Політична свідомість та ії рівні

Як уже зазначалось, власне політичний рівень соціальних уявлень виникає у людини при порівнянні й протиставленні своїх групових інтересів потребам інших суспільних груп, а також за умови розуміння того факту, що їх реалізація просто недосяжна без вступу у певні відношення з державою, партіями, правлячою елітою. Політична свідомість - це саморефлексія групи (національної, конфесійної тощо), відображення дійсності через призму колективних інтересів (вимір групових потреб з точки зору їх впливу на все суспільство, все соціальне ціле).

Іншими словами, політична свідомість виникає на основі усвідомлення людиною своєї групової приналежності, а також відрефлексованого ставлення до явищ влади, а отже, й віднесення себе до певних політичних позицій (лівих радикалів, лібералів, консерваторів тощо). Звичайно, ця первинна потреба у політичному усвідомленні своїх інтересів, що ініціюється груповою належністю людини, може бути доповнена й іншими міркуваннями й цілями, наприклад, потребою в приєднанні до того чи іншого популярного руху, членстві у правлячій партії або іншій престижній асоціації. І все ж саме на основі усвідомлення своєї групової ідентичності людина віднаходить контури політичного мислення, уточнює свій громадянський статус суб'єкта, наділеного тими чи іншими правами та обов'язками, можливостями впливу на владу, несення відповідальності за свої вчинки.

Обумовленість політичної свідомості об'єктивними груповими інтересами свідчить про те, що вона за природою своєю не може бути результатом відірваних від життя кабінетних роздумів. Виникаючи і розвиваючись у зв'язку з усвідомленням і реалізацією реальних інтересів, політична свідомість виступає понятійним, оціночним, символічним тощо відображенням реальних взаємодій громадян, що досягають своєї власної мети. Тому ускладнення і збагачення політичної свідомості залежить не стільки від наявності спеціальних знань, скільки від практичної участі людини в управлінні державою, уміння перетворювати відношення з владою у форми своєї індивідуальної життєдіяльності. Тому нерозвиненість політичних зв'язків у суспільстві, що звужує зацікавленість населення в реалізації своїх громадянських прав і свобод, умертвляє політичну свідомість, виключає її з механізмів влади і управління.

Будучи фундаментальною основою політичної свідомості, групові погляди все ж не вичерпують всього її змісту. Політична свідомість, безумовно, включає в себе й міжгрупові, загальнолюдські ідеї і уявлення, наявність яких обумовлено не особливими, а універсальними інтересами людини, а також загальнодемократичними властивостями організації влади. Наприклад, в умовах виникнення нової соціальної структури, в епоху революцій у поглядах людей переважають яскраво виражені групові погляди й домінанти. В умовах же, аналогічних сучасним, переважають загальноцивілізаційні цінності, без пріоритету яких ні одна з груп не може досягти своїх специфічних інтересів. Крім цього, у зміст політичної свідомості включаються і індивідуальні погляди, що характеризують персональні особливості розуміння людиною своїх групових інтересів і її політичних позицій.

Наявність і ступінь впливу загальнолюдських та індивідуальних поглядів і орієнтирів у політичній свідомості відображають відкритий характер останньої, тобто здатність до сприйняття чужого соціального досвіду, інокультурних цінностей і традицій. Закриті ж у рамках тільки корпоративних, локальних, групових норм і цілей політичні погляди людини являють собою закритий тип політичної свідомості.

Таким чином, було б однаково помилково і зводити весь зміст політичних поглядів до групового (наприклад, класового) знаменника, і розчиняти його в загальнодемократичних або індивідуальних уявах. Якщо перша позиція постійно зустрічається у догматичних інтерпретаціях марксистського вчення, то друга, як правило, властива для багатьох течій в західній політичній теорії.

