Основні завдання у сфері українсько-російського співробітництва на 2012 рік

3 пуском в 1954 р. в  м. Обнінську під Москвою першої  атом-ної електростанції в світі  народилася нова галузь енергетичного  виробництва — ядерна енергетика. Багато фахівців вельми опти-містично  вважали, що вже до 2000 р. вона  даватиме близько 25 % загального  світового виробництва електроенергії. Проте очіку-вання виявилися перебільшеними: у 2000 р. цей показник склав  близько 17 %. Темпи будівництва  атомних електростанцій знизи-лися  під впливом крупних аварій  на АЕС, особливо на Чорно-бильській  (1986 р.). Частка АЕС в структурі  споживання первин-них енергоресурсів впала з 4.9 % в 1990 р. до 4.6 % в 2000 р. Майбутнє атомної енергетики залежить від вирішення проблем їх надійності і безпеки.

Світове споживання первинних  енергоресурсів (СЕР) в XX ст. змінювалося  таким чином. За 1900—1940 рр. воно збі-льшилося в 3.5 рази, за 1940—1970 рр. — ще в 3.55 рази і за 1970—2000 рр. — в 1.8 разів. Якщо в перші 70 років споживання ПЕР  росло в середньому на 3.2—3.55 % на рік, то в 1970— 2000 рр. цей показник знизився до 1.9 %, а за 1995—2000 рр. -до 1.15 %.

Структура світового споживання СЕР мінялася у бік зростан-ня частки високоефективних джерел енергії— нафти і газу. Не дивлячись на значне зростання абсолютних об'ємів споживання вугілля (з 661 млн т в 1900 р. до 3670 млн т в 2000 р.), частка йо-го в структурі споживання за цей  період впала з 94.4 до 29.6 %. У перспективі  аж до 2020 р. очікується нарощування  фізичних об'ємів споживання вугілля  і збільшення його частки. Основни-ми споживачами залишаться електроенергетика  і металургія.

Нафта аж до кінця 60-х років  займала 2-е місце, проте на початку 70-х вийшла вперед, відтіснивши вугілля. Особливо швид-ко її споживання росло  в 50-і і 60-і роки (в середньому на 7.3 і 8 % на рік відповідно). Проте надалі під впливом нафтових криз 70-х  років приріст різко сповільнився і в 1995—2000 рр. складав всього 0.5 %.

Частка нафти в структурі  споживання СЕР збільшувалася аж до початку 80-х років, коли досягла 43 %. Проте потім вона по-ступово  знижувалася і в 2000 р. склада 34.1 %. У перспективі до 2020 р. ця тенденція  збережеться.

Найбільш швидкими темпами  в XX ст. зростало споживання газу. Так, в 1940-1970 рр. середньорічні прирости перевищували 8 %. У подальші роки ці темпи знизилися (у 1990—2000 рр. — 2.5 %), проте залишаються вище відповідних  показників по нафті і вугіллю. Росла  і його частка в структурі споживання. У 2000 р. вона наблизилася до частки вугілля  і склада 26.5 %.

Нафтова промисловість. У  другій половині XIX ст. основний продукт, що отримується з нафти, використовувався тільки для освітлення і іноді  як паливо в домашніх печах. Але вже  на початку XX ст. з приходом ери двигунів внутрішнього згорання і автомобиле ЇЇ роль стала стрімко зростати. Перші двигуни внутрі-шнього згорання працювали на бензині, вихід якого  з нафти при перегонці не перевищував 25—40 %. Левова частка важких фра-кцій, так  званого мазуту, не знаходила застосування, і лише час-тина його використовувалася  у вигляді змащувальних мастил. Положения  змінилося після створення дизельного двигуна. Під-готовка до Першої Світової війни, коли почалися перші досліди  з переходу військово-морського  флоту з вугілля на нафту, визна-чила особливе ЇЇ значения як стратегічної сировини.

