Нормативно-правова база грошової оцінки земель в Україні

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей тощо.

Неоднозначність побутових уявлень про політику пов'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політика постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства; система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне визначення.

 

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільне значущих інтересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

— за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова тощо);

— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);

— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна);

— за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи);

— за терміном дії, (коротко -, середньо -, довгострокова). Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три головні елементи:

1. Політичні відносини  та політична діяльність (відображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

2. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

 

3. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи тощо.

У світовій політичній науці на позначення різних аспектів політики використовують три самостійні англомовні терміни:

— «роІitу» — форма політики, тобто її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкості, стабільності й здатності регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);

— «роlісу» — зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;

— «роІitics» — політичний процес, який відображає складний, багато суб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні) такі функції політики:

— задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

— раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

— примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

— інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

— соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин);

— забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне значення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов'язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємопов'язаність. Так, досвід колишнього СРСР та інших соціалістичних країн свідчить, що централізація влади призводить до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які гальмують економічний розвиток, деформують економічну систему. І навпаки, в розвинених країнах децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію, яка відкриває простір для економічної ініціативи, сприяє економічному зростанню. Суть економічної політики в демократичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості населення; в застосуванні гнучкої системи оподаткування; у використанні ефективних важелів стимулювання виробництва (кредитування та інвестиції).

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових, корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів, зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням фанатичної жертовності. Політика є специфічним доповненням до суспільної моралі, яка з огляду на різні чинники неспроможна вичерпно забезпечити регулятивну функцію. А позаяк головні суспільне значущі функції політики і моралі збігаються, то політика, як і мораль, повинна захищати спільне благо й соціальну справедливість, хоча це їй далеко не завжди вдається.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичного режиму. Правова політика за демократичних умов — це діяльність, спрямована на вдосконалення права й забезпечення його дотримання громадянами, організаціями й установами. У правовій політиці виявляється залежність права від суспільного розвитку, реалізуються законотворчі можливості. За допомогою нових законів, особливо в період цілеспрямованого реформування суспільства, політика здатна кардинально змінювати суспільні відносини й задію-вати нові форми суспільної організації.

Взаємозв'язок політики та релігії простежується в діяльності громадських об'єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій, особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна, відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.

Конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає: поширення в суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до інакомислячих; активізацію діяльності служителів церкви в державотворчих процесах; формування духовно-культурних запитів людини; утвердження в суспільстві милосердя, взаємодопомоги, добродійництва.

Поширення політичних цінностей у суспільстві пов'язане з утвердженням демократичних стандартів політичної культури як невід'ємної частини загальної культури суспільства. Вона формується і виявляє себе в процесі політичного життя, охоплюючи культуру політичної поведінки індивідів та соціальних спільнот, функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в суспільстві.

Невід'ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.

Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика — система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних громадянам збитків тощо. Розв'язання цих та інших проблем потребує політичних рішень на державному рівні. Водночас екологічна проблема постає в сучасному світі як наднаціональна внаслідок недбалих або неправомірних дій сусідів, які призводять до порушення екологічного балансу. Відстоюючи необхідність подолання політичними засобами національно-державного егоїзму, сучасний німецький політичний діяч Оскар Лафонтен зауважує: «Шкода, завдана природі, не хоче рахуватися ні з якими кордонами. Радіоактивна хмара Чорнобиля силою вітру розносила небезпеку по всьому світу. Стара істина, що ріки течуть вниз, за нових умов, коли хімічна промисловість все більше насичує воду рік високотоксичними важкими металами, набула нового сенсу для тлумачення принципу національно-державного суверенітету».

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об'єктами свідомого політичного керівництва й управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

— оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

— гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

— демократизм і моральність у здійсненні політики;

— громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

— конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

— рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

— спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

— етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

• відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним
• цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

— реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов'язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Політика і її роль у розвитку суспільства

На рубежі XX—XXI ст. українська держава й українське суспільство переживають стадію внутрішньої боротьби застарілого з новим. Ускладнює ситуацію те, що Україна, тривалий час перебуваючи різними своїми землями у складі сусідніх імперських держав, а останні десятиліття будучи регіоном тоталітарної радянської імперії, опинилася перед необхідністю творення сутнісних ознак держави, формування нової моделі суспільного розвитку, основні характеристики якої — економічний і політичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості.

Найпомітніші зрушення сталися на терені державотворення. За кілька років незалежності Україна створила основні атрибути держави, конституювалася як «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Значно зріс рівень політичної свободи громадян. Почалося становлення реальної багатопартійності, розвивається вільне підприємництво. Але через різні об'єктивні та суб'єктивні причини руйнівні процеси в окремих сферах суспільного життя (насамперед в економіці) переважали над конструктивними.

Загалом соціально-політичне становище в Україні характеризують як відносно спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища — нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рівень політичної культури суб'єктів політики; довготривале нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади; невизначеність принципів відносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рівень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.Зі становленням державності в Україні виникли передумови динамічного розвитку суспільства, самореалізації людини, але проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної — демократичної за характером — культури, що передбачає: заповнення політико-культурного вакууму в свідомості людей; перехід від класових, національних, корпоративних цінностей до загальнолюдських; зростання ролі особистості; створення людині можливостей для реалізації своїх здібностей.