Альтернативні форми виховання як складова соціально-правового захисту дитей-сирит

Коли дитину направлено в дитячу установу із сім'ї, як правило, особливих ускладнень з оформленням  документів не буває, бо є медична документація, дитина зареєстрована в органах реєстрації актів громадянського стану, є відомості про її батьків. Ускладнення з влаштуванням дітей виникають тоді, коли дитина покинута, батьки її невідомі, або й якщо відомі, то місце їх проживання не встановлено. Необхідно зробити запити у пологові будинки, органи реєстрації актів громадського стану, органи внутрішніх справ, адресні бюро, тобто проводити роботу щодо встановлення батьків дитини та реєстрації її народження. Процес цей тривалий. На час його проведення дитину потрібно помістити в дитячу установу. Зараз єдиною формою тимчасового влаштування маленької дитини є направлення її до лікувального закладу [14].

За правилами, перебування  дитини у лікувальному закладі не може бути довшим, ніж один тиждень. Однак за цей термін неможливо зібрати усіх документів про неї і про її батьків, тому дитина може досить довго (до 3 місяців, а інколи до року) перебувати у лікувальному закладі. Тривале перебування дитини у лікарні може негативно вплинути на стан її здоров 'я, вона наражається на ризик бути інфікованою від хворих дітей, умови утримання та раціон харчування не відповідають потребам дитини, а про виховання в таких умовах і говорити зайве.

Тому кращим варіантом  тимчасового влаштування дитини до направлення її до дитячого закладу була б, звичайно, передача її під тимчасову опіку в сім'ю, яка прийняла б її, зігріла душу, зняла нервове напруження, яке, безумовно, вона переживає, втративши близьких людей. Така сім'я морально підготувала б дитину до того, що їй доведеться  жити в дитячій установі (дитячому будинку; школі-інтернаті). Можна було б розповісти їй про цю установу, щоб дитина не боялася дитячого  будинку, школи-інтернату і сприймала його як звичайний дитячий заклад, де живуть і виховуються діти, такі ж, як і вона.

При неможливості передати дитину у сім'ю опікунів, під тимчасову  опіку, її необхідно направити у  дитячий притулок. Існування таких  притулків необхідне, і це доведено практикою. Дитина туди може бути направлена органами опіки, піклування, органами внутрішніх справ і просто доставлена громадянами, якщо перебувала на вулиці чи будь-де без піклування дорослих. Дуже важливо, коли б кожна дитина знала, що у випадку, якщо з нею станеться лихо, у будь-який час можна прийти до притулку, де її нагодують, нададуть необхідну медичну допомогу, поставляться до неї з турботою, добротою та увагою [14].

Дитина може перебувати у притулку до трьох місяців, тобто  увесь "перехідний період" до направлення  до дитячої установи. У притулку повинен бути обов'язково лікар, медична сестра, а також психолог [12; 14].

Згідно із статтею 139 Кодексу  про шлюб та сім'ю України, якщо над  дітьми, які знаходяться у дитячих  державних закладах, не встановлено  опіку чи піклування, то функції  опікуна, піклувальника виконує  дитячий заклад. Існуюча в Україні система державної опіки над дітьми-сиротами та дітьми, які лишились без батьківського піклування, функціонує понад 80 років. Створювалась вона за часів комуністичної ідеології і, звичайно, була зорієнтована на колективні форми виховання дітей. Головний принцип такої виховної концепції полягав у наявності розгалуженої структури інтернатних закладів, що фінансувалися державою. Кількість дітей в одному такому інтернаті налічувалася від 100 до 400 осіб, колективи вихованців формувалися за віком і принципом. За часів планової економіки інтернатні заклади мали достатнє фінансування для утримання дітей [8].

Поряд із загальноосвітньою  програмою навчання вихованцям шкіл-інтернатів надавалися професійні навички, що дозволяло  їм після завершення навчання у професійно-технічному училищі отримати професію робітника і знайти роботу на підприємстві. Так влаштовувалась у дорослому житті більшість дітей-сиріт. Діти ж, які мали більші успіхи у навчанні, вступали до вузів, могли бути зарахованими поза конкурсом у вищі навчальні заклади. Після отримання вищої освіти їм мали гарантувати робоче місце, заробітну плату, і за пільговою чергою (як молодий спеціаліст та дитина-сирота) отримували державне житло.

