявлялася не лише у  політичному житті країни, айв  економіці: церква володіла однією четвертою  усієї іспанської землі. Всередині XVII століття майже кожен 5—6 іспанець носив одяг монаха або священика.

Якщо у Франції абсолютизм у  період свого становлення сприяв формуванню нації, економічному, політичному  та культурному об'єднанню сил  народу, то в Іспанії цього не відбулося. Королівська влада досягла  лише незначного обмеження влади  феодалів, взяла під свій контроль лицарські духовні ордени, конфіскувавши  їх величезні земельні наділи.

В Англії та Франції королівська  влада, впроваджуючи політику меркантилізму (заохочення торгівлі та промисловості), сприяла економічному зростанню  країни. В Іспанії королівська  влада, йдучи на поступки феодалам, проводила нерозсудливу політику у  галузі зовнішньої торгівлі, дозволяючи шляхом ввезення іноземних товарів  підривати основи власного виробництва.

Золото рікою лилося із американських  колоній на територію Піренейського  півострова. Золото стало для Іспанії  підступним даром богів.

Загибель "Непереможної Армади" (усього іспанського флоту) поблизу  берегів Англії у 1588 році остаточно  підірвала військову міць країни. Почалися хвилювання в іспанських колоніях.

З карти країни зник цілий ряд  населених пунктів. Все населення  Іспанії за короткий проміжок часу з кінця XVI і до середини XVII століття зменшилося на два понад мільйони чоловік.

Різко скоротилося виробництво.

Соціальний та національний тиск, що здійснювався дворянством за підтримки  уряду та церкви, став причиною ряду народних повстань.

Католицька церква, яка поєднувала у собі духовне ярмо народу із найвитонченішими формами репресій, стала в Іспанії  керівним інструментом реакції, знаряддям  безжального придушення революційного  протесту мас.

У XVII столітті Іспанія — другорядна країна Західної Європи. її колишня  могутність відійшла у минуле.

Дійсної влади король уже не мав.

Філософська думка Іспанії була перейнятою містикою та песимізмом.

Однак художня література Іспанії  того періоду надзвичайно багата. Іспанський Ренесанс дещо запізнився. В той час, як в Італії, Франції  краща пора Відродження вже минула, в Іспанії, яка накопичувала свої культурні сили, цей розквіт тільки розпочинався.

В іспанській літературі XVII століття можна виділити три художніх напрями: ренесансний реалізм, який очолював могутній геній Лопе де Вега, класицизм, представлений творчістю деяких вчених-поетів та підтримуваний університетами, і бароко, найвищим вираженням якого  була творчість Педро Кальдерона. Слід зазначити, що класицизм в Іспанії  не прижився.

Ренесансний реалізм, який поєднував  у собі художній досвід античної культури із національними художніми традиціями іспанського народу, являв собою  у першій половині XVII століття наймогутніший, глибоко народний художній напрям в  Іспанії.

Найбільший розквіт національного  генія в епоху Відродження  проявився у творчості Сервантеса, у драмі Лопе де Веги і національному  театрі "золотого віку".

Театр пізнього Відродження (1580—1620-ті роки) і наступної літературної епохи  — XVII століття — в Іспанії являв  собою дійство величезного масштабу. У той час коли світська та церковна верхівка неухильно вели країну до катастрофи, у театрах Іспанії  щоденно, крім постів, деяких свят та тижнів жалоби, жила та утверджувалась гуманістична модель світу.

Існували дві Іспанії; з точки  зору історичної перспективи "Іспанія  сцени", яка втілювала надії  народу, всю повноту національного  характеру, що зберегла все це для  майбутнього, була набагато реальнішою, ніж держава Габсбургів, що вже  гинула, тобто "Іспанія — в'язниця".

Увійшовши до театру, іспанський простолюдин, бідний ідальго або зацькований  переслідуваннями та погрозами інквізиційної  розправи гуманіст ставали вільними. І не лише на той час, поки захоплений дією глядач стояв у коралі. Театр  допомагав зберегти гідність, жити, боротися. Він протистояв офіційній  церкві. Феодально-церковній, брехливій  моралі щоденно протидіяла гуманістична мораль: і люди мріяли, кохали згідно з її принципами, прагнули жити відповідно до заповідей Лопе де Веги та Тірсо де Моліна, а не за Лойолою, Павлом IV та Філіппом II.

Іспанський театр "золотого віку" активно утверджував гуманістичний  склад життя, гуманістичного героя; боровся комедією більше, ніж трагедією. Національний театр був глибоко  ліричним. Відомі драматурги були поетами  у прямому розумінні цього  слова. Лопе де Вега до 50 років повністю не усвідомлював того, що він поет-драматург.

Цілком зрозуміло, що Іспанія посилювала тиск на театр. У самих коралях  були перегородки для різних верств населення партер для тих, хто  мав стояти; окрема галерея для  жінок, ложі для знаті; існували придворні  театри. П'єси перевірялися, ставали  потворними після ряду змін, заборонялися церковною цензурною; актори і драматурги зацьковувались у проповідях, книгах та брошурах.

