Толерантность

Таким чином, розглядаючи  поняття «толерантність», вчені  визначають, що вона пов’язана із терплячістю, але це не означає здатності людини пробачати аморальні вчинки, спрямовані на приниження гідності або фізичне знищення людини, нанесення їй морального або матеріального збитку [24, с. 27]. Прийнято вважати, що слова «толерантність» і «терпимість» синонімічні, тобто позначають ту ж саму якість. Але під толерантністю ми розуміємо категорію більш широку й змістовну, ніж терпимість, яка являє собою терпиме ставлення до будь-кого або будь-чого і виражається в прагненні досягти взаємного розуміння й узгодження без застосування надзвичайних заходів тиску, переважно методами виховання й роз’яснення.

Духовне розкріпачення особи поряд з її економічною та політичною свободою відстоювали мислителі минулого, спираючись на вчення про природне право. Китайський філософ Конфуцій відкрито проповідував ідею толерантності: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді у державі та в сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі» [43, c. 25]. У цьому він бачив і джерело конфліктів, нетерпимості.

Згідно з Локком, толерантність має двійну підставу: політичну та моральну. Концепція толерантності може бути зведена до кількох основних положень. Завдання держави – підтримувати та захищати інтереси громадян. Він проводить чітку межу між тим, що належить сфері духовній, і тим, що входить до галузі громадянського миру та безпеки [32].

Великий І. Кант дійшов висновку щодо толерантності як загального людського обов’язку [14 ,c. 74].

У Гегеля простежуємо  достатньо обґрунтовану схему діалектичного  взаємовпливу «Я» і «Не – Я», де толерантність, виступаючи у термінах людської любові, фіксується за допомогою «зворотнього зв’язку» [14, c. 71].

Видатний чеський філософ і педагог Я. Коменський безпосередньо пов’язував досягнення миру з розвитком освіти. Основною причиною війн він уважав різницю в поглядах, що виникають від неосвіченості людей. Однакова освіта «пансофія» (засвоєння всіма людьми універсальної системи знань), на його думку, могла б сприяти не тільки позбавленню від духовного убозтва і неосвіченості, але й припинити війни. Гуманістичні ідеї Я. Коменського знайшли своє втілення і в діяльності братських шкіл в Україні, співзвучній з прогресивними принципами, викладеними в його «Великій дидактиці».

До ідей толерантності  звертається Л. Толстой. Великий російський письменник стверджував, що необхідним є моральне виховання на основі релігійної моралі, бо не може бути моралі без релігії. Він пропагував теорію «неопирання злу насильством», доводив важливість таких якостей характеру особистості, як незлобливість, смиренність, любов до ближніх [57].

На думку В. Кукушина, толерантність – це моральна якість індивіда, що характеризує терпиме ставлення до відмінних від наявних у нього поглядів, думок, звичок інших людей, незалежно від їх етнічної, національної або культурної приналежності. Це вміння краще розуміти себе й інших, вступати з ними в контакт, взаємодіяти без примусу, виявляти повагу й довіру. Водночас толерантність не можна ототожнювати з уседозволеністю, безпринципністю щодо протиправних дій, порушення норм і правил поведінки, умов співжиття. Цю якість, зазначає дослідник, не можна розглядати у відриві від її першопричини – рівності. Без рівності, на його переконання, толерантність утрачає сенс. Але якщо є рівність, толерантність виникає автоматично. Тому ця категорія виступає методологічним інструментом забезпечення рівності, його невід'ємною складовою, яка обумовлює саме існування рівноправ'я – де-юре і де-факто.

Згідно з поглядами  В. Кукушина, толерантність може бути високою та низькою, конструктивною та деструктивною. Конструктивна толерантність  сприяє вдосконаленню взаємовідносин у людському суспільстві, посилює вірогідність стійкого існування та вдосконалення системи. Деструктивна – навпаки, посилює вірогідність протилежних, суперечливих процесів, адже її носії, не усвідомлюючи цього, створюють передумови для руйнування кооперації в людському суспільстві, «потураючи розповсюдженню соціальної деструктивної резистентності – поширенню настроїв тривожності, недовіри, ненависті між різними соціальними прошарками» [28].

Т. Шихардіна, досліджуючи  внутрішню суперечність толерантності  як моральної цінності, доходить висновку, що ця суперечність обумовлена поєднанням двох початків: особистісної автономії та моральної нормативності. З одного боку, «моральний індивід – суверенна особистість, що має вільну волю і діє як причина та мета своїх учинків», а з іншого, сфера моралі характеризується найвищою мірою нормативності, де відповідні вимоги мають абсолютну владу [56].

