Мирослав Скорик

         Мирославу Михайловичу притаманна рідкісна у наш час риса — бажання працювати без зайвої метушні. Він творить, а не піарить себе. Приміром, Маестро вагався, коли почув запрошення В’ячеслава Медведєва, директора і художнього керівника Творчої вітальні імені І. Козловського, виступити у цьому мистецькому закладі. Та відкинувши вагання, погодився.

        Джаз — давнє захоплення Мирослава Михайловича. Він перший вніс в українську легку музику ритми джазу й року. Фраза композитора: «Я піаніст-любитель, тож якщо будуть огріхи, даруйте» видалася скромністю або кокетуванням після блискучих фортепіанних імпровізацій музиканта. Мирослав Михайлович зіграв кілька джазових п’єс: «Приємна прогулянка», «Нав’язливий мотив», «Каприс», «У народному стилі».

        І звісно ж, не міг не прозвучати інструментальний шлягер композитора — «Мелодія». Існують численні музичні інтерпретації цього твору. Його виконували на скрипці, фортепіано, в супроводі симфонічного оркестру й оркестру народних інструментів. Кілька місяців тому на концерті в тій самій Творчій вітальні імені І. Козловського вокаліз «Мелодія» зворушливо проспівала солістка Національної філармонії Валентина Матюшенко. Через хворобу вона не змогла взяти участь у творчому вечорі Мирослава Скорика. Та все одно ми почули оригінальну версію «Мелодії» — її виконала на флейті дипломант міжнародних конкурсів Дара Єлізарова, на фортепіано акомпанувала Наталія Королько. Це був певною мірою експромт, адже Дара Єлізарова, яка працює в ансамблі «Медобори», ніколи раніше не грала цей інструментальний твір: вона вивчила його за тиждень до концерту.

        Ведучий концерту, заслужений діяч мистецтв України В’ячеслав Медведєв намагався спокусити Мирослава Михайловича заспівати написаний 1964 року перший і популярний український твіст «Не топчіть конвалій». Проте умовити композитора не пощастило: він був непохитний, категорично заявивши: «Голос у мене поганий». Що ж, адекватна самооцінка, якої так бракує деяким іншим авторам і виконавцям,— річ приваблива. Слухаймо ж музику метра Скорика з голосу професійних співаків.

        М. Скорик – один з найяскравіших представників сучасного покоління композиторів.  Його музика,  поєднуючи в собі яскравий національний колорит і сучасну музичну техніку, увійшла до репертуару багатьох українських і зарубіжних виконавців і колективів. Це, зокрема, «Гуцульський триптих» і «Карпатський концерт» для симфонічного оркестру, три фортепіанні та вісім скрипкових концертів, а також концерт для віолончелі з оркестром, сім партит для різних складів, дві сонати для скрипки і фортепіано, численні композиції для фортепіано, скрипки та камерних ансамблів. Широкої популярності здобула його “Мелодія” ля мінор, яка виконується в різних транскрипціях.

         М. Скорик – автор музики до фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», визнаного одним із дванадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Твори композитора виконуються в США, Канаді, Австралії, Франції, Німеччині, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччині, Росії, Грузії, Вірменії, країнах Прибалтики. Він часто виступає виконавцем своїх власних творів – як диригент і піаніст.  Музикознавчі праці Мирослава Скорика присвячені проблемам гармонії композиторів ХХ століття.

        Композитор створив низку монументальних творів, серед яких Духовний концерт для змішаного хору а capella і солістів, опера «Мойсей» за однойменною поемою І. Франка та балети «Перехрестя», «Каприси», які йдуть на сцені Національної опери України, балет Дж. Пуччіні – М. Скорика «Повернення Баттерфляй» (Львівський національний академічний театр опери та балету імені С. Крушельницької), кантата «Гамалія» на вірші Т. Г. Шевченка для змішаного хору, солістів і симфонічного оркестру.

         М. Скорик – ініціатор і співзасновник багатьох міжнародних музичних фести-валів, серед яких «Музика українсь-кого зарубіжжя», «Дні американської й української музики у Львові», «Пам’яті жертв голодомору – композитори України», Міжнародний фестиваль сучас-ної музики «Контрасти». Очолював журі міжнародних виконавських конкурсів, Міжнародного фестивалю «Київ Мюзік Фест».

  Герой України, народний  артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалер ордена «Знак Пошани», нагороджений орденом «За заслуги» 1, 2, 3 ступенів, академік Академії мистецв України.

       Проблема реалізації особистості митця в його творах має теоретичну і практичну цінність. Від знання того, як і в якій мірі особистість митця розкривається в його професійній діяльності, яким є співвідношення об’єктивного й суб’єктивного начал у художньому творі, залежить об’єктивність оцінки цілих художніх напрямків, репрезентантів, яких іноді несправедливо звинувачують у суб’єктивізмі.

