Мислення людини

Усі судження поділяють на дві групи: прості і складні. У простому судженні щось стверджується або заперечується.

Судження, в якому стверджується або заперечується наявність певної властивості в того чи іншого об'єкта, - це судження про належність, або атрибутивне ("Одеса - місто-герой").

Судження, яке відображає відношення між об'єктами, - це судження про відношення, або релятивне("Планета Юпітер за розмірами більша за планету Земля").

До простих суджень належать ще судження про існування, або екзистенціальні судження ("Вчені стверджують, що невпізнані літальні об'єкти існують").

Судження, в якому стверджується або заперечується ознака предмета, множини (класу) або частини множини (класу) предметів, незалежно від будь-яких умов, називають категоричним ("число 1232 ділиться на 4"). Категоричні судження поділяють на види:

- за якістю - стверджувальне або  заперечне;

- за кількістю, тобто за множиною  предметів, про яку в ньому  йдеться, - на одиничні, часткові  та загальні ("Аристотель - основоположник  формальної логіки"; "Деякі  чотирикутники є квадратами"; "У будь-якому трикутнику сума  внутрішніх кутів дорівнює 180°");

- за якістю і кількістю - загально стверджувальні, частково стверджувальні, загально заперечні і частково заперечні.

Декілька простих суджень, об'єднаних в одне, називають складними судженнями. У складних судженнях кілька простих суджень об'єднуються сполучниками. Основними серед бінарних (що складаються з двох частин) сполучників є кон'юнкція (об'єднання) (сполучник 0" роздільна і нероздільна диз'юнкція (сполучник або), імплікація {якщо...то) і еквіваленція {тоді і тільки тоді, коли).

Зв'язки між предметами чи між предметами і їхніми ознаками бувають можливими, дійсними або необхідними. Відповідно до зв'язків між предметами судження поділяють на судження можливості, дійсності та необхідності.

За значенням істинності всі судження поділяють на три групи: тотожно істинні, або закони; тотожно хибні; здійсненні.

Людина здобуває знання безпосереднім та опосередкованим шляхом. Безпосередній шлях - це шлях прямої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Коли ж безпосередній шлях для здобуття знань неможливий, то людина здобуває їх у процесі послідовного логічного міркування на підставі накопичених знань.

Отже, опосередковані знання - це ті знання, які суб'єкт здобуває шляхом виведення із вже готових, перевірених на істинність знань. Ці знання потребують логічного доведення, аргументації тощо.

Думки людини перебувають у нерозривній єдності зі словом. Проте судження і речення, будучи нерозривно пов'язаними, не є тотожними. Судження - це акт мислення, його продукт, а речення - граматична конструкція, певне сполучення слів.

Існують знання у формі суджень, а формою здобуття таких знань є умовивід - форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводять нове судження. Умовивід може бути як правильним, так і неправильним. В останньому відсутній послідовний зв'язок між судженнями. Неправильні умовиводи поділяють на дві групи: неправильні логічно та умовиводи, неправильність яких зумовлена неточністю словесного вираження думки.

За характером логічних форм і характером логічного висновку умовиводи поділяють на два різновиди: необхідні і правдоподібні (ймовірні). Серед необхідних найпоширенішими є дедуктивні умовиводи. За допомогою дедуктивних (від лат. - виведення) міркувань переходять від загальних положень до конкретних. Отже, дедуктивний умовивід дає змогу зрозуміти конкретний факт на основі загального положення. Цими вихідними положеннями є аксіоми, вислови, що несуть певну обґрунтовану думку. Вони виражають загальне правило (закон) або знання про частину класу предметів чи одиничний предмет, який підпорядкований цим загальним правилам. Якщо всі судження такого умовиводу істинні, таку схему називають дедуктивною, або правилом виведення. Наведемо приклади дедуктивних умовиводів: "Якщо йде дощ, земля стає мокрою. Йде дощ. Отже, земля мокра"; "Всі рідини пружні. Вода - рідина. Отже, вода пружна". У звичайному спілкуванні дедукція не завжди виступає у розгорнутій формі. Але кожного разу, коли виникає сумнів в обґрунтованості зробленого висновку, необхідно повернутися до загального положення та судження про одиничний факт. Тільки так можна виявити помилку і домогтися правильного умовиводу. Схем правильних дедуктивних умовиводів нескінченна кількість. Логічні закони, що лежать в основі правильних міркувань, об'єктивні й не залежать від свідомості та волі людини.

