Мислення людини

Могутнім знаряддям розуміння є мова та мовлення. Чіткість, послідовність, граматична правильність мовлення сприяють розумінню мети, виділенню смислових одиниць у поясненні вчителя, у прочитаному тексті тощо. Слово вчителя має спрямовувати розумову діяльність школяра на утворення образу пізнавального завдання, перехід від нього до закону, правила, поняття тощо.

Успішність розуміння залежить не тільки від знань людини, а й від мотивів, що спонукають до пізнавальної діяльності. Основними мотивами є потреби людей, їхні інтереси, допитливість, прагнення до знань, потреба зрозуміти, усвідомлення необхідності ґрунтовно засвоїти знання з різних дисциплін, почуття відповідальності тощо.

Важливою є проблема критеріїв розуміння. A.B. Коваленко вважає основним критерієм вирізнення смислу. Ступінь розуміння суб'єктом певного матеріалу можна визначити на основі адекватності вирізненого ним смислу "еталонному". Серед інших критеріїв - здатність суб'єкта переказувати текст, відповісти на поставлені до тексту запитання, адекватність поведінкової реакції, виконання дій (для повідомлень інструктивного характеру), правильне розв'язання задачі, переказ умови задачі "своїми словами", побудову "свого" креслення, коментарі до нього (А.Б. Коваленко, В.О. Моляко). Складним питанням є повнота розуміння. Найчастіше розуміння у суб'єкта гіпотетичне, попереднє або не зовсім усвідомлене.

Функціонально-операційний бік мислення. Мислення як процес

Мислення об'єктивно виступає як системне та багато якісне явище. Цей процес завжди виникає у взаємодії суб'єкта з довкіллям та з іншими суб'єктами. Утім, постає воно не в готовому, завершеному вигляді, а як процес обстеження певного об'єкта, який безперервно розвивається, в ньому з кожним кроком відбувається відкриття нових та істотних характеристик. Безперервне пізнання від простіших до складніших і суттєвіших сторін об'єкта здійснюється завдяки функціонапьно-операційному боку мислення, або механізмові "аналізу через синтез" (С.Л. Рубінштейн, О.В. Брушлінський). Узагальнено можна сказати, що у взаємодії суб'єкта з дійсністю мислення виникає і формується як безперервний процес (аналізу, синтезу, узагальнення, конкретизації), збагачуючи свідомість знаннями, досвідом розв'язання проблем, забезпечуючи процес спілкування.

Пошук, відображення істотного в різних явищах, подіях, об'єктах не може мати відповідних результатів, коли суб'єкт не керує своїм мисленням, не визначає, що буде шукати, що відомо, що має більше значення, що повинно більше цікавити; не планує свої мисленнєві кроки, не передбачає результати, не приймає рішення, яким способом, якими прийомами буде користуватися, коли не контролює своїх дій, не оцінює і не коригує їх, ідучи до здійснення мети. Перелічені моменти мислення є операціональними. Операціональні компоненти - це структурні елементи будь-якої діяльності, отже, маємо підстави виділити в мисленні ще один аспект - характеристику його як діяльності

Оскільки не може бути мисленнєвої діяльності, ізольованої від суб'єкта, як і будь-якої іншої, зокрема перцеитивної, мнемічної діяльності, мислення має особистісний аспект. Цей аспект розкривається при розгляді впливу на процес мислення мотивів та ставлення суб'єкта до об'єктів пізнання. У субдомінантній мисленнєвій діяльності беруть участь усі під структури особистості.

Названі аспекти мислення вирізнені мислено, абстрактно, насправді вони становлять онтологічну єдність. Так, змістовий аспект мислення залежить від того, як суб'єкт володіє операціями, діями, а в засвоєні знання входять і такі, які характеризують функції мисленнєвих операцій. На якість засвоєння знань, формування понять, розв'язання завдань впливають мотиви, цілі, почуття, воля, рівень домагань, самооцінка, орієнтаційні цінності особистості та її вміння виконувати основні акти діяльності (планувати виконання мети, контроль, оцінювання).

Для глибшого розуміння своєрідності мислення розглянемо конкретно мислення як процес та безперервну операційну взаємодію суб'єкта з об'єктами пізнання.

Операційний компонент мислення, що забезпечує його процесуальність, складаютьоперації аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, абстрагування, класифікації, систематизації, конкретизації тощо.

Кожна мисленнєва операція виконує певні функції. Так, операція аналізу полягає у поділі цілого на частини, елементи, у вирізненні окремих його ознак і сторін.

Синтез - це мисленнєва операція, яка полягає у пошуку цілого через утворення істотних зв'язків між вирізненими елементами цілого. Аналіз і синтез є основними мисленнєвими операціями. Це операції, які взаємодіють і взаємо зумовлюють одна одну. Повний аналіз, тобто вирізнення основних одиниць цілого, сприяє успішному виокремленню зв'язків між елементами, ознаками цілого.