Толерантність не є універсальною  моральною цінністю, оскільки являє  собою певний компроміс між тими принципами, на яких вибудовується  сфера людини, її взаємини з оточуючими, зі світом у цілому. Відомо, що в основі будь-якого компромісу як різновиду операційно – інструментальної або прагматичної згоди  – взаємні поступки, тимчасовість та обмеженість сфери застосування. Отже, толерантність, що виявляється у прагненні індивіда досягти взаєморозуміння й узгодження різних звичаїв, традицій, інтересів, думок без застосування примусовості, методами роз'яснення, освіти, виховання, – це «шлях до злагоди, в основі якої завжди перебуває компроміс з іншими і з самим собою».

У цьому контексті  особливого значення набуває соціокультурна толерантність, що є ознакою впевненості  особи в собі й усвідомлення надійності своїх позицій, «ознакою відкритої для всіх ідейної течії, яка не боїться поєднання з іншими точками зору, не усувається від духовної конкуренції». Цей тип толерантності виявляється у прагненні досягти взаємної поваги, розуміння й узгодженості різнорідних інтересів і поглядів без застосування тиску, переважно методами роз'яснення та переконування.

В. Тишков розуміє толерантність як особистісну або суспільну характеристику, що припускає усвідомлення того, що світ і соціальне середовище багатовимірні, а отже, погляди на цей світ є різними; вони не можуть і не повинні зводитись до одноманітності або виступати на чиюсь користь [55, с. 259].

Проголошуючи ідеї толерантності, людина має насамперед висувати відповідні вимоги до самої себе. Іншими словами, бути толерантним означає стримувати власні прояви стосовно чогось або когось чужого чи відмінного завдяки проявам вольового акту. У цьому випадку толерантність перестає бути результатом байдужості, імітацією терпимості.

Проведений аналіз визначень  толерантності як якості особистості  приводить нас до розуміння того, що толерантність є складною особистісною якістю зі своєю структурою.

А. Асмолов наголошує, що толерантності необхідно вчитись, досягаючи у власному розвитку мети розуміння й прийняття себе та інших [3, с. 65].

Виховання є найефективнішим  засобом запобігання проявам  нетерпимості. Виховання в дусі толерантності  починається з прищеплення людям знань про їхні права та свободи з метою забезпечити їхню реалізацію та зміцнити прагнення кожного до захисту прав інших.

Виховання в дусі толерантності  має бути націлене на протидію негативним впливам, які викликають страх та відособлюють від інших. Воно повинне розвивати в молоді здібності до незалежного мислення, критичної оцінки та формувати високі моральні критерії.

Таким чином, виховання толерантності не обмежується засвоєнням поняття «толерантність». Необхідно розвивати емпатію, довіру, співчуття, уяву, розуміння суті відрізнення від інших.

У психології проблема толерантності  пов’язана із формуванням її як риси особистості, що приводить до необхідності визначення психологічних механізмів цього процесу і факторів, які  сприяють його успішності.

С. Бобінова, розглядаючи  прийоми виховання толерантності, виділяє кілька груп. Аналізуючи їх, бачимо, що всі вони мають психологічну основу. Перша група пов’язана  з організацією діяльності дітей  у класі. Це ігри, граючи в які, учні знайомляться з поняттям «толерантність» через сприймання себе і своїх однокласників в різних ситуаціях. Друга група пов’язана з організацією діалогової рефлексії. Третя – використання художньої літератури, казок, кінофільмів та ін. Четверта група – тренінги [9, с. 12].

І. Воробйова вважає, що толерантність представляє собою багатоаспектну конструкцію, що включає в себе особистісний, емоційний, когнітивний, поведінковий компоненти, а також виділяє психофізіологічні передумови розвитку і прояву толерантності [16]. Природну основу толерантності розглядає С. Болдирєва і Д. Колесов [11]. Крім того, вони виділяють толерантність проблемну, вимушену, толерантність вигоди, задуму і толерантність виховання.

Як вважає О. Столяренко, толерантність можна розглядати у трьох аспектах: 1) оволодіння певною філософією толерантності; 2) культури толерантної свідомості; 3) ставлення до відповідної дійсності, що втілюється в поведінці [50, с. 14]. Продовжуючи ці думки, О. Столяренко вважає, що толерантність треба розуміти як якість особистості, що є складовою гуманістичної спрямованості особистості і визначається її ціннісним ставленням до оточуючих і це є установкою на певний тип відносин. Толерантність ґрунтується на розуміючому співпереживанні, що веде до з’ясування цілей взаємодії, мотивації і поглядів.

