Методи виховання

     3) вчинки підлітків, що є результатом  допущеної педагогом помилки;

     4) вчинок, зумовлений тим, що вчитель  припустився необ'єктивності в  оцінці знань учня;

     5) неправильний вчинок, пояснення  якого потребує розповіді про  глибоко особисті, дружні стосунки  учня зі своїми однолітками  чи із старшим або молодшим другом, тому що наштовхування на відвертість у такому разі учень переживає як спонукання до зради, виказування друга;

     6) поганий вчинок, мотиви якого  пов'язані з особливостями стосунків  у сім'ї, про які дітям рано  знати і які не можна їм  роз'яснювати[3, c.62].

     Ефективність  громадської думки у вихованні  школярів залежить від умілого її використання. Вона має бути спрямована на тих, хто на неї зважає, її слід обережно застосовувати в роботі з учнями з підвищеною емоційністю.

     Привчання як метод виховання ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя та діяльності школяра. Його виховна функція полягає в тому, що режим забезпечує постійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію людини, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, до систематичного, неухильного дотримання встановлених вимог. Шкільний режим виконує свою корисну функцію лише за умови, що він точний, педагогічне доцільний, загальний і визначений.

     Метод привчання відіграє особливу роль у  вихованні. Нерідко учень не усвідомлює важливості й значення пропонованого йому виду поведінки. У такому разі від нього вимагають поводитися належним чином, керують ним у процесі діяльності, ускладнюючи методи роботи.

     Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією метою педагог, учнівське самоврядування чи учнівський колектив дають йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей метод, враховують індивідуальні особливості учнів. Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Саме завдяки контролю запобігають забудькуватості. Відсутність контролю призводить до безвідповідальності. Існує контроль індивідуальний з боку педагога або у формі звіту на зборах колективу чи засіданні його активу.

     Прийом  довір'я базується на вірі, що в  кожній людині є щось хороше, на що можна  спертися і досягти істотних успіхів.

     В індивідуальній роботі використовують прийом залучення учня до цікавої діяльності, яка захоплює його, в якій він «забуває» про свої негативні потяги, в нього народжуються благородні прагнення, виявляються позитивні якості.

     Колектив  учнів складається з окремих  осіб, які мають ті чи ті негативні  риси характеру, що проявляються в щоденній поведінці. Такі факти педагог повинен помічати і реагувати на них відповідним чином, зокрема застосовуючи прийом осуду дій і вчинків, поглядів і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах чи наодинці осуджують учнів, які поводяться негідно. Пережите при цьому почуття допомагає таким школярам у майбутньому утримуватися від подібних вчинків, виховує почуття відповідальності за свою поведінку.

     Методи  стимулювання діяльності та поведінки – третя група методів виконує функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки й діяльності вихованців. До неї належать змагання, заохочення і покарання.

     Змагання  ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва  і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу.

     Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, — вічні, вони — пружина  розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків. Воно організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, навчає перемагати.

     Заохочення  — схвалення позитивних дій і  вчинків з метою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування  поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості  у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи.

     Виховна сила заохочення «авансом» насамперед виявляється стосовно тих, кого взагалі  рідко або ніколи не заохочують, хто не відчув радості від похвали  дорослих. Однак заохоченням «авансом»  не слід зловживати, воно має бути заслуженим. При цьому враховують не лише результати діяльності, а й те, наскільки сумлінно учень її виконав, скільки він вклав у неї праці, тобто ступінь його зусиль. Адже учні мають різний досвід і рівень розвитку, та сама справа одним дається легко, а іншим — набагато важче[3, c.70].

     Покарання — несхвалення, осуд негативних дій  та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.

     Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Як і заохочення, його слід використовувати тільки як виховний засіб.

     До  порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовують такі покарання, як догана за наказом директора школи, усне зауваження (директора, його заступників, учителя, класного керівника), зауваження із записом у щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Найбільше покарання — виключення порушника зі школи, коли він систематично допускає вчинки, які не дають йому права перебувати в шкільному колективі (злодійство, хуліганство тощо).

     Застосовувати покарання слід обережно. Якщо учень  сприйматиме його як кару за скоєне, це призведе до озлоблення, страху перед  дорослими, розвиватиме хитрість і  лицемірство. Тому слід всебічно перевірити факти, довести провину.