Операції аналізу та синтезу зароджуються у практичних, зовнішніх діях і виконуються мимовільно. Розвиваючись, перетворюються на цілеспрямовані та внутрішні операції (здійснюються подумки).

Функції мисленнєвої операції порівняння полягають у відображенні елементів ознак подібності та ознак відмінності. Індивід може порівнювати наочно наявні або уявлювані об'єкти, створюючи їхні образи. Складним є процес порівняння людей, літературних персонажів, суспільних явищ.

У процесі розв'язування задач доводиться здійснювати не тільки аналіз, а й абстрагування.Абстрагування - це мисленнєва операція, якою ми вирізняємо окремі ознаки, елементи і відділяємо їх від інших і від самих об'єктів. Слово "абстрагувати" походить від лат. - відриватися, залишатись осторонь. Продуктом актуалізації операції абстрагування є утворення поняття, моделі, теорії тощо. В основі цих продуктів діяльності абстрагування лежать істотні ознаки, відокремлені від неістотних, необхідні - від випадкових, загальні - від поодиноких, якісні - від кількісних тощо. Зароджується абстракція в практичному мисленні, а свій подальший розвиток дістає у слові як засобі вираження свого продукту. Слово значно розширює можливості цієї операції. Оскільки абстрагування відіграє провідну роль в утворенні понять і розробленні теоретичних положень, якими оперує наукове мислення, його ще називають абстрактним мисленням.

Функції операції узагальнення полягають у вирізненні груп предметів та явищ за істотними ознаками, спільними для цих груп. Узагальнення відбувається на основі абстракції, бо остання здійснює вирізнення істотних ознак та відділення їх від неістотних. Операція узагальнення необхідна тоді, коли треба зробити висновок, визначення, вивести правило тощо. Ця операція є продовженням операції синтезу, але складніша від неї. Складність її полягає в тому, що вона здійснює пошук не тільки істотних, а й спільних для кількох об'єктів ознак, виокремлення родових ознак і відділення їх від видових. До того ж, операція узагальнення надбудовується над простішими операціями.

Є два різновиди узагальнення: емпіричне, яке здійснюється шляхом порівняння чуттєво даних ознак і виявлення серед них спільних; і теоретичне, яке ґрунтується на глибокому аналізі об'єктів, виділенні спільних та істотних ознак за допомогою подальшого розвитку аналізу в операції абстрагування. В узагальненні, як і в абстрагуванні, велику роль відіграє слово. Операція узагальнення сприяє виникненню узагальнених і абстрактних знань, але в житті людини, у навчальній діяльності завжди доводиться шукати зв'язок загального з частковим. Цей зв'язок полягає в тому, що істотні властивості поодинокого, стаючи видовими, відповідають узагальненим. Здійснення переходу від загального до часткового з метою встановлення їхньої відповідності істотному має назвуконкретизація. Рух думки від аналізу і синтезу до абстрагування й узагальнення, а від нього до конкретизації - це діалектичний процес, що відображає зв'язок загального з частковим, поодиноким.

Операція класифікації - це пошук істотних і спільних ознак, елементів, зв'язків для певної групи об'єктів, що створює основи для розподілу об'єктів на групи, підгрупи, класи.

Систематизація - це мисленнєва операція, яка спрямована на виділення істотних і загальних ознак та подальше об'єднання за ними груп або класів об'єктів.

Мисленнєві операції, розвиваючись і ускладнюючись у пізнавальному процесі, можуть стати мисленнєвими діями. Мисленнєві дії - це дії з об'єктами, відображеними в образах уявлень, уяви та в поняттях. Мисленнєві дії співвідносяться з певним змістом, вони спрямовані на перетворення умов пізнання об'єкта, його образу, умов задачі тощо. Можна сказати, що в основі мисленнєвих дій лежать кілька взаємопов'язаних операцій, які впливають на зміст, перебирають на себе весь тягар у пошуку відповіді на питання. Мисленнєві операції спрямовані на розпізнавання об'єктів, а також - на контроль за виконанням перетворювальної функції. Вони взаємодіють між собою і взаємозумовлюють одна одну. Кожній із них відповідає операція, яка має протилежну за своїм характером функцію (розподіляти - об'єднувати тощо). Мисленнєві дії входять до складу розумових дій (перцептивні, мнемічні, імажинативні тощо).

Логічні форми мислення як продукти мисленнєвого процесу

Мислення вивчає не тільки психологія. Для філософії мислення виступає як суспільно-історичний процес, як процес виникнення та історичного розвитку пізнання людиною світу. Філософію цікавить остаточний продукт мисленнєвого пізнання, його відображувальні можливості (відображає він світ чи ні?). Психологія ж концентрує увагу на процесі мислення конкретної людини у її соціально-історичній зумовленості, на самому процесі здобуття продуктів мислення.

