Формування культури поведінки дошкільників

Такий принцип  викладання програмних вимог дозволяє вихователю заповнити моральним  змістом різноманітну діяльність дітей, організувати їх щоденне спілкування. Цілеспрямовано формуючи в них такі моральні якості як гуманізм, колективізм, патріотизм у їх первісній основі.

Для визначення досягнутого у вихованні культури трудової діяльності можна використати  такі показники, як уміння і бажання  дитини працювати, інтерес до виконуваної роботи, розуміння її цілей і суспільного змісту; активність, самостійність; виявлення вольових зусиль в досягненні потрібного результату; взаємодопомога в колективній праці.

Сучасні підходи до необхідності формування культури поведінки у дітей.

За останнє  десятиріччя система освіти в  Україні істотно змінилася. В  сучасній освіті значно зросла варіативність типів навчальних закладів, зявилися численні авторські школи, що пропонують власні програми навчання дітей дошкільного і початкового шкільного віку, що безумовно формує нові вимоги до педагога.

На даний час існують кілька підходів до виховання:

1. Виховання ґрунтується на загальнолюдських  цінностях (В.О. Караковський – один із засновників цієї програми). У вихованні виділити вічні цінності: Земля – загальний дім всього живого, родина – виховує своє покоління, батьківщину – унікальна батьківщина кожної людини (вивчення історії батьківщини, краю, побуту .), фізичного/розумового/щиросердечної праці, цінність знань, цінність культури (духовного життя, прекрасного), цінність світу, цінність людини – все в світі спрямовано на людину.

2. Демократичний, гуманістичний характер виховання: ідея взаємодії базується на взаєморозумінні, взаємоповаги, педагог повинен враховувати особистість дитини (радитися, поважати права дітей, їхні інтереси, учень – суб’єкт виховання), ідея емоційного стимулювання в процесі діяльності (знання, засвоєння без радості – погано).

3. Культурознавчий підхід розглядає виховання як процес оволодіння культурою. Культура – найвищий рівень можливостей особистості. Показники культури: широта кругозору, вміння користатися знаннями, рівень сформованості світогляду. Світ цивілізованої людини – світ культури, передача дітям культури минулих поколінь. Творча активність людини. Культура знань: уміння засвоювати знання, вміння працювати з матеріалом, застосовувати знання. Культура творчих дій: створювати нове на базі отриманих знань. Культура почуттів і спілкування: адекватна реакція на щось, вміння виражати радість, уміння поводитися при вираженні своїх почуттів, уміння спілкуватися без конфліктів. Зміст виховання пов"язаний зі змістом культури.

Цікаві підходи, що найбільше відповідають можливостям  відновлення виховної діяльності представлені в концепціях Бондаревської Є.В., Газмана О.С., Таланчук Н.М. та ін.

Загалом, педагоги висувають загальну мету: виховання  – як відродження культури і моральності. У концепції для реалізації мети визначені змістовні базові компоненти, що включають:

Реалізація  базового змісту виховання спирається на принципи гуманізації і найтіснішим образом пов’язана з гуманітаризацією освіти.

Найважливішими  принципами реформування педагогічної освіти повинні бути: спрямованість до загальнолюдських цінностей, спрямованість до педагогічної культури, спрямованість до дітей, навчального закладу, спрямованість до індивідуальності, творчого потенціалу дитини.

Як основні цінності виділені:

Людські: соціальний захист особистості, допомога, підтримка його індивідуальності, творчого потенціалу;

Духовні: сукупний досвід людства, відбитий у філософських теоріях і способах мислення;

Практичні: способи практичної діяльності, перевірені практикою освітньо-виховної системи;

Особистісні: здатність, індивідуальні особливості особистості, власної життєтворчості. Інтреналізація цих цінностей складає світову культуру.

Базові  компоненти культури: гуманістична позиція й особистісні якості; філософські теорії і творче мислення; досвід творчої діяльності, обґрунтування власної діяльності як системи (дидактичної); культура поведінки, способи саморозвитку і саморегуляція особистості.

1.2.Роль сім’ї у моральному вихованні дітей.

У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження і як важко пояснити, що ж це таке – гарні батьки.

Сім’я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління.