Після Першої світової війни, в якій нафта зіграла величезну  роль у забезпеченні перемоги союзників  над Німеччиною, США, побоюючись швидкого виснаження своїх запасів нафти, приступили до захоплення нафтових родовищ  за межами країни. Вже в 20-х роках  американські нафтові монополії  мали концесію на пошук нафти в  країнах Близького і Середнього Сходу, а через 10 років їх діяльність розповсюдилася на Азію, Африку і Західну  Європу.

Великобританія узяла  курс на захоплення нафтових ресурсів інших країн ще задовго до початку  Першої світової війни. Компа-нія «Шелл  транспорт» при фінансовій підтримці  Ротшильда почала здобич нафти в  Єгипті, потім проникла в нафтову  промисловість Індії, Румунії, Венесуели, Колумбії. У 1907 р. вона об'єдналася з  крупною голландською компанією  «Ройял датч», утворивши могу-тню  нафтову монополію «Ройял датч Шелл». Декілька пізніше «ан-гло-персидська нафтова компанія» захопила в  свої руки нафту, а потім багатющі нафтові ресурси арабських країн.

Після поразки Німеччини  і переходу 25 % її акцій до «Іраку петролеум» до французів фактично сформувався  нафтовий картель «сім сестер», куди увійшли провідні американські нафтові  корпорації «Стандард ойл», «Мобіл», «Стандард ойл оф Каліфо-рнія», «Тексако», «Галф», англійська «Бритиш петролеум», анг-ло-голандська «Ройял датч Шелл». Згодом до них прилучилася французька нафтова  компанія «Компані франсез де петроль». Картель монополізував розвідку і здобич нафти в провідних  нафто-вих регіонах світу за так  званою угодою про «червону межу». За домовленістю США, Великобританії і  Франції визначили те-риторії, де не допускалися операції нафтових компаній інших країн. Крім розвідки і здобичі  картель контролював транспорту-вання, переробку, зберігання і збут нафти  і нафтопродуктів.

Фактично користуючись у  нафтовидобувних країнах статусом «держави в державі», монополії відверто ігнорували їх націона-льний суверенітет  над природними ресурсами і економічною  дія-льністю. Таке положения зберігалося  десятиліттями. Першу перемогу в  боротьбі за право розпоряджатися своїми природними ресурсами нафтовидобувні країни отримали в 1960 р. Тоді була створена Організація країн — експортерів  нафти (ОПЕК). Об'єд-навшись, нафтовидобувні країни дістали можливість виступати  проти нафтових монополій единим фронтом і концентрувати свої зусилля на найбільш важливих напрямах.

У 1963 р. країни ОПЕК прийняли «Декларацію про нафтову політику країн — учасниць Організації», в якій були проголоше-ні наступні цілі:

— уряди країн ОПЕК повинні  прагнути до самостійної розробки запасів  нафти і газу на своїй території;

— уряди повинні мати право на участь в спільних підпри-ємствах  з іноземними компаніями;

— ціни на нафту повинні  встановлюватися самими урядами  нафтовидобувних країн і регулярно  переглядатися за-лежно від коливань курсу валют нафтоімпортуючих країн.

В результаті тривалих переговорів  з нафтовими компаніями ОПЕК на початку 1971 р. вперше вдалося підвищити ціну ета-лонної аравійської нафти з 1.80 дол. до 2.18 дол. за баррель і зве-сти  наклеп додаткові доплати за якість нафти залежно від ЇЇ щільності, а також премії за близькість до ринків збуту, в першу чергу для  родовищ, розташованих у Північній  Африці. Проте, коли в 1973 р. почалося різке  зростання цін на нафту на вільних  ринках, довідкові ціни знов виявилися  нижчими.

Оскільки нафтові компанії не погоджувалися підвищити дода-дкові  ціни на 70 %, ОПЕК пішла на цей крок в односторонньому порядку. Відбулося  це в жовтні 1973 р., в розпал арабо-ізраїльської війни. Вслід за цим на конференції  десяти арабських країн ОПЕК (ОАПЕК) була досягнута домовленість про  застосу-вання так званої «нафтової  зброї». Мова йшла про скорочення добичі нафти на 5 % з подальшим скороченням  ще по 5 % в кожей подальший місяць до тих пір, поки території, окуповані  Із-раїлем в 1967 р., не будуть повернені  законним власникам і не будуть відновлені права палестинського народу. Ірак, Алжір і Лі-вія зажадали негайної націоналізації американських нафтових компаній і повного припинення постачань  нафти США і Голлан-дії, які  активно підтримували Ізраїль.