Логіка - це наука про форми і закони мислення. Об'єктом логічного дослідження є "форми" мислення: поняття, судження, умовисновки. Логіку цікавить правильне, істинне мислення. Велике значення для розвитку логіки мали праці Аристотеля, в яких він показав, що правильні міркування підпорядковані невеликій кількості законів, які залежать не від змісту висловлень, а тільки від "їхньої форми. З огляду на це Аристотелеву логіку називають формальною, а його самого вважають батьком формальної логіки.

З погляду логіки, правильним є таке мислення, яке вирізняється визначеністю і чіткістю, несуперечливістю, послідовністю, обґрунтованістю і доказовістю, тобто правильною думка буде тоді, коли вона відповідає логічним законам. Досягти правильного мислення, не розуміючи понять, за допомогою яких суб'єкт бажає висловити думку, неможливо.

Поняття - це форма мислення, в якій відображається суть предметів і явищ реального світу в їхніх істотних, необхідних ознаках і відношеннях. Істотність ознак об'єкта має відносний характер, тому що суттєвість його сторін змінюється залежно від того, яку мету висуває собі людина. Наприклад, геолог вивчає одні характеристики Землі, а геодезист - інші.

Існують родові і видові ознаки. Родовими називають ознаки, істотні для предметів одного класу, видовими - ті, які лежать в основі вирізнення певної групи предметів у межах роду. Сукупність істотних ознак, спільних для всіх предметів певного класу, що входять у це поняття, називають змістом поняття.

Обсяг поняття означає певну сукупність, множину, клас предметів, кожний з яких має ознаки, відображені в змісті поняття.

Співвідношення між змістом і обсягом поняття визначається законом зворотного відношення між його змістом і обсягом. Суть цього закону полягає в тому, що зі збільшенням змісту поняття зменшується його обсяг, і навпаки - зменшення змісту поняття збільшує обсяг. Наприклад, в обсяг поняття "мистецтво" входять усі види мистецтва (література, живопис, театр, кіно, архітектура, музика тощо). Змістом цього поняття є істотні ознаки, спільні для всіх видів мистецтва (мистецтво - це відображення дійсності в емпіричних образах). Поняття "архітектура" менше за обсягом і містить у собі ознаки мистецтва (архітектура - це відображення дійсності в чуттєвих образах). Крім того, воно має ще й свої ознаки, яких нема в інших видів мистецтва (наприклад, архітектура - мистецтво споруджувати будівлі).

Поняття поділяють на види за їхнім обсягом і змістом. За обсягом поняття бувають одиничні, загальні і збірні.

Одиничне поняття - поняття, в якому відображаються ознаки якого-небудь одиничного предмета або явища ("Земля", "Київ" тощо).

Загальні поняття відображають ознаки певної групи чи класу (множини) предметів. Обсяг таких понять завжди буде більшим від обсягу одного елемента. Наприклад, "планета", "дерево", "лампа", "держава" тощо.

Збірні поняття відображають ознаки певної сукупності однорідних предметів, що мисляться як одне ціле. Ці поняття охоплюють ознаки особливого, збірного індивідуального предмета. Наприклад, "оркестр", "листя", "сузір'я" тощо.

За змістом ознак, що становлять видову відмінність виділених предметів, поняття поділяють на конкретні й абстрактні.

Конкретні поняття відображають предмет у сукупності його ознак. Цим поняттям відповідають певні конкретні предмети, напр.: "книжка", "школа" тощо.

Абстрактні поняття відображають будь-яку ознаку предмета, яка відділяється подумки від предмета і сама стає предметом мислення, напр.: "мужність" "сила", "загадковість" тощо.

Кожне поняття існує у зв'язку з іншими. На основі порівняння змісту й обсягу понять їх поділяють на дві великі групи: порівнянні та непорівнянні. Ті поняття, у змісті яких є спільні ознаки, називають порівнянними. Наприклад, "прямокутник" і "квадрат", їхній спільний найближчий рід - поняття "плоска фігура". Непорівнянні поняття не мають найближчого спільного родового поняття.

Порівнянні поняття поділяють на сумісні і несумісні.

Сумісними називають такі, які передбачають повний або частковий збіг обсягів порівнянних понять ("прямокутник" і "квадрат" - сумісні поняття). Сумісні поняття включають у свій обсяг такі поняття, які перебувають у відношенні тотожності, підпорядкованості та часткового збігу.

Несумісні поняття - це поняття, обсяги яких зовсім не збігаються. До несумісних належать поняття, які перебувають у відношенні спів-підпорядкування, протилежності і суперечності.

Поняття і слово становлять єдність. Поняття існує і закріплюється в слові. Проте поняття і слово не є тотожними. Слово - засіб утворення поняття, елемент мови, а поняття - продукт діяльності мислення, елемент думки.

Якщо поняття відображає сукупність істотних ознак предметів, то судження як форма мислення відображає окремі відношення між предметами і їхніми ознаками, причому шляхом ствердження або заперечення. Істинним буде судження, в якому стверджується ознака, яка належить предметові, або заперечується ознака, яка не належить предметові. Отже, судження істинне, коли його зміст відповідає істинному стану речей.