З початком в Україні  процесу трансформації політичної, соціальної та економічної систем суспільства становище дітей в інтернатних закладах принципово змінилося. Перш за все, значно погіршились матеріальні умови утримання дітей. Держава через великий дефіцит бюджету не може виділяти достатньо коштів на потреби дітей, які утримуються та виховуються в інтернатних закладах.

Сьогодні інтернатні заклади функціонують на підставі Положення  про навчально-виховні заклади  для дітей-сиріт і дітей, які  залишались без піклування батьків, затвердженого Наказом Міністра освіти України від 13 травня 1993 року за № 137. Також було прийнято ряд Постанов Кабінету Міністрів України, серед яких слід відзначити:

1. Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального захисту дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків( від 05 квітня 1994 року № 226);
2. Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами проживання у сім'ях усиновителів (від 20 липня 1996 року № 775);
3. Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу (від 27 квітня 1994 року №267);
4. Про Центр усиновлення дітей при Міністерстві освіти України (від ЗО березня 1990 року № 98);
5. Про гарячі обіди дітям-сиротам та дітям із малозабезпечених сімей (від 31 серпня 1996 року № 1032) [8].

Соціальний захист дітей-сиріт  і дітей, які залишились без піклування батьків, забезпечують також відомчі  документи, насамперед:

• Положення про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України (Затверджено Наказом Міністерства освіти України від ЗО березня 1996 року № 98);
• Про введення нових норм харчування в дитячих будинках-інтернатах (Наказ Міністерства соціального захисту населення України від 1 березня 1996 року № 34);
• Інструкція про виготовлення і правила користування Єдиним квитком для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (Затверджено Наказом Міністерства освіти Україні від 19 червня 1996 року№ 216);
• Заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (Затверджено Указом Президента України від 17 жовтня 1997 року №1153) [8].

В системі Міністерства охорони здоров'я України функціонує 45 будинків дитини: з них 38 будинків - спеціалізовані, де виховуються діти із складними вродженими вадами розвитку органів та систем, значним відхиленням у фізичному та нервово-психічному розвитку [8; 9].

Проте аналіз наявних  умов утримання та виховання дітей-сиріт  і дітей, позбавлених батьківського  піклування, в інтернатних закладах свідчить про порушення цілої низки вимог положень Конвенції ООН про права дитини, зокрема з питань:

• якнайкращого забезпечення інтересів дитини (стаття 3);
• обов'язків батьків і у відповідних випадках опікунів, які за Законом відповідають за дитину, належним чином управляти та керувати дитиною відповідно до її здібностей (стаття 5);
• забезпечення максимально можливою мірою виживання та здорового розвитку дитини (стаття 6);
• здійснення реєстрації дитини відразу ж після її народження і реалізації права дитини з моменту народження знати своїх батьків і їхні права на піклування (стаття 7);
• права дитини на збереження індивідуальності (стаття 8);
• надання дитині на її прохання необхідної інформації щодо місця перебування членів її сім'ї, якщо надання цієї інформації не завдасть шкоди дитині (стаття 9);
• забезпечення дитині, здатній сформулювати власні погляди, права вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю (стаття 12);
• надання дитині можливості бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган (стаття 12);
• гарантій того, що дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте та сімейне життя, незаконного посягання на її честь і гідність, недоторканість житла, таємницю кореспонденції (стаття 16);
• надання батькам і законним опікунам належної допомоги у виконанні ними обов'язків по вихованню дітей, забезпечення розвитку мережі дитячих установ (стаття 18);
• вжиття всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань (стаття 19);
• визнання, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і створюють можливість активної участі у житті суспільства (стаття 23);
• сприяння розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечення її доступності для всіх дітей та вжиття таких заходів, як введення безоплатної освіти та надання, у випадку необхідності, фінансової допомоги для її отримання; забезпечення доступності вищої освіти для всіх, з урахуванням здібностей кожного, за допомогою всіх необхідних засобів (стаття 28);
• вжиття всіх необхідних заходів для сприяння фізичній та психологічній реабілітації та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань або будь-яких жорстоких, нелюдських або принизливих видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення та реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров'я, самоповагу і гідність дитини (стаття 39);
• використання належних та дійових засобів з метою широкого інформування про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей (стаття 42).