Формується політична свідомість складним шляхом. Було б великим спрощенням вважати, що вона - як традиційно трактувалось у марксизмі - "вноситься" у маси спеціальними ідеологічними представниками класу. Насправді формування політичної свідомості здійснюється у будь-якого (навіть масового суб'єкта) або шляхом критичного осмислення соціальної дійсності й узагальнення навколишньої інформації, або за рахунок усвідомлення мети партійного й політичного руху, тобто приєднання до уже сформульованих оцінок і норм громадянської поведінки, або ж шляхом емоційного прилучення до віри у справедливість тих чи інших політичних ідеалів. Причому, об'єктивна приналежність людини до тих чи інших груп зовсім не означає, що в цієї людини сформується політична свідомість, відповідна даним інтересам.

Разом з тим жоден з названих шляхів не гарантує складання власне політичних поглядів у людини. Навіть здійснення політичних функцій може не пов'язуватись з розумінням людьми свого суспільного становища, умінням зайняти політичну позицію. Іншими словами, навіть беручи участь в політичному житті, людина повністю може керуватися передполітичними, потестарними поглядами, в основі яких лежить не усвідомлена ідентифікація, а повсякденна, побутова причетність до земляцьких, етнічних спільнот, які передбачають не ідейний, а поверховий, емоційний зв'язок своїх членів. Потестарність свідомості означає не творче вироблення політичних позицій людини, а механічне відтворення нею заданих владою (або групою) оцінок і форм поведінки, постійне опускання до емоційного бачення політичного життя, ставленню до своїх політичних прав, як до обов'язку перед суспільством. На ґрунті такої повної деіндивідуалізації особистості, її розчиненні в "єдиній крові" общини постійно народжуються болісні етнофобії, екстремізм тощо.

Так чи інакше, але тільки практика може свідчити, керується людина усвідомлено-груповими чи потестарними поглядами.

У цілому в організації і функціонуванні влади політична свідомість виконує такі функції:когнітивну, що виражає потребу людини й суспільства у відображенні й уточненні групових і загальноколективних інтересів; ідеологічну, що характеризує потребу в захисті інтересів групи або суспільства в цілому; комунікативну, що забезпечує взаємодію суб'єктів і носіїв політичних відносин між собою і з інститутами влади; прогностичну, що виражає здатність групи або суспільства до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів і виховну, що задає політичній активності людей бажаний для суспільства або групи напрямок, який відповідає тим чи іншим ідеалам класу, нації, держави.

Ступінь повноти й характер реалізації функцій політичної свідомості залежать від багатьох причин, але, перш за все, від того, здійснюються вони в стабільних чи нестабільних суспільних умовах. Коли в політичне життя включаються нетрадиційні групи, що активно шукають шляхів реалізації своїх владно значущих інтересів, різко збільшується роль ідеологічної функції, але послабляються комунікативна функція політичної свідомості, що відображає несумісність інтересів і позицій різних політичних суб'єктів. У нестабільних умовах також падає політичне значення різного роду прогнозів, особливо довгострокових, основне навантаження лягає на політичну свідомість елітарних кіл; при постановці суспільної мети і вимог збільшується значення нормативних (на противагу ціннісним) орієнтирів політичної поведінки.

Виконання настільки важливих функцій у справі організації і здійсненні влади розкриває зміст політичної свідомості як фактора політичної поведінки масового, групового й індивідуального суб'єктів. Тому вся різнобічність форм і утворень політичної свідомості розглядається в політології, переважно, як суб'єктивний елемент стимулювання політичних дій класів, націй, еліт, лідерів, рядових громадян та інших суб'єктів політичних відносин.

Так, відповідно до політичної поведінки індивіда прийнято виділяти раціональні, раціонально-ціннісні, афективні, а також традиційні форми політичної мотивації (М.Вебер). В залежності від характеру свідомої мотивації дій громадян у сфері влади виділяють відкриті (що носять характер прямої політичної дії, наприклад, участь у виборах, партійних акціях тощо) і закриті (ухилення від виконання громадянських обов'язків, абсентеїзм) форми політичної поведінки; нормативні (що відхиляються від домінуючих норм); традиційні (де домінують рутинні мотиви, що постійно відтворюються) таінноваційні (з переважанням творчих мотивів) форми політичної поведінки.