Хоча реакція і досягла таким  чином певних результатів, вона не могла  підкорити театральне мистецтво  повністю. Тому Філіпп II і найбільш послідовні діячі Контрреформації стояли за повну, абсолютну заборону театру, як світського, так і духовного. Тричі за 100 років королівський уряд забороняв театр: у 1598, 1646 і 1665 роках, але щоразу він втрачав контроль над станом цього виду мистецтва у країні і відступав.

Національна драма залишилася непереможною в ідеологічному двовладді, але  умови життя та творчості драматургів  за таких обставин були важкими, загроза  найстрашніших покарань — цілком реальною.

Тому глядач або читач XXI століття, знайомлячись із п'єсами Лопе де Веги, повинен пам'ятати, що драматург  вперше і всупереч усьому реалізував перемогу національного ренесансного театру на території всієї Іспанії.

2. Франциско де Кеведо .

КЕВЕДО-І-ВІЛЬЄҐАС, Франціско Ґомес де (Quevedo у Villegas, Francisco Gomez de — 26.09.1580, Мадрид - 08.09. 1645, Вільянуева де лос Інфантес) — іспанський письменник-сатирик.

Походив зі старовинного дворянського роду. Батько його був королівським секретарем, мати — фрейліною. Початкову  освіту здобув у єзуїтському коледжі  в Мадриді. Потім з 1596 по 1605 pp. навчався в університетах Алькала де Енрес і Вальядоліда, де вивчав логіку, фізику та математику, давні та нові мови, натурфілософію, метафізику і теологію. До цього періоду належать його перші літературні спроби: сатиричні памфлети, написані в манері Еразма Роттердамського, та вірші. До антології П. де Еспінози «Flores de poetas ilustres» (1605) увійшло і декілька поетичних творів Кеведо-і-Вільєґаса, серед яких його знаменитий вірш «Всемогутній кабальєро дон Дінеро» («El poderoso caballero don Dinero»). У цей період Кеведо-і-Вільєґас познайомився із М. де Сервантесом, листувався зі знаним бельгійським гуманістом Юстом Ліпсієм, котрий зауважив ерудицію молодого письменника.

У 1606 р. Кеведо-і-Вільєґас переїхав у Мадрид, розпочав роботу над своїм знаменитим циклом «Сновиддя»(«Suenos») та романом «Історія життя пройдисвіта на ймення дон Паблос...» («Historia de la vida del Buscon, llamado don Pablo»).

У 1613 p. Кеведо-і-Вільєґас вирушив в Італію на запрошення свого приятеля — герцога де Осуна, віце-короля Сицилії, а згодом — Неаполя, при якому був міністром фінансів. У 1617 р. повернувся у Мадрид. Після падіння герцога де Осуна (1618) він активно виступав на підтримку приятеля, за що у 1620 р. його запроторили у в'язницю Торре де Хуан Абад, звідкіля звільнили після смерті короля Філіппа III (1621).

У 1626 р. Кеведо-і-Вільєґас видав першу частину трактату «Політика Бога» («Politica de Dios») та роман «Пройдисвіт дон Паблос», а наступного року чотирма виданнями вийшли «Сновиддя». Повна назва твору — «Сновиддя і роздуми про істини, які викривають лиходійства, вади й обмани всіх станів і становиськ на світі»(«Suenos у discursos de verdades у engaflos en todos los oficios у estados del mundo»).

У 1632 p. Кеведо-і-Вільєґаса призначили королівським секретарем, він багато подорожував країною, супроводжуючи Філіппа IV. 1639 p. Кеведо-і-Вільєґаса заарештували за підозрою у авторстві «Меморіалу...» («Memorial...»), у якому невідомий автор критикував короля та його міністрів, і ув'язнили у Сан-Маркос де Леон. Чотирирічне ув'язнення цілковито підірвало здоров'я Кеведо-і-Вільєґаса. 1645 р. він переїхав у Вільянуева де лос Інфантес, де й помер 8 вересня 1645 p.

За широтою освіти й  універсальністю обдарування (поет, прозаїк, драматург, філософ, теолог, політичний діяч) Кеведо-і-Вільєґас міг би змагатися з титанами Відродження, хоча весь його світогляд пронизує глибокий песимізм. Епоха бароко з її уявленнями про минущість людського існування, непостійний, мінливий світ, де такими різними є подоба і суть, знайшла в особі Кеведо-і-Вільєґаса одного із найяскравіших своїх виразників. Іспанська дійсність XVII ст. давала мало підстав для оптимізму. Стрімке зубожіння мас, продажність влади, невдачі у зовнішній політиці, суспільний відчай і моральний розклад — усе це зумовило ту гіркоту, якою пронизано чимало сатиричних творів Кеведо-і-Вільєґаса. «Не в честі честь, та почесті в пошані;/ Ось образ віку, точний і правдивий», — так писав він у одному зі своїх сонетів. Спробою знайти моральну опору в хисткому світі можна пояснити захоплення Кеведо-і-Вільєґаса. філософами-стоїками — Епіктетом, Сенекою, твори яких Кеведо-і-Вільєґас перекладав і котрі справили вплив на формування «християнського стоїцизму» письменника.

Тема смерті — одна з  провідних у творчості Кеведо-і-Вільєґаса «Ми народжуємося, аби любити смерть і зневажати життя», — неодноразово повторював письменник. Смерть, багатолика та мінлива, всюдисуща і невблаганна, присутня у багатьох його творах.