Національність юридичних осіб

Щодо товариств, то в зарубіжному праві слід розрізняти товариства, створені за британською правовою моделлю, і за цивільним правом (правова модель континентальної Європи). Британська правова модель ігнорує самостійну природу товариства, не кажучи про надання йому статусу юридичної особи. За судовою практикою Великої Британії, учасник товариства не може заборгувати товариству, оскільки «людина не може бути нічого винна сама собі», — таке формулювання містилося в одному з хрестоматійних рішень суду. Отже, товариство та його учасники не розрізняються. Закон «Про товариства» 1890 р., на основі якого здійснюється регулювання у країнах, що сприйняли англійську модель, визначає товариство як «відносини, що виникли між особами, які спільно господарюють з метою отримання прибутку». Досить часто товариство вважається видом договору, оскільки в його основі лежить письмова угода учасників. Кожен з учасників товариства є агентом і одночасно принципалом (довірителем) по відношенню до інших учасників. Як агент він діє від імені всіх інших учасників у межах тих видів діяльності, заради яких створювалося товариство, а як принципал — відповідає за діяльність усіх інших учасників, за все, що вони здійснили в межах зазначених видів діяльності. Отже, в англійській моделі товариство не тільки не є юридичною особою, а й не має самостійної правоздатності, яка б відрізнялася від правоздатності його учасників. Тому товариство в даному випадку слід розглядати як відносини між двома чи більше особами, а не як організацію, що створена цими особами й незалежна від них.

Правова модель товариства в континентальній Європі принципово відрізняється від британської. По-перше, європейські правові системи засновані на розрізненні цивільного та торгового права, тому виокремлюються відповідно цивільні (наприклад, товариство мешканців будинку, фермерів) і торгові (метою яких є отримання прибутку) товариства. По-друге, за законодавством більшості європейських країн, товариство є юридичною особою (§ 105 Німецького торгового уложення; статті 20, 21 і 22 Французького торгового кодексу; статті 75 і 85 Торгового кодексу Іспанії). Відповідальність учасників товариства є необмеженою і солідарною.

Правовий статус командитних товариств за кордоном подібний до передбаченого ст. 133 Цивільного кодексу України. Командитні товариства складаються з двох груп учасників: із тих, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повні учасники), та тих, які несуть відповідальність лише у межах сум зроблених ними вкладів і не беруть участі в діяльності товариства.

Відомі також змішані форми  господарських товариств, наприклад  командитне товариство з обмеженою  відповідальністю, коли повним учасником у командиті як юридична особа стає компанія з обмеженою відповідальністю.

Проте у багатьох країнах найпоширенішими  видами суб'єктів господарювання є  корпорації — акціонерні компанії та компанії з обмеженою відповідальністю. Акціонерні компанії виступають формою організації крупного капіталу, що дозволяє залучати фінансові кошти для ведення господарської діяльності й ефективно управляти підприємством. Компанії з обмеженою відповідальністю здебільшого використовуються в малому та середньому бізнесі, частка яких в економіці зарубіжних країн дуже велика.

Головні ознаки компаній з обмеженою  відповідальністю схожі між собою  в більшості країн світу, за виключенням  Великої Британії, де вони відповідають акціонерним компаніям. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю несуть відповідальність за зобов'язаннями підприємства лише в межах зробленого вкладу. Капітал у вигляді часток-паїв поділяється між засновниками без публічного оголошення і зазвичай є іменними. Як правило, кількість учасників обмежена: до 30—50 осіб. Такі обставини зацікавлюють підприємців, оскільки за умов обмеженої відповідальності вони можуть здійснювати будь-які господарські операції, не надаючи їм гласності.

Законодавство стосовно акціонерних  товариств найбільш розроблене і  деталізоване. У Німеччині діє  Акціонерний Закон (1965 р.), викладений у п'яти книгах, де детально розглянуті питання заснування, внутрішньої  структури, діяльності та ліквідації акціонерних  компаній, відповідальності їх засновників і посадових осіб. Ордонанс Франції від 24 липня 1966 р., а також Декрет про торгові компанії (1967 р.) визначають порядок створення та діяльності у Франції акціонерних компаній і компаній з обмеженою відповідальністю, регулюють їх структуру, правовий статус цінних паперів, а також містять великий перелік кримінальних дій, які вважаються порушенням правил діяльності торгових компаній. У США акціонерне законодавство утворюють закони окремих штатів про підприємницькі корпорації.

