Право международных договоров

· глави держав, урядів та міністри закордонних справ – щодо вчинення всіх договорів;

· глави дипломатичних представництв – щодо вчинення договорів між акредитуючою державою та державою, яка їх акредитувала;

· представники держав при міжнародних організаціях, їх органах та на міжнародних конференціях – щодо вчинення договорів на конференції, в організації чи її органі.

Міжнародну  організацію представляє особа, що має таке право згідно з засновницькими документами, або якій видані спеціальні повноваження.

Процес укладення  міжнародного договору охоплює такі стадії:

1) договірна  ініціатива зацікавленої сторони – це попередня стадія, пов’язана з висуненням пропозиції однієї чи кількох держав, або міжнародної організації укласти договір з наданням проекту тексту майбутнього договору. Порядок реалізації цієї стадії, як правило, визначається внутрішнім законодавством держави або установчими документами міжнародної організації;

2) підготовка  тексту договору – тобто погодження  волі та інтересів договірних  сторін щодо встановлення тих  чи інших правил поведінки. Підготовка тексту договору може проходити в трьох формах: шляхом ведення переговорів, на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях. Переговори як форма підготовки тексту договору, як правило, застосовується при укладенні договорів з незначною кількістю сторін. Такі переговори проводяться або безпосередньо, або через дипломатичні канали. Міжнародні конференції, так само як і міжнародні організації, використовуються державами для підготовки багатосторонніх договорів;

3) встановлення  автентичності тексту договору (попереднє  прийняття тексту договору) – це визнання розробленого тексту договору таким, що відповідає справжньому волевиявленню сторін та є остаточним. Попереднє прийняття тексту міжнародного договору може здійснюватися шляхом голосування, парафування, підписання ad referendum чи у будь-якій іншій прийнятній для сторін формі. Шляхом голосування, як правило, приймається текст договору на міжнародній конференції або в міжнародній організації. Це рішення оформляється резолюцією, яка приймається більшістю голосів. Парафування – скріплення ініціалами уповноважених осіб кожної сторінки договору на знак згоди з текстом. Така форма попереднього прийняття тексту договору використовується при укладанні договорів з обмеженою кількістю учасників. Підписання ad referendum – умовне підписання, яке вимагає наступного підтвердження відповідною державою або міжнародною організацією;

4) остаточне  прийняття тексту договору тягне  за собою певні юридичні наслідки  для його учасників, зокрема,  дає право стороні договору  затвердити його та зобов’язує  сторону не змінювати цілі та об’єкт договору. Основною формою остаточного прийняття тексту договору є його підписання сторонами. При підписанні двостороннього договору держави додержуються правила альтернату, тобто чергування підписів. В автентичному екземплярі двостороннього договору, призначеному для однієї сторони, назва держави і підписи уповноважених осіб розміщуються на почесному місці – зліва, а назва держави-контрагента і підписи її представників – праворуч. На екземплярі, призначеному для другої сторони, підписи розташовуються навпаки. В багатосторонніх угодах назви сторін і підписи розташовуються зверху вниз у алфавітному порядку;

5) надання згоди  на обов’язковість договору, тобто  визнання державою або міжнародною  організацією норм міжнародного  договору обов’язковими для себе. Ст. 11 Віденської конвенції 1969 р. встановлює, що згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням, приєднанням або будь-яким іншим способом, про який домовились сторони.

Ратифікація (прийняття, затвердження) – це надання згоди  на обов’язковість договору одним  з вищих органів державної  влади (як правило, парламентом або  головою держави) у відповідності  до процедури, встановленої національним законодавством. У міжнародному праві та законодавстві більшості держав світу склався підхід, згідно з яким ратифікація здійснюється парламентом, а прийняття та затвердження – главою держави або урядом.

Укладені примірники двосторонніх договорів передаються  на зберігання сторонам. Укладення ж багатосторонніх договорів вимагає призначення депозитарію, який здійснює обслуговування укладеного договору, зокрема, зберігає оригінал договору та пов’язані з ним документи (ратифікаційні грамоти, акти застережень, заперечення проти застережень тощо). Депозитарієм може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або її посадова особа. Функції депозитарію:

· збереження оригіналу договору, а також таких документів як повноваження, ратифікаційні грамоти, документи про приєднання;

· підготовка і розсилка завірених копій учасникам договору та іншим державам і міжнародним організаціям;

 · інформування учасників договору та інших суб’єктів міжнародного права з питань, пов’язаних з договором;

· реєстрація договору та ін.

