Етапи впровадження стратегії подолання бідності та підвищення рівня життя як головної державної суспільної послуги

Вихідним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата – це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.

Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови плати праці. Тарифна система оплати праці є сукупність взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик.

Державою встановлюються норми оплати праці (за роботу у надурочний час; у святкові» неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників, молодших за 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження у медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижче оплачувану роботу; для вагітних жінок; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації тощо).

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці України, управління праці та соціальних питань виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

 

4. Характеристика основних чинників  законодавчих і нормативних актів, що регулюють надання державних суспільних послуг

 

Вирішення проблем, пов’язаних з функціонуванням соціальної сфери, є прерогативою держави як у сталій, так і в перехідній економіці.

Соціальна сфера – підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об’єкти, що пов’язані із забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів.

Соціальна політика:

– діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

– система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру з цілями економічного зростання;

– це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудових заощаджень.

Державне регулювання соціальних процесів – вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Схематично об’єкти соціальної політики зображено на рис. 4.1.

Соціальна політика держави включає:

– регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

 

Рис. 4.1. Об’єкти соціальної політики.

– вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

– розподіл і перерозподіл доходів населення;

– формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

– створення системи соціального захисту населення;

– забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства тощо);

– захист довкілля тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

– життєздатності суспільства;

– стабілізації та розвитку суспільства;

– консолідації суспільства.

Модель розвитку соціальної сфери й соціального захисту в адміністративно-командній економіці – превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в «натуральному вираженні» (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість у особистих збереженнях та інвестуванні.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

– правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

– прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона довкілля тощо);

– соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

– впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

– прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

– створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

– встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

– державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

– державний вплив на ціни та цінотворення;

– обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

– пенсійне забезпечення;

– розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

– підготовка та перепідготовка кадрів;

– організація оплачуваних громадських робіт.

5. Завдання і напрямки покращення  фінансування суспільних послуг в Україні

 

Міжнародний досвід доводить, що найбільших успіхів на постіндустріальному етапі розвитку досягають країни, які надають першість стратегічним пріоритетам розвитку людського капіталу – творчого, професійного, освітнього, трудового, фізичного потенціалу громадян.

За умови входження України в період тривалої депопуляції принципово важливою є концентрація зусиль передусім на поліпшенні якісного складу населення, забезпеченні сталого людського розвитку, зокрема через значне збільшення інвестицій у освіту, охорону здоров’я, формування здорового способу життя, розвиток ринку праці тощо.

Нагальною необхідністю є перенесення акцентів з допомоги соціально вразливим верствам суспільства на розвиток ринку праці й максимальне розширення зайнятості, забезпечення гідної винагороди за працю, на заохочення економічної активності, прагнення набути високий рівень професійно-освітньої підготовки.

Політика доходів має трансформуватися у напрямі стимулювання зростання легально сплачуваної заробітної плати як обов’язкової передумови фінансової спроможності системи загальнообов’язкового соціального страхування, передовсім пенсійного. Ефективна трансформація політики доходів забезпечить істотне підвищення рівня життя широких верств населення та формування соціальної структури, наближеної до європейської.

Важливим напрямом трансформації політики доходів є вдосконалення порядку встановлення мінімальної заробітної плати, поступове підвищення її рівня до прожиткового мінімуму для осіб працездатного віку (нині він становить 73%) і запровадження нового соціального стандарту – мінімальної погодинної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата виступатиме державною гарантією нижньої межі оплати праці.

Формування системи соціального захисту відбуватиметься на принципах системності, соціальної справедливості, ефективності та фінансової обґрунтованості. Стратегічним пріоритетом стане формування повномасштабної системи соціального страхування. Механізм призначення страхових виплат має бути абсолютно прозорим і зрозумілим, що сприятиме заохоченню населення до участі у страхових програмах і до отримання заробітної плати на легальних правових засадах.

Ключовою складовою є розвиток системи пенсійного страхування, зокрема шляхом фінансової стабілізації солідарної системи, поступового переводу пенсій, що призначаються на пільгових умовах або за вислугою років, із солідарної системи до недержавних пенсійних фондів, якнайшвидшого запровадження обов’язкової накопичувальної системи та прискореного розвитку недержавного пенсійного забезпечення.