Зазвичай акціонерна компанія —  це об'єднання капіталів, що утворюється шляхом випуску акцій, які є документами на пред'явника, котуються на фондовій біржі і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої. Законодавство детально регламентує порядок створення акціонерних товариств, кількість засновників, форми та методи управління тощо.

Отже, методи правового впливу на формування та діяльність юридичних осіб схожі  у багатьох країнах, типовими є і види їх організаційно-правових форм, однак, кожна країна має специфічні особливості, зумовлені історичними, політичними та іншими обставинами[1, 156-157]

2. Поняття особистого статуту організації та визначення «національності» юридичної особи.

1. Доктринальні підходи до визначення «національності» юридичних осіб у міжнародному приватному праві.

Юридичні особи є головними  операторами міжнародних економічних відносин, тому питання про межі їх правосуб'єктності завжди цікавило міжнародне приватне право. Справа в тому, що встановленням цієї правосуб'єктності зумовлюється вирішення значної кількості важливих (так званих статутних) питань, найбільш поширеними серед яких є:

• чи дане угрупування є юридичною особою, чи, навпаки, це лише сукупність певної кількості фізичних осіб;
• у який спосіб відповідна юридична особа повинна виникати, реорганізуватись або припиняти своє існування (у останньому випадку — якою має бути доля ліквідаційного залишку);
• якою є її організаційно-правова структура;
• для якого виду діяльності ця особа створена;
• яким є механізм прийняття рішень органами цієї юридичної особи;
• яким є правове становище представництв та філій даної юридичної особи[4, 104].

Зазвичай прийнято вважати, що правосуб'єктність юридичної особи визначається за правопорядком держави, з яким ця особа пов'язана фактом свого виникнення. Підґрунтям подібного підходу є така думка: якщо тільки держава дозволяє створення юридичної особи, то й правова система відповідної держави повинна регулювати правосуб'єктність такої особи [5, 147]. Звідси висновок: визначити національність юридичної особи можливо тільки на підставі права тієї держави, де ця особа заснована [6, 88] — положення, яке в доктрині міжнародного приватного права вважається безспірним. Тобто, реальний зв'язок юридичної особи з відповідним правопорядком стає головним критерієм визначення національності юридичних осіб.

Однак встановлення цього  зв'язку в міжнародному приватному праві стає завданням нетривіальним. Наприклад, у континентальних державах Західної Європи (Франція, ФРН, Італія, Швейцарія тощо) правом, за яким визначається правосуб'єктність юридичної особи та її зміст, вважається закон місця знаходження адміністративного центру цієї особи, в той час як у країнах так званого загального права (Велика Британія, США та деякі інші) — закон держави місця реєстрації статуту юридичної особи. Саме тому одна й та ж організація, що має статут, який зареєстровано у Канаді, а місце дислокації правління — в Іспанії, буде визнана у Франції іспанською, а у Англії — канадською юридичною особою.

Тобто, у даному випадку, завдяки  наявності іноземного елементу у приватних відносинах, виникає ситуація, коли одним і тим же фактичним обставинам може бути дана різна юридична оцінка, внаслідок чого, згідно з правом різних держав, може бути дана різна відповідь на одне й те саме статутне питання.

З цього випливає висновок, за яким правове становище (статус) юридичної  особи теоретично може визначитись різними правопорядками:

• тим, з яким цей статус пов'язаний генетично, тобто правопорядком, в межах якого відповідна юридична особа виникла;
• тим, у межах якого дана юридична особа фактично здійснює свою підприємницьку діяльність.

Зазначені варіанти встановлення правосуб'єктності юридичної особи мають різне  змістове навантаження. Як наголошує  Т.М. Нешатаєва, у першому випадку мова йде, власне, про визнання правосуб'єктності юридичної особи, тоді як у другому — про допуск її до здійснення господарської діяльності на території відповідної держави та про умови такої діяльності [7, 135].