3. Міжнародні політичні конфлікти.

Отже розглянемо детальніше міжнародний політичний конфлікт як особливу Форму політичного  конфлікту. Причинами формування міжнародного конфлікту можуть бути політичні, економічні, соціальні, територіальні, національно-культурні, історичні, військові, релігійні та екологічні проблеми.

Суб'єктами міжнародного конфлікту завжди є держави або  коаліції держав. Відносини на зовнішньодержавному  рівні характеризуються конкуренцією, а у більш складних випадках вона набирала гострої форми конфлікту, тобто війни. Уряд керується передусім  національними інтересами, основу яких складають найважливіші для існування  народу потреби: безпеки, контролю та використання природних ресурсів, збереження культурної цілісності та національної специфіки. Природними обмежувачами національно-державних  інтересів є обмеженість ресурсів та національні інтереси інших країн.

Глобалізація  ринків, технологій, зв'язку, потоків  інформації істотно змінили розуміння  поняття «національний інтерес», оскільки національні інтереси почали виявлятися за межами територій держав. Якщо, наприклад, нормальне функціонування економіки навіть такої потужної країни, як США, залежить від поставок нафти з Близького Сходу, то цей  регіон був названий зоною національного  інтересу громадян США. А прийняття  рішення про захист національного  інтересу від загрози національній безпеці країни дуже часто призводить до війни. Саме так пояснюється ситуація в Іраку та інших «гарячих точках» світу. Ще одним прикладом може слугувати трагедія на Чорнобильській АС, від якої постраждало населення Європи, а отже, і їх національні інтереси. На сучасному етапі глобалізації технології та інформація не можуть обмежуватися територією однієї країни. Наслідки їх позначаються на всьому населенні і не мають чітких кордонів, особливо щодо цінностей, які є загальними для всього людства. Саме тому на сучасному етапі глобалізації виникає гостра потреба у зміні пріоритетності інтересів та захисту їх не для кожної окремої нації, а для населення в цілому, оскільки саме захист окремих національних інтересів призводить до появи нових міжнародних конфліктів.

Серед основних шляхів попередження та подолання міжнародних  конфліктів можна виокремити:

— інтеграційні процеси в економіці (країни мають  об'єднуватись в економічні та політичні  союзи для подолання конфліктних  ситуацій, такі як ЄС);

посилення миротворчої  ролі міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ОАД, ОАЕ (Організація Африканської Єдності) та ін;

зниження рівня  військового протистояння під взаємним контролем;

звичка до поваги норм міжнародного права;

всебічне розширення спілкування між народами;

демократизація  внутрішніх політичних порядків у національних державах (це особливо важливо з  огляду на те, що саме за тоталітарного  режиму правління багато міжнародних  конфліктів переходить у форму військових зіткнень).

Якщо раніше самі сторони міжнародного політичного  конфлікту визначали для себе завдання і можливості врегулювання, правила поведінки, вирішували проблеми і займалися їх інспекцією, то в  управлінні сучасними конфліктами  діяли інші правила. Світова спільнота  і від її імені члени Ради безпеки  ООН брали на себе функцію постановки завдань врегулювання, її реалізації та виконання перевірки. Зрозуміло, все це повинно було організовуватися в рамках існуючих норм і під великим  тиском іззовні. Так відбувалося  і врегулювання конфлікту в Камбоджі, Східному Тиморі і на Гаїті, етнічні  зіткнення в деяких країнах Африки. Але при цьому, по-перше, певні  конфлікти так і не «піддалися»  управлінню, незважаючи на вжиті заходи (Сомалі), по- друге, з'явилися нові, пов'язані  з міжнародною терористичною  діяльністю, до чого ні великі держави, ні ООН виявилися не підготовлени-

Іншими словами, тип і характер загальної міжнародної  ситуації в 1990-х роках, як виявилося, не сприяли формуванню та зміцненню  підходу до проблем управління конфліктами. Навіть великі держави, які зазвичай могли проконтролювати практично  всі конфлікти, незалежно від  їх походження, зазнали поразки в  таких регіонах, як Близький Схід, Африка, Афганістан, Південна Азія, Корейський півострів.