     Ефективність  методів заохочення і покарання  підвищується за таких умов:

     — заохочення і покарання мусять бути справедливими. Неправильна оцінка поведінки, захвалювання спричиняють  зазнайство, самовпевненість, викликають нездорові заздрощі з боку товаришів. Незаcлужене покарання, у свою чергу, викликає у вихованця обурення, озлоблення. Тому заохочувати чи карати можна, тільки детально проаналізувавши його поведінку або вчинок;

     — до заохоченнь і покараннь не слід вдаватися часто. Часті заохочення призводять до того, що учень після кожного позитивного вчинку очікує на певну «винагороду», він вже поводиться добре задля того, щоб «заробити» нагороду. Якщо ж карати вихованця за його вчинки надто часто, він звикає до них і покарання на нього вже не діють;

     — заохочення і покарання слід використовувати в міру їх зростання від найменшого до найбільшого, інакше збіднюється арсенал цих виховних засобів. Адже якщо учень отримав більш вагоме заохочення чи покарання, то менші заходи впливають на нього вже не так ефективно;

     — заохочення і покарання повинні  бути гуманними. Неприпустимо, коли, вдаючись до покарання, ображають людську  гідність вихованця. Негуманним є також  і заохочення вихованця, який того не заслужив. Колектив відреагує на таку подію своєрідним ставленням до заохоченого, в якому буде виражено здивування, а то й зневагу.

     Методи  контролю та аналізу ефективності виховання – педагогічне  спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти використовувати їх під час вивчення окремого учня та учнівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВИСНОВКИ

     Методами  виховання називають способи впливу вчителів на учнів, шляхи оптимальної організації їхнього життя з метою прищеплювання вихованцям соціально бажаних рис характеру.

       В арсеналі сучасної педагогіки  наявний широкий перелік методів  виховання. Використання конкретного методу залежить від конкретної педагогічної ситуації, чітко усвідомленої і сформульованої мети виховання (наприклад, виховання працелюбності, поваги до старших, допитливості), віку вихованців.

     В практиці педагогічної роботи використовуються наступні методи виховання: привчання і вправи, приклад, гра, доручення, змагання. Кожний з перелічених методів має свої особливості, які й обумовлюють рішення педагога про використання конкретного методу у конкретній ситуації: так, наприклад, метод привчання і повторення вправ є особливо ефективним для оволодіння певними зовнішніми проявами соціально бажаної поведінки: догляд за своєю зачіскою, одягом, виховання ввічливого поводження та ін.; доручення використовуються для виховання таких якостей, як старанність, вміння тримати своє слово, відповідальність; змагання сприяє вихованню колективізму і товариськості тощо.

     Особливої виваженості і тактовності вимагає  застосування методів заохочення і  покарання. Педагогу завжди слід пам’ятати, що заохочення і покарання не створюють нового у становленні особистості дитини, вони лише виступають як регулятор тих дій, які здійснюються за допомогою основних методів виховання. Тому їхнє використання є не самоціллю, а лише засобом підкреслити позитивне (заохочення) або негативне (покарання) значення вчинку дитини. Педагог повинен домогтися від вихованця не запаморочення від схвалення дорослого й аж ніяк не приниження чи озлоблення від покарання, дитина повинна усвідомити соціальну бажаність або небажаність свого вчинку (на доступному їй рівні) й, відповідно, будувати і коригувати свою поведінку в майбутньому. 
 
 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Аметова Є. Р. Педагогіка і психологія. – К.: Вища шк., 2006. – С.36-43
2. Бех І. Д. Виховання особистості: Навч.-метод.посібник. – К.: Либідь, 2003. – 341с.
3. Веретенко Т.Г. Загальна педагогіка: Навч. посібник. – К.:Професіонал, 2004 – С.55-73.
4. Максим'юк С.П. Педагогіка. – К.:Знання, 2009 – С.350-354.
5. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навч. посібник. – К.:Кондор, 2007 – 656с.
6. Омеляненко В. Л., Кузьмiнський А. І.  Теорiя i методика виховання: Навч. посiбник. – К.:Знання, 2008 – 415с.