Для розкриття особливостей політичної поведінки соціальних і національних груп та інших макросоціальних спільнот важливі мотиваційні особливості таких форм політичної свідомості, як політична ідеологія і політична психологія.[3]

4.Становлення державної незалежності України як умова формування нової політичної свідомості.

Із становленням державної незалежності України відчувається глибока соціально – економічна та політична криза, що дедалі більше переростає у всеохоплюючу національну кризу, яка може мати своїм наслідком масове незадоволення і загальний протест населення, повне розбалансування суспільного організму та втрату державності, що суттєво впливає на загальні процеси формування політичної свідомості. 
Характерною ознакою для України, а саме для її перехідного періоду, є боротьба між відживаючим старим і новим, що народжується. Складність ситуації посилювалась тим, що з перших днів незалежності в Україні переплелись два різнорідних процеси. По – перше, здійснювався перехід від стану одного із залежних регіонів наддержави до стану самостійної держави; по – друге, руйнувалася стара авторитарно – бюрократична система й здійснювалися спроби утвердити нову модель суспільного розвитку, головними характеристиками якої повинні були стати змішана економіка, політичний плюралізм, громадянське суспільство. Зв’язок між цими двома процесами досить складний, хоча вихідні принципи прозирали доволі виразно: досягнення реальної, а не тільки формальної незалежності, неможливе без глибоких соціальних перетворень в середині країни, без зміни політичної свідомості українців, що є результативним лише у незалежній демократичній республіці. 
Найбільш помітні зміни сталися на терені державотворення. За короткий історичний період Україна створила головні атрибути держави, її визнав світ. Значно зріс рівень політичної і економічної свободи громадян. Почалося становлення реальної багатопартійності, зароджується вільне підприємництво. 
Водночас треба зазначити, що через об’єктивні і суб’єктивні причини руйнівні процеси в окремих сферах життя, насамперед в економіці, переважали над конструктивними. В результаті діє загрозлива тенденція зростання соціальної і економічної кризи, яка може перерости в національну катастрофу. В економіці не вдалося безболісно здійснити вихід із СРСР, безпідставно розірвані сталі господарські зв’язки, втрачено управління підприємствами державного сектора, допущені загрозливі темпи інфляції, спад виробництва.

