Толерантность

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку людства проблема толерантності перетворилася в одну із необхідних проблем світової гуманітарної думки. Сучасний стан розвитку людини і суспільства вимагає від особистості високого рівня її загальної культури, моральних якостей і порозуміння між людьми, яке набуває значимості в загальному процесі інтеграції й асиміляції культур. У цих умовах встановлення меж світоглядної вседозволеності стає імперативом, а формування толерантності – пріоритетним завданням педагогіки. Культура миру, толерантність, що ми в цей час намагаємося прищепити підростаючому поколінню, є культура прийняття іншого, терпимості до нього, його способу мислення й поводження.

Феномен толерантності  – складне та багатогранне явище, яке проявляється в різних сферах людської життєдіяльності. Однією із сфер, де більш всього необхідне формування установок, норм поведінки толерантності є система освіти, яка сприятиме вихованню чуйних і відповідальних громадян, відкритих до сприяння інших культур, здатних цінувати свободу, поважати людську гідність та індивідуальність.

Аналіз психолого-педагогічної літератури показав, що проблема толерантності  є предметом уваги досить широкого кола дослідників. Вона знайшла відображення у роботах Г. Безюлева, Р. Валітова, Є. Галицьких, В. Кукушина, Ф. Малхозова, Г. Солдатова, В. Тишкова, Л. Шайгерова, О. Шарова, Г. Шеламова та ін.

Питанням толерантності в освіті займалися дослідники: О. Асмолов, Н. Бахарєва, Г.  Бал, Є. Бистрицький, Ф. Шебзухова та інші.

В Україні проблемою толерантності  у дітей та молоді в умовах полікультурного  середовища займаються О. Грива, В. Кукушин, В. Присакар. Принципи виховання толерантності  досліджують Е. Антипова, Р. Безпальча, І. Бех, С. Герасимов, О. Захарченко, Е. Койкова, О. Матієнко, К. Нідерсон, Ю. Тодорцева та інші.

Молодші школярі змалку повинні розуміти, що таке любов  до людей, милосердя, доброта та ін. Казка якраз і є тим джерелом, тим засобом, що допомагає вихованню  толерантних якостей дитини. Казка  належить до найдавніших витворів людського духу і сягає у глибину далеких від нас часів, якої не досягла жодна людська історія.

Вивченням казок, їх походженням, виховними можливостями займалися  лінгвісти, педагоги, фольклористи. Серед  них: В. Гнатюк, М. Грушевський, З. Лановик, М. Лановик,  Л. Дунаєвська, Дж. Фрезер та ін.

Однак проблему виховання толерантності не можна назвати достатньо вивченою. Результат аналізу психолого-педагогічної літератури підтверджує, що аспекту виховання толерантності засобами народної казки не надається належна увага, оскільки відсутня системність у вихованні толерантності учнів, переважають вербальні форми і методи виховання. Отже, виникають суперечності між об’єктивними потребами сучасного суспільства у вихованні толерантної людини і його низькою реалізацією в практиці загальноосвітніх навчальних закладів.

Актуальність проблеми, її недостатня теоретична розробка й  потреби практики зумовили вибір  теми дипломного дослідження: «Методика виховання толерантності молодших школярів засобами народної казки».

Мета дослідження – розробити, науково обґрунтувати та експериментально перевірити методику формування  толерантності у молодших школярів засобами народної казки.

Відповідно до мети  дослідження  визначено завдання:

1. Вивчити та проаналізувати психолого-педагогічну літературу по темі дослідження.

2. Теоретичні основи виховання толерантності у молодших школярів засобами народної казки.

3. Визначити рівні сформованості толерантності у молодших школярів.

4. Створити, теоретично обґрунтувати та провести апробацію методики виховання толерантності у молодших школярів засобами народної казки.

6. Узагальнити  результати теоретичної та експериментальної роботи.

Об’єктом дослідження є навчально-виховний процес загальноосвітньої школи. 

Предметом дослідження є методика виховання толерантності молодших школярів засобами народної казки.

Основні методи дослідження: теоретичні: аналіз і узагальнення наукової, психолого-педагогічної літератури з теми дослідження;

емпіричні: опитування, анкетування, спостереження за учнями; констатуючий і формуючий експеримент;

статистичні: методи математичної статистики для обробки отриманих результатів.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять  наукові доробки вчених щодо:

– визначення поняття толерантності, її суті й важливості у вихованні підростаючого покоління (П. Комогоров, Н. Махмудова, М. Міріманова, В. Пісоцький, Г. Солдатова, Л. Шайгерова, О. Шарова);

– розуміння толерантності як особливого соціально-духовного феномена (О. Асмолов, В. Тишков);

–  ролі та місця толерантності у суспільному житті (Р. Валітова, Н. Круглова, О. Луковицька, Ф. Малхозова);

– проблеми виховання толерантності (О. Скуртова, П. Степанов, О. Бабаєва, О. Столяренко, Г. Кожухар, Е. Клєпцова, І. Каганець, Л. Ніколаєва, О. Волошина, С. Бобіна та ін.).