А. Гусєв розглядає  толерантну і інтолерантну особистість. Саме толерантна особистість може успішно  функціонувати в передбаченому  просторі сучасного світу [16].

Основні принципи толерантності  мають чимало точок дотику з ідеями гуманістичної психології, особливо, коли розглядати і осмислювати суть особистості, її духовний світ. Перед сучасними педагогами стоїть завдання цілісного розвитку дитини, а для цього потрібен деякий освітній простір, що дає людині можливість самореалізації і вибору. Розв’язання  цього завдання можливо лише в атмосфері позитивного психологічного клімату. Виховання в дусі толерантності включає проблеми, які турбують сучасних школярів і які можна згрупувати за такими основними напрямами:

– стосунки учня з однокласниками;

– стосунки його з батьками;

– усунення конфліктних ситуацій з учителями.

Таким чином,  історіографічний аналіз показує, що присутність ідеї толерантності існувало в різні  історичні періоди розвитку суспільства. Сучасні умови життя підтверджують необхідність створення нового напряму в педагогічній науці – педагогіки толерантності.

Вперше питання про  педагогічну толерантність порушив М. Бубер. Він виділив низку важливих якостей толерантності, показав зв'язок толерантності з життєдіяльністю людей у малих групах, виявив риси толерантної  та інтолерантної особистості [13].

Покладаючись на твердження Р. Валітової, П. Степанова, В. Сітарова, В. Маралова, О. Асмолова, ми як робоче визначення, будемо розуміти педагогічну толерантність як здатність педагога зрозуміти, визнати й прийняти учня таким, яким він є, бачити в ньому носія інших цінностей, логіки мислення, інших форм поведінки.

Виховання толерантності  молодших школярів як педагогічний процес потребує обов’язкового визначення мети виховання, діагностики сформованості якостей толерантності.

Під поняттям «виховання толерантності» ми будемо розуміти процес цілеспрямованого й систематизованого  педагогічного впливу на розвиток толерантних  якостей особистості. У навчально-виховному  процесі толерантність також виступає як основа педагогічного спілкування між учителем і учнями. Сутність такого спілкування спрямована на створення оптимальних педагогічних умов, за яких в учнів відбувається формування культури власної гідності, самовираження їхньої особистості, виключення фактору страху дати неправильну відповідь, або бути відмінним від більшості у власних поглядах.

На думку Б. Гершунського, основну роль у вихованні толерантності  відіграє освіта, яку традиційно сприймають як процес і результат засвоєння  людиною досвіду поколінь у вигляді системи накопичених знань, практичних умінь і навичок []. Сучасна освіта покликана сприяти збереженню традицій, відкриттю нових культур, віросповідань, знайомству з різноманіттям звичаїв, норм поведінки, формуванню здібностей до сприйняття різних культур і дбайливого ставлення до них.

На думку дослідниці О. Гриви, виховання толерантності  ґрунтується на поважному ставленні  до представників інших національностей  і релігій; на знайомстві дітей з  традиціями, культурою, історією свого  народу; на відповідній педагогічній культурі вихователів; на можливості національної та релігійної освіти для кожного народу; на створенні й функціонуванні національно-культурних, релігійних та інших організацій; підтримці державою національно-культурних ініціатив, а також на відсутності тиску з боку міжнародних, національних та релігійних організацій [].

Сучасна національна  школа, шкільний клас відіграють важливу  роль у вихованні толерантності, оскільки стають мікросередовищем соціальних відносин, які дитина проектує на свої подальші відносини з оточенням у дорослому житті. У таких мікросередовищах закладаються основи толерантних взаємин, саме тому у кожному класі має бути створена сприятлива атмосфера для закладення установок толерантної поведінки. Відомо, що толерантність має міцний зв'язок із такими базовими вольовими властивостями людини, як: витримка, самовладання, саморегуляція, – які можна формувати в процесі виховання. Витримку й самовладання психологи вважають зовнішнім проявом толерантності як першої реакції індивіда на незнайоме його ціннісній системі. Всі вищезазначені якості не існують в особистості окремо, а формуються протягом усього життя. У шкільному віці розвиток волі відбувається під впливом навчальної діяльності, яка є обов’язковою й потребує чималих зусиль контролювати власну поведінку.