 

4. Набрання  чинності міжнародним договором, його реєстрація, опублікування та тлумачення

Набрання чинності міжнародним договором означає, що його сторони набувають права  та несуть обов’язки, передбачені цим  договором. Лише міжнародний договір, який набрав чинності, має юридичні наслідки. Відповідно до ст. 24 Віденської конвенції про право міжнародних договорів порядок та дата набуття договором чинності визначається у самому договорі або погоджується його сторонами.

Порядок набрання договором чинності, як правило, залежить від особливостей самого договору. Договори, що не підлягають ратифікації, можуть набувати чинності з моменту підписання або після закінчення певного строку після підписання або з дати, вказаної у договорі. Порядок набрання чинності міжнародними договорами, які підлягають ратифікації дещо складніший. Двосторонні договори, що підлягають ратифікації, можуть набувати чинності з дня обміну ратифікаційними грамотами, по закінченню певного строку після обміну ратифікаційними грамотами, або з іншого прийнятного для сторін моменту. Багатосторонні договори, що підлягають ратифікації, можуть набувати чинності в день передачі на зберігання депозитарію визначеної кількості ратифікаційних грамот, по закінченню певного строку після здачі на зберігання визначеної кількості ратифікаційних грамот.

Відповідно  до ст. 102 Статуту ООН та резолюції  Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1946 р. міжнародні договори, які набули чинності, мають бути зареєстровані  у Секретаріаті ООН. Реєстрація може бути проведена однією або кількома сторонами договору чи самою ООН, якщо вона є стороною чи депозитарієм договору. Крім Секретаріату ООН, міжнародні договори часто реєструються і в інших міжнародних організаціях – МОП, ІКАО, МАГАТЕ, ВПС тощо. Реєстрація договору в одній з міжнародних організацій не позбавляє його сторін обов’язку зареєструвати договір також і у Секретаріаті ООН.

Крім міжнародної  реєстрації договорів законодавством держави може передбачатися і  їх національна реєстрація. Так, відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України реєструються у Міністерстві закордонних справ України.

Офіційна публікація міжнародних договорів здійснюється як на міжнародному, так і на національному  рівні. Усі міжнародні договори, зареєстровані у Секретаріаті ООН, підлягають опублікуванню Секретаріатом (Секретаріат ООН видає періодичний бюлетень «Treaty Series»). У межах Ради Європи європейські конвенції публікуються у збірнику «European Treaty Series». Публікація багатосторонніх міжнародних договорів, прийнятих в рамках СНД, здійснюється в офіційному виданні «Содружество. Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ».

Порядок опублікування  міжнародних договорів на національному  рівні визначається внутрішнім законодавством. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в «Зібранні діючих міжнародних договорів України» та інших офіційних друкованих виданнях (такими, зокрема, є бюлетені «Відомості Верховної Ради України» та «Офіційний вісник України», газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр»).

Тлумачення  міжнародного договору – це встановлення справжнього змісту договору, його завдань та функцій. При тлумаченні міжнародного договору вивчається не лише його текст (основна частина, преамбула, заключні положення, додатки тощо), а й ратифікаційні документи, умови, в яких укладався та діє міжнародний договір тощо.

Розрізняють такі види тлумачення міжнародних договорів:

· автентичне – тобто таке, що здійснюється самими учасниками договору у формі спеціальних угод, додаткових протоколів, обміну листами, нотами і т.п. Як правило, таке тлумачення має найвищу юридичну силу;

· міжнародне – тлумачення, яке здійснюється міжнародними органами, найчастіше міжнародними судами чи арбітражами. Можливість такого тлумачення або прямо передбачається договором, або погоджується його сторонами;

· одностороннє – це тлумачення, що здійснюється лише однією стороною, як правило, у формі заяв, нот, внутрішніх судових чи адміністративних актів. Особливістю такого виду тлумачення є те, що воно якщо і має юридичні наслідки, то лише для сторони, яка таке тлумачення здійснює;

· неофіційне (в т.ч. доктринальне) – це тлумачення, що здійснюється окремими особами (політиками, вченими тощо) і не тягне правових наслідків.

Виділяються такі загальнотеоретичні способи тлумачення міжнародних договорів, як граматичне, логічне, історичне та систематичне тлумачення.