 

 

        Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали можна використовувати в практиці роботи учителям початкових класів,  студентам у науково-дослідній роботі, при написанні курсових робіт.  

Структура дипломної роботи: робота складається зі вступу, двох розділів із висновками до кожного із них, висновків, списку використаної літератури (84 найменування).

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ ВИХОВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ  У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ЗАСОБАМИ НАРОДНОЇ КАЗКИ

1. Сутність поняття «толерантність», «виховання толерантності»

 

Толерантність в усі  часи вважалася людською чеснотою. Вона передбачала терпимість до відмінностей серед людей, уміння жити, не заважаючи  та не порушуючи прав і свобод інших. Толерантність також є основою  демократії і прав людини.

Останніми десятиліттями  поняття «толерантність» стало  міжнародним терміном, найважливішим  ключовим словом у проблематиці світу. У будь-якій мові Землі це поняття  наповнене особливим змістом, але  його суть відбиває інтуїтивне сприйняття єдності людства, залежить від кожного й кожного від усіх, полягає у повазі прав іншого. У сучасному суспільстві толерантність має стати свідомо сформованою моделлю взаємин людей, народів, країн.

Проблема виховання  толерантності має тривалу історію. Її першопочатки знайшли відображення в працях давньогрецьких філософів. Філософські джерела розглядають толерантність як: форму поваги до іншої людини (М. Бердяєв, Р. Валітова, А. Камю, К. Ясперс та ін.); складну рису особистості, що характеризує менталітет людини (П. Кінг, В. Тишков та ін.); соціальне явище (В. Соловйов, Х. Плєснер та ін.).

Сучасна соціологічна наука  розглядає толерантність як природу  морального ідеалу, що формується в  результаті історичного добору правил співіснування, форм поведінки й  переходить на рівень світоглядних позицій у пізнанні суб’єктів взаємодії (Г.Бутигін, Е. Дюркгейм, С. Оксамитна, В. Портянкін, Дж. Тернер, О. Швачко та ін.).

Дослідження толерантності  має педагогічний та психологічний  підходи.

Зацікавленість людства  у толерантності як шляху створення безпечного суспільства підштовхнула ЮНЕСКО до прийняття Декларації принципів толерантності. Вона була ухвалена у Парижі резолюцією 5.61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 р. Того ж року було зроблено переклад декларації з англійської – Declaration of principles on tolerance – на російську – Декларація принципів терпимості []. У пізніших варіантах «терпимість» замінили на «толерантність». У цьому факті відбилась та розбіжність у тлумаченні терміна, яка існувала на той час. Неодмінним і таким, що не підлягає сумніву було те, що в декларації пріоритет у розвитку ідей толерантності було віддано системі освіти. Відтоді процес теоретичного обґрунтування цих питань та їх прикладання до освітянської практики набув інтенсивності.

Толерантність визначено  в Декларації не тільки як найважливіший  принцип, а й як необхідну умову  миру й соціально-економічного розвитку всіх народів. У зв’язку з цим  толерантність означає «пошану, ухвалення і правильне розуміння  багатого розмаїття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності» [п.1.1]. Таким чином, їй сприяють знання, відвертість, спілкування і свобода думки, совісті, переконань. Образ терпимості – це образ гармонії в різноманітті. Поняття толерантності тлумачиться не тільки як моральний борг, а й як політична і правова потреба. Тому досягнення миру і заміна культури війни культурою миру вимагає повсюдного введення в дію принципів толерантності.

Особливо слід зазначити, що в Декларації наголошується, що толерантність – це не поступка, поблажливість або потурання, а активне ставлення, сформоване на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Тому ні за яких обставин толерантність не може слугувати виправданням посягання на ці головні цінності [Д, п. 1.2]. При цьому толерантність повинні проявляти як окремі особи, так і групи, держави.

Проте, наголошується  в Декларації принципів терпимості [п. 1.4], прояв терпимості, співзвучної  повазі до прав людини, не означає терпимого  ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх переконань і визнає таке ж право за іншим. Тобто люди за своєю природою різняться зовнішньо, соціальним станом, мовою, поведінкою і цінностями і мають право жити у світі і зберігати свою індивідуальність. До того ж це означає також неможливість нав’язувати свої погляди іншим людям.