Відповідь на друге з поставлених  питань зводиться до поділу юридичних  осіб на «своїх» і «чужих» (резидентів та нерезидентів), коли з метою здійснення валютного контролю, встановлення режиму оподаткування, ліцензування тощо іноземні юридичні особи ставляться не в такі умови господарювання, як національні або інші «свої» (резиденти). Зрозуміло, такий поділ здійснюється згідно з відповідним національним законодавством. Ним же встановлюються умови допуску іноземних юридичних осіб до здійснення господарської діяльності на своїй території.

Що стосується першого з зазначених питань, то вважається беззаперечним  положення, за яким юридична особа отримує свій статус і правосуб'єктність не взагалі, а тільки завдяки її «прив'язаності» до того чи іншого правопорядку. Саме це питання позначається у доктрині міжнародного приватного права терміном встановлення «національності» (державної належності) юридичної особи, щодо якого Г.К. Дмитрієва вважає, що категорія «національність» у застосуванні до юридичних осіб є умовною, неточною внаслідок того, що вона не може мати вихідного змісту — тобто, особливого правового зв'язку з державою, який знаходить своє відтворення в інституті громадянства. Однак використання зазначеного терміну, особливо з метою відокремлення вітчизняних правосуб'єктних утворень від іноземних, є зручним, коротким, поширеним засобом позначення [8, 220-221].

Таким чином, національність юридичної особи визначає як факт утворення саме юридичної особи, так і межі її правоздатності і дієздатності, що якраз і позначається терміном «правосуб'єктність» юридичної особи, або, інакше кажучи, дозволяє встановити її особистий статут. В доктрині зазначається, що в законодавстві різних держав сфера дії особистого закону юридичної особи розкривається з різним ступенем деталізації: від визначення її одним терміном «правоздатність» (В'єтнам, Китай, Литва), до розгорнутого переліку взаємопов'язаних питань (Угорщина, Румунія, Італія), кількість яких може наближатися до двозначної цифри [9, 125].

Оскільки у юридичної особи  може бути лише одне місце реєстрації (для його зміни необхідною є ліквідація такої особи в одній державі  і реєстрація її в іншій), цей критерій, покладений в підґрунтя так званої теорії інкорпорації, складає враження простого, а тому — й вкрай привабливого. Втім, оскільки засновники юридичної особи можуть довільно обрати державу місця реєстрації і навіть не здійснювати в ній ніякої діяльності, вимога зв'язку юридичної особи з правопорядком держави реєстрації виконується не завжди. Більш того, цей критерій може надати заінтересованим особам можливість для обходу закону [5, 147].

Що стосується місця здійснення основної діяльності, то у цьому випадку зв'язок між юридичною особою та відповідним правопорядком стає, як правило, реальним, тобто зазначена вище вимога виконується майже повністю. Може саме тому роль цього критерію поступово збільшується і він все частіше використовується в уніфікаціях. Так, його використано як основу визначення закону, якому підпорядковується юридична особа, у Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Конвенціях про міжнародний фінансовий лізинг та про міжнародний факторинг (1988) і деяких інших.

Окрім цих, доволі поширених критеріїв, в доктрині та законодавстві використовуються ще деякі інші. Так, інколи для визначення національності юридичної особи використовується така ознака, як місце знаходження органу управління юридичної особи. Фактично, у цьому випадку мова йде про два різновиди зв'язку юридичної особи з правопорядком держави: місце фактичного знаходження юридичної особи (теорія «статутної» осілості); місце знаходження керівних органів юридичної особи (теорія «фактичної» осілості).

В обох цих випадках зв'язок юридичної  особи з певним правопорядком  посилюється, тому багато авторів схильні надавати перевагу (особливо у другому із зазначених різновидів) цьому критерію порівняно з критерієм місця створення юридичної особи.

Однак застосування зазначених вище критеріїв інколи призводить до суттєвих колізій. Справа в тому, що різні  законодавці використовують різні  з цих критеріїв. Внаслідок цього виникає явище, яке Н.Ю. Єрпилєва позначила як відокремлення особистого статусу від національності юридичної особи. В обґрунтування зробленого висновку вона навела такі приклади.

Якщо юридична особа утворена в  Бельгії, де використовується критерій осілості, а у подальшому її адміністративний центр перемістився до США (критерій інкорпорації), тоді дана юридична особа у Бельгії буде визнана американською і навпаки, тобто, вона певною мірою втратить свою початкову (так би мовити «генетичну») національність. З іншого боку, коли юридичну особу утворено у США, а її управлінський центр переміститься до