На початку 2006 року, за даними Центру Оборонної Інформації, у світі налічувалося 15 великих  збройних конфліктів (удвічі менше, ніж  у 2003 році). Конфлікт вважається значним у тому випадку, якщо було зафіксовано більше тисячі жертв, включаючи військових і цивільних.

Показово, що в  жодному з цих конфліктів держава  не воює з іншою державою. Боротьба йде між державами та угрупованнями, які переслідують різні цілі. Більше третини всіх конфліктів відбувається в Африці, в Азії — чотири, в  Латинській Америці і на Близькому  Сході — по два, в Європі —  один (Чечня).

Конфлікти, які  мали місце у 2005 році, були припинені  з таких причин. Ймовірно, найбільш незвичним шляхом були врегульовані конфлікти в Індонезії та Індії. Війна між урядом Індонезії та сепаратистською організацією «Вільний Ачех» тривала більше 30 років  і забрала понад 120 тис. життів. Однак  внаслідок руйнівного для Ачеху (один із регіонів Індонезії) угруповання  та влада погодилися співпрацювати, щоб спільно допомогти постраждалим. При міжнародному посередництві  сторони підписали договір про  припинення вогню. У липні 2006 року парламент  Індонезії одноголосно проголосував за надання Ачеху автономії.

Аналогічна ситуація була в Кашмірі. З 1989 року Індія вела боротьбу з кашмірськими сепаратистами, пов'язаними з ісламськими екстремістами  в Пакистані, та з «Аль-Каїдою». У 2002 році сепаратисти заявили, що мають  ядерну боєголовку і погрожували  її використати проти Індії. Однак  у жовтні 2005-го Кашмір постраждав від  руйнівного землетрусу. У результаті, багато організацій сепаратистів почали переговори з Делі. Нині, де-факто, діє  режим припинення вогню.

Таке стихійне лихо, як землетрус, також сприяло  покращенню відносин між Пакистаном та Індією, які часто воювали, а  в 2002 році погрожували застосуванням  ядерної зброї.

З різних причин Ізраїль, який конфліктував з Палестинською  Автономією, нині став підтримувати президента Махмуда Аббаса, який змінив Ясіра  Арафата. Таким же чином Ізраїль  намагається зупинити терористичну організацію «Хамас», яка виграла  вибори в Автономії, але відмовляється  визнавати раніше підписані угоди  з Ізраїлем.

В Алжирі, де з 1991 року влада боролася з ісламістами, кровопролитна війна припинилася  фактично через виснаження обох сторін. За схожим сценарієм завершився конфлікт в Кот д'Івуар (Берег Слонової Кістки) — тут компроміс був  досягнутий за допомогою ООН.

У ряді випадків держави здобули перемогу в боротьбі зі збройними угрупованнями. Приміром, Філіппіни розгромити ісламістську організацію «Абу Сайаф» (війна йшла з 1999 року), Уганда — екстремістську «Армію Бога» (конфлікт почався в 1986 році). В Колумбії уряд і правоекстремістська  організація Об'єднані Сили Самооборони  досяг- ли згоди про припинення вогню. Більшості бойовиків була надана амністія, найбільш одіозним постатям загрожувало ув'язнення, яке, за умовами  угоди, не повинно перевищувати восьми років.

Боротьба з  тероризмом сьогодні є пріоритетною в діяльності багатьох міжнародних  організацій та великих держав. США  та країни ООН ведуть війни проти  міжнародних терористичних організацій. Вона почалася 11 вересня 2001 року терактів у Нью-Йорку і Вашингтоні.