У Декларації зафіксовані  головні рівні впровадження принципів  толерантності: особистий, державний, соціальний.

Особливого значення автори Декларації надають функціонуванню принципів толерантності на рівні держави. Тут толерантність означає дотримання неупередженого законодавства, правопорядку і судово-процесуальних та адміністративних норм [п.2.1]. Крім того, толерантність також вимагає надання кожній людині можливості для економічного і соціального розвитку без будь-якої дискримінації.

Толерантність – ідеал, якого суспільство повинне прагнути як у відносинах між окремими людьми, так і на рівні сім’ї і школи. Декларацією пропагується зміцнення духу терпимості формування відвертості в школах і вищих навчальних закладах, у рамках формальної і неформальної освіти [п.3.2]. Тут велику роль можуть відіграти засоби комунікації, покликані сприяти поширенню цінностей толерантності і роз’яснення небезпеки прояву байдужості щодо груп і ідеологій, які проповідують насильство.

Найбільш суттєвим є  той факт, що найефективнішим засобом  запобігання нетерпимості названо  виховання [Д, п.4.1]. У зв’язку з цим потрібно заохочувати методи систематичного і раціонального навчання терпимості, що розкривають культурні, соціальні, економічні, політичні корені нетерпимості, що лежать в основі насильства і відчуження.

Декларацією передбачено, що програми виховання в дусі терпимості повинні сприяти поліпшенню взаєморозуміння, зміцненню солідарності і терпимості у відносинах між окремими людьми, між етнічними, соціальними, культурними і релігійними групами, а також націями [Д, п.4.2].

В педагогічних дослідженнях виокремлюються етапи формування толерантності, а також розглядаються прийоми  виховання толерантності, які мають психологічну основу.

О. Асмолов визначає толерантність  як соціальну норму, що означає стійкість  до конфліктів у поліетнічному, міжкультурному суспільстві [4, c. 61].

Науковець М. Міріманова дає визначення поняття «толерантність», зазначаючи, що толерантність походить від латинського дієслова tolerо – «нести, держати», а також «переносити, зберігати, годувати, залишатися». Початкове значення tolero – «нести, держати» в руках яку-небудь річ. Отже, все, що ми держимо в руках або несемо в житті, вимагає від нас зусиль і вміння «виносити», страждати, терпіти. «Витривалість» по відношенню до неблагоприємного зовнішнього впливу, терпіння. Похідні (від лат. tolerantia) – tolerance I tolerantion, зустрічаються вже в античності, також мають значення «страждання». З іншого боку, значення слова tolero – «годувати, харчувати» та дієслово  tollo – «вважати своєю дитиною, виховувати, пестити» прямо пов’язує його з ідеєю «виховання» людини та «освіти» особистості. На її думку, толерантність – це в першу чергу вихованість, яка вимагає само обмежуватися та дозволяє ставитися до іншого з позиції рівного [37, c. 10].

У дослідженнях вітчизняного філософа В. Пісоцького – толерантність  являє собою один із провідних  елементів моральної культури людства, виступає важливою умовою виживання та подальшого розвитку світоглядної цивілізації, гарантує свободу й автономність особистості, право на захист людської гідності, повагу до іншого світогляду та способу життя [28].

Ряд учених (О. Асмолов, Б. Братусь, С. Бондарєва, Р. Мей, А. Погодіна) вбачають у толерантності ціннісну позицію у ставленні до себе та інших.

  Філософський енциклопедичний словник трактує толерантність як «терпимість до чужої думки, вірувань, поведінки» [60, с.134].

Більш повним є визначення терпимості у словнику по етиці: «Терпимість – моральна якість, що характеризує ставлення до інтересів, переконань, вірувань, звичок і поведінки інших людей. Виражається в намаганні досягти взаємного розуміння й узгодження різнорідних інтересів і точок зору без застосування тиску, переважно методами роз’яснення й переконання…» [9, с. 351]. Дане визначення не обмежує, на відміну від попереднього, застосування толерантності лише до представників інших націй, народностей і релігій і відзначає моральну основу даної якості.

 О. Швачко  даючи визначення поняття «толерантність», зазначає, що  це новий формуючий напрям загальної педагогічної теорії і практики, метою якого є:

– дослідження процесів виховання та освіти різних вікових груп;

– створення умов саморозкриття і самореалізації особистості;

– формування особистої відповідальності кожного за свої дії та вчинки [64].