       Джерела, що були чинниками стилетворення протягом останньої третини ХХ ст., є надзвичайно різноманітними: індивідуальні композиторські стилі народжувалися у ситуації тотального синтезу, що відбиває плюралістичний погляд митців на світ, є відтворенням у музиці різноманітних світоглядних діалогів, різних точок зору на життя. Світосприйняття сучасної людини передбачає своєрідну духовну поліфонію. У конкретних композиторських манерах, індивідуальних стилях це нерідко матеріалізується через поєднання у межах одного твору цілком несумісних на перший погляд інтонаційно-смислових начал.

         Нові тенденції у розвитку композиторської творчості стали об’єктом гострих дискусій. Йдеться про взаємну критику "традиціоналістів", "академістів" і "псевдоноваторів". З дистанції часу стало зрозумілим, що не вибір засобів композиторської техніки, а творчий результат є засадничою складовою музичного прогресу. Прояви експериментаторства в музичному мистецтві сприяли активізації пошуків інтонаційно-образного оволодіння новими композиційними прийомами, хоча не завжди й відразу приводили композиторів до високохудожніх результатів. Причиною стилістичного зламу, що стався у композиторській творчості, були також внутрішні процеси накопичення тенденцій стильового оновлення, а також впливи музичного авангарду 1950-1960 рр. (особливо в його польському різновиді).

          Починаючи з 60-х років, для композиторського покоління відкрилися нові перспективи, були зняті заборони на багато явищ, на які раніше навішувався ярлик формалізму, а такі прийоми, як алеаторика або колаж, перестали лякати і стали широко застосовуватися в музиці. Зміна стильових орієнтирів в українському мистецтві середини XX сторіччя пов’язана з переосмисленням та оновленням музичної системи на всіх її рівнях: смисловому, образному, ритмо-інтонаційному, формотворчому та ін. Особлива увага композиторів нової генерації приділялася проблемі синтезу генетично типових національних форм із стильовими досягненнями світової музичної культури [6]. Характерною в цьому відношенні є творча постать М. Скорика (рік народження - 1932), репрезентанта посткласичного напрямку, який уперше запровадив в українську "легку" музику ритми джазу та рок-музики. Його талант яскраво спалахнув у 60-х роках, коли в Україні сформувався дисидентський рух націонал- демократичного спрямування, і одразу проявився в дуже різних напрямках музичної культури.

          Творча особистість М. Скорика у свій час була предметом дослідження таких українських мистецтвознавців, як О. Берегова, М. Загайкевич, Л. Кияновська, М. Копиця, Ю. Щириця та ін. Незважаючи на наявність певної кількості наукових розвідок з цієї проблеми, вона потребує більш глибокого аналізу. Мета даної статті - розглянути місце і роль особистості М. Скорика в українській культурі ХХ століття.

        М. Скорик став представником композиторського середовища ХХ століття, де в градації творчих цінностей на першому плані був високий професіоналізм та інтелектуальна напруга музичного мислення. Це виразно проявилося у мистецькій спадщині таких класиків новітньої музики, як Б. Барток, М. Равель, П. Гіндеміт, А. Шенберг, К. Шимановський та ін. Особливо близько своєю творчою ментальністю М. Скорик нагадує одного з найяскравіших виразників інтелектуально-новаторського духу епохи І. Стравінського.

        Ігор Стравінський у "Хроніці життя" торкнувся, поміж інших питань, важливої естетичної проблеми - "одвічного протистояння в мистецтві аполлонівського начала діонісійському", тобто осмисленого крокування до мистецьких звершень екстатичному, імпульсивному сприйманню акту творчості. І. Стравінський зараховував себе до першої "аполлонівської" категорії митців. Те саме міг би сказати і М. Скорик, в якого спонтанна природність творчого процесу завжди поєднувалась з його раціональним усвідомленням.

        Типологічні збіжності між обома композиторами проглядаються і в іншому - в напрочуд відповідальному, шанобливому підході до професії музиканта, в однаково легкому використанні різних історико-стильових моделей, відповідно пристосованих до духу новітнього часу і тим-то закономірно оснащених приставкою "нео" - неофольклоризму, неокласицизму, неоромантизму. Однакове ставлення обох композиторів і до змикання академічної музики з джазовою, уміння піднести банальне, побутове до рівня високого мистецтва. І що особливо цінно: всі ці стильові метання позначені незламним ствердженням свого власного "я", неповторної манери музичного письма.