політичній сфері відбулося істотне зниження здатності державно – владних структур вирішувати проблеми суспільства, загострились суперечності між представницькою і виконавчою владами на місцях, посилилась регіональна суверенізація, активізувались політичні сили крайніх орієнтацій. Тому вкрай важливим стало питання завдання створення цілісної системи влади, яка могла б здійснювати послідовне реформування суспільства. 
У соціальній сфері продовжувалася необґрунтована соціальна поляризація, зубожіння значної частини населення, загострення соціально – трудових і міжконфесійних конфліктів. Загрозливого рівня досягла й соціальна напруга в ряді галузей народного господарства й окремих регіонах. 
В ідеологічній сфері не була подолана криза духовності, нові цінності та ідеали не утвердили себе на місці розвінчаних, ідея національної державності під впливом економічної кризи втрачала своїх прибічників, українська нація залишалася неконсолідованою, політична свідомість – несформованою. 
Перед Україною з усією гостротою постала проблема вибору форм державного правління. Конкретно – історичні умови української держави не давали можливості використати будь – яку з головних форм (парламентська монархія, парламентська республіка, президентська республіка) у чистому вигляді. Найбільш придатною залишилась змішана форма державного правління, в якій би поєднувалися риси парламентської та президентської республік. Прийшло розуміння й того, що необхідно визначитися з моделлю суспільства, розбудови якого ми прагнемо. Водночас відчувався брак об’єднуючої суспільної ідеї, що спрямовувала б його до спільної мети. Відсутність суспільного ідеалу як орієнтиру в діяльності самого державного апарату знищувала ефективність його роботи, породжувала безконтрольність і хаос. В Україні через перехідний характер розвитку не відбувся перехід до нової сталої системи соціально – класових відносин, а відтак в суспільстві відсутня розвинута система партій – їх багато, але достатнього авторитету вони не мають. 
Україна як держава ще не стала органічною системою. Вона значною мірою ще підсистема тієї великої системи, якою був Радянський Союз. Це стосується як економіки, так і політичної свідомості значної частини населення, в якій домінують настрої повернення до спільного життя з колишніми республіками СРСР. 
Політичні сили, які на ділі визначили політичний розвиток держави, недооцінили значення соціально – економічних перетворень, зайве акцентували національний аспект у державотворенні, чим значно скоротили соціальну базу активної державотворчої політики, що вкрай негативно позначається на національних інтересах України. 
На сьогодні Україна гостро потребує загальногромадянської злагоди та згуртування. Вирішальне значення в суспільних змінах повинні мати інтереси та потреби реальних людей, з їхніми вподобаннями, звичками, традиціями, послідовне й неухильне впровадження принципу соціальної справедливості. Таким чином можна буде досягти соціального миру, зберегти державність України й забезпечити швидке просування вперед, тільки таким чином можна змінити політичну свідомість українців. 
А поки що політична свідомість українського суспільства – завдяки вище зазначеним чинникам, що склалися в процесі формування незалежності України (як економічного, так і політичного, соціального, духовного рівня) і суттєво вплинуть на неї – саме в цей період набувала не завжди позитивних ознак. Адже у політичній свідомості українців панують стійкі догматичні стереотипи, їхня витривалість зумовлена не тільки минулим, але й постійним досвідом невдач в реалізації ідеї будівництва демократичного суспільства. Охарактеризуємо найбільш розвинені стереотипи в нашій свідомості, які не зникли з часом. 
Стереотип боротьби як створення. Небезпека неототалітаризму пов’язана зі сталим політичним стереотипом, який визначається принципом „руйнування задля створення”, коли засобом досягнення мети виступає боротьба з реальними чи надуманими воронами. Занадто довго в політичній свідомості формувався стереотип руху вперед як процесу перемагання протидіючих соціальних сил. Кожна соціальна дія розумілася як боротьба – якщо не з кимсь, то за щось: за врожай, за виконання плану, за єдність. Даний стереотип примушує людей сприймати навколишній світ як перешкоду на шляху до мети, а один одного – як товаришів чи ворогів у змаганні з недосконалим світом. Напевно, ніде в світі немає такої стратегії виживання, де цінності боротьби більш значущі, ніж цінності створення. 
Стереотип безуспішності. В умовах нестабільності перехідного суспільства люди, навіть не стикаючись безпосередньо з порушенням своїх прав, заздалегідь не вірять, що у разі необхідності суспільство гарантує захист їхніх прав та інтересів. Даний стереотип проявляється у відмові людей від співпраці з різними інстанціями у випадку порушення їхніх прав. 
Стереотип рівності у споживанні. Соціологічні опитування засвідчують, що обмежуючий ідеал розподілу матеріальних благ широко розповсюджений у політичній свідомості. Збереження цього стереотипу зумовлено дезорієнтацією населення України у політичній свідомості людей тривають асоціації шляху до ринку з тим, що нічого і ніколи не можна буде купити. 
Стереотип деактуалізації цінностей. Специфічною соціопатією є деактуалізація цінностей, коли цінності дійсного часу не витримують конкуренції з цінностями світлого майбутнього. Тобто на даний час наша свідомість не сприймає дійсне як реальне й існуюче, вона живе в минулому чи в майбутньому. 
неструктурованість її сутнісних визначень; 
формування певної безкомпромісної у вирішенні в першу чергу проблем політичного значення; 
внутрішня суперечливість самих переконань, що формувалися передусім за рахунок відсутності чіткої логіки стосовно інтенсифікації державотворчого процесу, як з боку державних інституцій, так і з боку політичних партій, певних соціальних груп; 
дещо формальне забарвлення усвідомлення самої суті незалежності української держави, що було викликано в першу чергу слабкою орієнтацією політико – владних структур на державницьку ідеологію та постійна переорієнтація щодо векторів міжнародних інтересів; 
сформувався певний тип „довірливої”, „мовчазної” психології людей, як звикання людини до певного стану дискомфортності, що стало умовою формування статистської свідомості. 
Отже, становлення державної незалежності України є умовою формування нової політичної свідомості. Адже досягнення реальної, а не тільки формально декларованої незалежності неможливе без глибоких соціальних перетворень усередині країни, без зміни політичної свідомості українців. А для того щоб змінити політичну свідомість, важливу роль відіграє перехід від стану одного із залежних регіонів наддержави до положення самостійної держави, а також утвердження нової моделі суспільного розвитку