 

5. Припинення, зупинення та визнання міжнародних  договорів недійсними

Припинення  міжнародного договору, тобто втрата ним чинності або вихід із нього  учасника здійснюються у відповідності  з умовами самого договору, а за згодою інших сторін – у будь-який прийнятний час та спосіб.

Виділяються такі підстави припинення дії міжнародних договорів:

1. Закінчення  строку на який договір був  укладений, якщо сторони не  домовилися про продовження строку  його дії (пролонгація договору).

2. Повне виконання  зобов’язань, передбачених договором.

3. Скасування  міжнародного договору за спільною згодою усіх його учасників.

4. Заміна договору  новою угодою, що регулює ті  ж відносини між тими ж суб’єктами.

5. Вихід з  договору:

а) денонсація договору – тобто відмова держави чи міжнародної організації від  договору з попереднім (а іноді  і наступним) попередженням інших учасників договору, якщо можливість такої відмови передбачена міжнародним договором. Як правило, у міжнародних договорах визначаються такі елементи процедури денонсації: строк, коли держава вправі заявити про денонсацію, строк після оголошення заяви про денонсацію, по закінченню якого договір припиняє чинність для цієї сторони, умови денонсації, форма та зміст повідомлення про денонсацію і т.д.;

б) анулювання договору – це відмова держави чи міжнародної  організації від міжнародного договору за наявності достатніх підстав, передбачених міжнародним правом. До таких підстав відносяться істотне порушення умов договору іншими учасниками, неможливість його виконання (втрата об’єкту договору), а також докорінна зміна обставин. За наявності таких обставин може бути анульований будь-який міжнародний договір, не залежно від того, чи передбачена у ньому можливість анулювання чи ні.

Зупинення міжнародного договору – це тимчасове припинення дії договору у відповідності  з його умовами або за згодою сторін. Зупинення дії міжнародного договору не призводить до розриву відносин між його сторонами і не може перешкоджати іншим учасникам договору користуватися належними їм правами. Під час зупинення дії міжнародного договору сторони зобов’язані утримуватися від дій, які можуть призвести до неможливості відновлення дії договору.

Підстави визнання договору недійсним визначаються Віденською конвенцією про право міжнародних  договорів 1969 р. Такі підстави поділяються  на підстави абсолютної недійсності  договору та підстави відносної недійсності договору.

За наявності  абсолютних підстав укладений договір  є нікчемним і не тягне жодних юридичних наслідків. Такими підставами є:

· згода держави на обов’язковість договору була виражена внаслідок застосування сили чи погрози силою до цієї держави чи її представника;

· договір суперечить імперативній нормі jus cogens, не залежно від того, коли така норма виникла – до, під час, чи після укладання договору.

Наявність відносних  підстав безпосередньо не впливає  на дію договору, проте сторона отримує право оспорювати його чинність. Відносними підставами визнання договору недійсним є:

· порушення внутрішнього права держави, яке визначає повноваження органів і посадових осіб укладати міжнародні договори;

· укладення договору під впливом помилки;

· укладення договору внаслідок обману;

· укладення договору внаслідок прямого чи непрямого підкупу представника сторони.

Положення міжнародного договору, визнаного недійсним, не мають  юридичної сили. Якщо на підставі такого договору були вчинені певні дії, то кожна сторона вправі вимагати від іншої, коли це можливо, відновлення попереднього становища (двостороння реституція). Дії, добросовісно виконані до посилання на міжнародний договір, незаконними не визнаються. Якщо договір визнаний недійсним внаслідок протиріччя з нормами jus cogens, то його учасники зобов’язані ліквідувати наслідки будь-яких дій, вчинених відповідно до такого договору, якщо ці дії суперечать нормам jus cogens.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Бірюков П. М. Міжнародне право. Навчальний посібник. – «Волтерс Клувер», 2007.
2. Міжнародне право: Підручник для вузів. 2-е вид., Зм. і доп. / Відп. ред. проф. Г.В. Броунлі / – М., МАУП, 2004.
3. Каламкарян Р. А. Фактор часу в праві договорів. М., 1989.
4. Лукашук І. І. Міжнародне право. – «Юрайт-Издат», 2005.
5. Міжнародне право. Під. Ред. Ю. М. Колосова, В. І. Кузнєцова. – М., МАУП, 2001.
6. Попов В. П. Міжнародне право. Навчальні матеріали. – М. ИНФРА, 1997.