          Вплив естетики І. Стравінського, пропущеної крізь призму традицій української національної культури, виразно позначився на трактуванні М. Скориком засад балетної творчості, де композитор зумів сказати своє нове слово. Пропагована І. Стравінським ідея "диктаторської" ролі музики в балеті, намагання її максимально симфонізувати наклали помітний відбиток на творчу концепцію балету М. Скорика "Каменярі". Подібно до великого реформатора балету, український композитор керувався насамперед закономірностями організації тематичного матеріалу, властивими суто музичним, несце- нічним творам. Цей твір став визначальним у розвитку українського балету на зламі 60-70-х рр. ХХ століття - у поверненні його від спрощеного розуміння реалізму в мистецтві, примітивного "рівняння на драму" в бік промовистої образної символіки та симфонічних узагальнень.

          Творчість М. Скорика органічно вписалася у культурний контекст сучасності своєю парадоксальністю, апеляцією до технологій "розірваності свідомості", фахової "неподібності" до самого себе. Він прийшов у мистецтво після так званої "хрущовської відлиги", коли більшість талановитих молодих композиторів захопилась модерною технікою письма, а в республіках тодішнього Радянського Союзу поширювалась така незвична для західного світогляду й напрочуд плідна та естетично повноцінна, на противагу до соціалістичного реалізму, художня тенденція, як "нова фольклорна хвиля". Дуже важливою прикметою естетики нового напрямку була її "відкритість", можливість індивідуально підійти до синтезу "старого і нового", розставити акценти відповідно до конкретного задуму й стилю даного композитора.

          Вже перші твори митця свідчать, що формування його стилю обумовлене органічним поєднанням традицій українського і сучасного європейського мистецтва. Композитор спирається на інтонації, які, з одного боку, характерні для народної творчості, а з другого - асоціюються з багатьма стилями і напрямками європейської музичної культури. Особливе місце займає переосмислення традиційного, константного, звичного". Разом з тим, М. Скорик не втрачає яскравої індивідуальності. Константним фактором його світосприйняття, на наш погляд, виступає саме гра. Художній світ митця відкривається у єдності провідних творчих ідей саме крізь призму ігрової логіки, ігрових принципів, власне, естетики гри. В усіх жанрах, до яких він звертається, так чи інакше виявляється ігрове начало. Саме в ньому полягає новаторське вираження особистості композитора в історії української музичної культури.

          Не викликає сумніву непересічність особистості композитора, до якої належить і непередба- чуваність, неочікувано гострі "модуляції" його творчої еволюції, його здатність парадоксально поєднувати, на перший погляд, непоєднуване, суттєво протилежне. Характерними для творчої манери композитора є невимушена "белетризація" квартетів, партит, прелюдій і фуг, "інтелектуалізація" дидактичних опусів (дитячі альбоми фортепіанних мініатюр), музики до кінофільмів й театральних вистав тощо. Митцеві імпонує оригінальне переосмислення - від барокових, класичних та романтичних форм до музики авангарду й поставангарду.

        Один з ранніх творів М. Скорика - кантата "Весна" - став знаковим у пошуках нової хорової манери письма, прагненні сполучити історично складені принципи ставлення до національних фольклорних джерел з новітніми художніми відкриттями. Показово, що "вічні" теми, звернення до багатовікових традицій нашого народу молодий композитор зумів втілити за допомогою сучасних засобів виразності. Це був досить сміливий крок, адже за радянської доби патріотична тематика в музиці втілювалась обмеженим набором виразових прийомів, оскільки в іншому випадку твір, мовляв, ставав незрозумілим "масовому" слухачеві. Кантата М. Скорика блискуче спростувала ці усталені штампи, характеризуючись небанальною "патріотично-модерновою" композицією.

        Симфонічна поема "Вальс" знаменувала ще одну грань у творчих пошуках молодого композитора. Автор здійснив спробу індивідуального переосмислення численних європейських мистецьких стандартів, хоча галицькій культурі такий "європоцентризм" був і раніше притаманним.

        Деякі з початкових виразових знахідок М. Скорика залишились лише на стадії "проби пера", наприклад, речитативно-плакатний тип інтонації, властивий кантаті "Людина" та симфонічній поемі "Сильніше смерті". Композитор прагнув випробувати себе у різних стильових напрямках та соціально-культурних аспектах. Він писав для інтелектуальної еліти, перебуваючи одночасно у ролі "кумира молоді", автора музичних шлягерів, що співаються повсюди. Вважав себе продовжувачем національної лінії, кревно пов’язаним з традиціями вітчизняної культури, й, разом з тим, рафінованим, "про- коф’євського кшталту" неокласиком, спадкоємцем усієї "ейдотеки історії", котрий досконало володіє композиторською кухнею".