В Україні поширюється  позитивний досвід організації різних форм родинного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, реалізації їх прав на проживання в сім'ї. За станом на 1 січня 2007 р. діють 65 дитячих будинків сімейного типу. їх функціонування регулюється Положенням про дитячий будинок сімейного типу (1994 р.).

Останнім часом з  метою надати захист дітям, позбавленим  батьківського піклування, створюються  притулки для неповнолітніх служб  у справах неповнолітніх, основним завданням яких є соціальний захист дітей, створення належних житлово-побутових та психолого-педагогічних умов для їхнього життя на період визначення місця постійного влаштування.

Контроль за умовами  проживання і виховання у сім'ях усиновителів встановлюється Кабінетом Міністрів України. Нагляд за станом виховання та утримання дітей, усиновлених іноземними громадянами, здійснюється за дорученням Міністерства закордонних справ України відповідною консульською установою, в якій діти перебувають на обліку до досягнення ними 18-річного віку.

Контроль за діяльністю опікунів та піклувальників здійснюється органами опіки і піклування за місцем проживання підопічного.

З метою забезпечення права дитини на сімейне виховання  в Україні провадиться робота по створенню інституту прийомної сім'ї. Згідно із постановою Кабінету Міністрів України "Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім'ю" (1998 р.) Державними комітетом України у справах сім'ї та молоді опрацьовується механізм функціонування прийомних сімей як нової форми утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.

Український інститут соціальних досліджень за підтримки Представництва ЮНІСЕФ в Україні реалізує проект "Трансформація системи державної  опіки в Україні", головною метою якого є поліпшення умов утримання дітей, позбавлених батьківського піклування, в державних інтернатних закладах та створення інституту прийомної сім'ї в Україні.

Влаштуванням дітей, позбавлених  батьківського піклування, займаються виключно органи опіки та піклування.

При визначенні осіб, які  мають право на усиновлення дитини, перевага надається родичам дитини, особам, у сім'ї яких проживає дитина, котра всиновлюється, особам, які всиновлюють дітей, не розриваючи родинних зв'язків. При призначенні опікуна чи піклувальника перевага надається особам, близьким до підопічного. У разі направлення дітей до навчально-виховного закладу діти однієї сім'ї (брати і сестри) направляються в один заклад, за винятком, коли за медичними показниками або з інших причин вони мають виховуватися окремо [6].

Особи, в офіційному порядку  визначені опікунами чи піклувальниками  дитини, згідно із законодавством мають право отримувати допомогу на дітей. (6)Проте ці виплати у деяких областях України проводяться нерегулярно, а їх розмір не забезпечує необхідних реальних витрат на утримання дитини опікунами (піклувальниками).

Спостерігається збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а існуючі державні заклади по утриманню таких дітей не завжди можуть забезпечити дітям умови повноцінного розвитку та виховання через нестачу коштів на ремонт будівель, закупівлю меблів та обладнання. Вирішенню цих питань сприяють заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, затверджені Президентом України у 1997 році.

Усиновлення (стаття 21). В  Україні переважаючою формою утримання  дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування, є усиновлення. Усиновлення (удочеріння) є оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Законодавчо процедура усиновлення регламентується Кодексом про шлюб та сім'ю України і Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами проживання у сім'ях усиновителів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України у 1996 році [12; 14].

Усиновлення здійснюється виключно в інтересах дитини, якщо єдиний або обидва її батьки: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими, дали згоду на усиновлення в письмовій формі, понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи. Підкинуті (залишені) діти можуть бути передані на усиновлення у разі наявності відповідного акта, складеного органами внутрішніх справ у встановленому порядку. Хворі діти можуть бути усиновлені, якщо за характером (перебігом) захворювання вони не потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах.

Усиновителем може бути кожний повнолітній дієздатний громадянин. Не можуть бути усиновителями особи, позбавлені батьківських прав, які подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення, бажають оформити усиновлення з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди, раніше були усиновителями, якщо з їх вини усиновлення було скасоване або визнане недійсним, перебувають на обліку в психоневрологічних та наркологічних диспансерах чи лікуються у зазначених закладах, на час усиновлення не мають постійного заробітку або інших установлених законом видів доходу [6, 15].