Поряд з комплексним реформуванням системи охорони здоров’я, необхідним є поширення медичного страхування, поступове його перетворення на складову загальнообов’язкової системи. Становлення повномасштабної системи соціального страхування унеможливить збідніння населення в разі настання страхової події (втрати роботи, старості, захворювання тощо), сприятиме легалізації доходів переважної більшості населення країни та водночас створить потужне джерело довгострокових інвестицій.

 

Висновки

 

Найпершим кроком реформування системи соціального страхування має стати створення єдиної системи збирання, обліку та контролю за сплатою внесків шляхом запровадження єдиного соціального внеску. Це дасть змогу скоротити адміністративні видатки і роботодавців, і страхових фондів, уникнути дублювання останніми функцій, забезпечити належну прозорість фінансових потоків. Запровадження єдиного соціального внеску сприятиме й покращенню підприємницького середовища в Україні та подальшій легалізації фонду оплати праці.

Усі, хто не зміг забезпечити собі належні засоби існування попередніми страховими внесками, при необхідності матимуть право на отримання соціальної допомоги. Проте виплати, що здійснюються у вигляді соціальної допомоги, визначатимуться бюджетними можливостями держави й будуть істотно нижчими за ті, що сплачуються на страхових засадах.

Соціальна допомога спрямовуватиметься бідним верствам населення виключно на адресних засадах з урахуванням сукупного доходу сім’ї. Винятком має залишитися тільки допомога при народженні дитини, яку з огляду на надзвичайну важливість підвищення народжуваності та створення рівних умов догляду за дітьми доцільно надавати на універсальних засадах.

Важливим напрямком перебудови соціальної політики є розширення повноважень органів місцевої влади щодо надання соціальних послуг. Це потребує відповідних змін у фіскальних та міжбюджетних відносинах, забезпечення доступу органів місцевого самоврядування до кредитних ресурсів та трансформації взаємовідносин місцевої та центральної влади у поєднанні із контролем з боку громадськості.

 

 

Список використаних джерел

 

1. Антропов В. В. Социальная рыночная экономика: путь Германии=Soziale Marktwirtschaft: der Weg Deutschlands/ Antropov, V. – М.: Экономика, 2011. – 222с.
2. Бєляєв О. О., Диба М. І., Кириленко В. І., Комяков О. М., Сінельник О. В. Соціальна економіка: Навч. посібник / Київський національний економічний ун- т. – К.: КНЕУ, 2005. – 196с.
3. Борщевський В., Давиденко Ю., Клапгам Р., Магас В., Мокій А. Соціальна ринкова економіка: основні орієнтири для України / Інститут реформ; Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні / Р. Клапгам (ред.). – К., 2003. – 120с.
4. Економіка України: потенціал, реформи, перспективи: У 5 т. / Науково- дослідний економічний ін-т / Василь Федорович Бесєдін (ред.) – К., 2006. – 432с.
5. Клапгам Р., Ломанн М., Олійник О., Мокій А., Борщевський В. Соціальна ринкова економіка: орієнтир для України / Фонд Конрада Аденауера / Р. Клапгам (ред.). – 5 вид. – К.: ФАДА, ЛТД, 2009. – 87с.
6. Кучеренко В. Р., Громлюк В. В., Кічук О. С., Макаренко І. І., Попадич І. З. Регіональна економіка: соціальна інфраструктура села. – О.: Астропринт, 2004. – 144с.
7. Ламперт Х. Социальная рыночная экономика. Германский путь / В.П. Котелкин (пер.с нем.). – М.: Дело Лтд, 2010. – 224с.
8. Никитенко П. Г. Ноосферная экономика и социальная политика: Стратегия инновационного развития / НАН Беларуси; Институт экономики. – Минск: Белорусская наука, 2006. – 479с.
9. Юрьева Т. В. Социальная рыночная экономика: Учебник для студ. вузов, обуч. по экон. спец.. – М.: Русская Деловая Литература, 2009. – 416с.