З перших днів появи  дитини на світ сім"я покликана  готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління  – формування всебічно розвиненої особистості, сім’я, як і навчальний заклад, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання.

На думку М. Стельмаховича «Тіло, душа, розум – ось три кити батьківської педагогіки». Тілесне виховання у сім’ї передбачає зміцнення здоров’я, сил та правильний фізичний розвиток дитини. Усі наші зусилля, – зазначає він, – спрямовані на тілесне виховання, можуть бути швидко зведені нанівець, коли ми не захистимо наших дітей і підлітків від такого страшного ворога душі та тіла людини, як алкоголізм, паління, наркоманія, токсикоманія, статева розпуста, СНІД. Поширення цих та інших асоціальних явищ набуло такого розмаху, що нависла смертельна небезпека над самим генофондом нації, а значить, і над нашим майбутнім.

Моральне виховання  передбачає формування у дітей високої  духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім’ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль – моральністю, честь – честю, гідність – гідністю. Правильно поставлене розумове виховання в сім’ї розкриває перед дітьми широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням); вироблення інтелектуальних умінь (читати, слухати, висловлювати свої думки усно і на письмі, рахувати, працювати з книгою, комп"ютером) готує їх до розумової діяльності.

Реалізуючи  ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють вихованню у  дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Ефективність виховання дітей у сім’ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання – міцний фундамент сім’ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов’язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Важливим у  сімейному вихованні є те, наскільки  родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам. Виховний вплив сім’ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім’ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни.

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна  трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов’язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Успіх сімейного  виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку  в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім’ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки – вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає  на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько І мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

«Ваша власна поведінка, – писав А. Макаренко, звертаючись до батьків, – вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте її. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, – все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть».

У своїй праці  «Про батьківський авторитет» А. Макаренко наводить приклади таких видів негативного авторитету батьків: «авторитет придушення», який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок – формування у дітей брехливості, жорстокості, агресивності; «авторитет віддалі» – батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверхньо, холодно; «авторитет чванства», коли батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; «авторитет педантизму» – батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину; «авторитет резонерства» – батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу; «авторитет любові» – так звана сліпа любов, усепрощення, надмірні пестощі; «авторитет доброти» – батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було добре; «авторитет дружби» – відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.

Справжнім авторитетом  користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, до сімейних обов’язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність, водночас виявляючи до них належну вимогливість.

Важко переоцінити  роль дідусів і бабусь у родинному  вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов’язки. Сімейне виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першовихователів – батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників – дідусів і бабусь.

Саме дідусі й бабусі допомагають вирішити й  таку моральну проблему, як виховання у дітей чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку. Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися від них іншої поведінки в майбутньому.

Виховання дітей в сім’ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього мають об’єктивні (неповна сім’я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб’єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники. Найвагомішою серед об’єктивних причин є неповна сім’я, яка з’являється в силу того, що в усіх вікових групах від 20 до 50 років смертність чоловіків більш як утричі вища, ніж жіноча, а у віковій групі 30—34 роки – в чотири рази. Разом з великою кількістю розлучень це призводить до збільшення кількості сімей, у яких мати (рідко – батько) виховує дітей сама. У неповній сім’ї процес виховання ускладнюється, оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім’ї. Як свідчать дані спеціального обстеження, в Україні більше половини молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього життя, майже половина родин проживає з батьками в незадовільних для виховання дітей житлових умовах. У таких сім’ях батьки часто не можуть забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися над завданням, з’являється роздратованість, незадоволення, а згодом і небажання виконувати його.

Значна частина  сучасних сімей припускається помилок  у вихованні дітей. Родини, які  продукують так званих педагогічно  занедбаних дітей, з погляду педагогіки можна поділити на такі три групи: педагогічно неспроможні, педагогічно  пасивні та антипедагогічні.

Перша група  – сім’ї, в яких батьки намагаються виявити певну активність у вихованні дітей, проте роблять це невміло, їх виховний вплив непослідовний, педагогічно необґрунтований. Найчастіше вони керуються власним досвідом, якого набули, коли свого часу їх виховували батьки (авторитарний стиль, обмеження свободи, погрози і покарання або вседозволеність, потурання примхам).