5.Політична свідомість сучасного українського суспільства

Характерними рисами політичного життя людства протягом ХХ і початку ХХІ століть став ренесанс міфу, становлення індустрії ідеологічної міфотворчості та використання політичного міфу як основного засобу маніпуляції, консолідації суспільної свідомості та легітимізації владних структур. Наявність низки об’єктивних передумов – політичних, соціокультурних, історичних, психологічних освітніх та ін. – зумовлює подальшу міфологізацію суспільної свідомості, усіх сфер суспільного життя, а політичної – найбільше. Оскільки об’єктом і суб’єктом політики є людина з її емоційними переживаннями, почуттями, віруваннями, поглядами, переконаннями, які виникають і формуються під впливом раціонального та ірраціонального, то й у політиці завжди буде знаходитись місце міфові, який даватиме уявлення про політику, визначатиме політичні образи і ролі, політичну поведінку [11, c. 245].

Тотальна міфологізація суспільної свідомості – результат дії низки чинників: психологічних, історичних, ментальних, соціо- і політико-культурних, інформаційно-технологічних, освітніх, політичних та ін. Кожен із них відрізняється специфічними шляхами, засобами і наслідками впливу на почуття, думки і процес мислення людини, що зумовлює потребу в групуванні, виділенні сутнісних особливостей цих чинників.

Розподіл цих чинників на групи певною мірою умовний, оскільки не можна їх чітко розмежувати за джерелами і шляхами впливу на людську свідомість. Основою для групування виступають домінантні якості. При цьому слід ураховувати взаємозв’язки й органічне сплетіння різнорідних чинників, їхню комплексну дію на політичну свідомість і політичну поведінку громадян. До найбільш глибинних, на мою думку, слід віднести психологічні та історичні чинники, оскільки вони визначають одвічну схильність до міфологічного мислення й основні сюжетні лінії міфологізації масової суспільної свідомості в певні періоди.

До психологічних належить комплекс причин, пов’язаних із психічними процесами, що відбуваються на рівні свідомості і підсвідомості, зумовлюють специфіку сприйняття і відображення світу.

Аналізуючи основні етапи сприйняття інформації, формування уявлень, переконань і оцінок, на кожному з них знаходимо передумови і прояви міфологізації. Будь-яка подія чи явище сприймається спочатку на емоційному рівні. Однак самі емоції вже є продуктом раніше сформованих уявлень про правильне і неправильне, про те, як має бути і хто чи що цьому перешкоджає. Якщо ж подія викликає емоційне потрясіння, незалежно від того, позитивні чи негативні ці емоції, засоби подолання напруги та спроби пояснення подій, що стали її причиною, люди далеко не завжди схильні шукати в області раціонального. Часто повсякденна свідомість схиляється до релігійних, магічних, містичних пояснень і пошуку відповідних шляхів виходу з ситуації. Тому різного роду «маги і чародії» міцно тримають свою «нішу» в людській свідомості, в тому числі і політичній.