Будь-який закон спирається на певну кількість фактів, які довелося спостерігати дослідникові, який, вийшовши за їхні межі, сформулював загальне універсальне положення (закон).

Виникає питання, як перейти від знання про обмежене коло фактів до нового, більш загального або широкого і разом з тим істинного знання. Отже, назріла проблема індукції. Суть її зводиться до проблеми переходу від знання про окремі предмети досліджуваного класу до знань про всі предмети цього класу. Індуктивним (від лат. - наведення) називають умовивід, у результаті якого на підставі знань про окремі об'єкти певного класу дістають загальний висновок, який стосується всіх об'єктів цього класу. Прикладом індуктивного умовиводу може бути такий: "Залізо проводить електричний струм. Олово проводить електричний струм. Мідь проводить електричний струм. Цинк проводить електричний струм. Алюміній проводить електричний струм. Платина проводить електричний струм. Залізо, мідь, олово, цинк, алюміній, платина - метали. Усі метали проводять електричний струм". Чи правильно зроблено висновок? Це можна встановити лише з додаткових досліджень, а поки їх не проведено, можна говорити тільки про ймовірну (можливу) істинність здобутого висновку. Отже, висновок ми отримали з допомогою неповної індукції, тож він є правдоподібним умовиводом. Неповна індукція не гарантує істинності зроблених висновків, а лише висуває гіпотези, припущення, істинність яких необхідно обґрунтувати.

Неповну індукцію поділяють на популярну і наукову. У популярній індукції застосовують простий перелік об'єктів, наукових методів дослідження предметів не використовують. Популярну індукцію вважають найпростішою індукцією. Вона лежить в основі прикмет, які є узагальненням спостережень.

У науковій неповній індукції напрям думки такий самий, як і в інших видах індукції, але відмінність її від популярної полягає в тому, що в ній вирішального значення набуває не кількість фактів, а спеціальний добір випадків, які вивчають у різних ситуаціях і умовах. Отже, наукова індукція - це умовивід, у якому загальний висновок здобувають на підставі знання необхідних ознак і властивостей. Висновок наукової індукції вищий, ніж популярної, але все ж таки має ймовірний характер.

Повна індукція - це такий метод міркування, за якого загальний висновок роблять на основі розгляду всіх можливих окремих випадків. Наприклад: "Коло перетинається прямою у двох точках. Еліпс перетинається прямою у двох точках. Парабола перетинається прямою у двох точках. Гіпербола перетинається прямою у двох точках. Коло, еліпс, парабола та гіпербола - це види конічних перерізів. Усі конічні перерізи перетинаються прямою у двох точках" Цей приклад свідчить, що на основі знань про окремі об'єкти класу можна здобути знання про клас цих об'єктів. Повна індукція є одним із необхідних умовиводів, тобто таким, який випливає з істинних положень (посилок).

До правдоподібних (ймовірних) умовиводів належить аналогія. Аналогією називають умовивід, що здобувається через шукання у двох предметах кількох однакових ознак та утворення висновку, що ці предмети мають ще й інші спільні ознаки. Наприклад, В.Ю. Середа пише, що Земля і Сонце схожі між собою за багатьма ознаками: вони є небесними тілами однієї планетної системи, обидва тіла перебувають у русі, мають подібний хімічний склад (хімічні елементи, які є на Землі, шляхом спектрального аналізу були відкриті й на Сонці) тощо. На Сонці було виявлено новий елемент, ще не відомий на Землі. Його назвали гелієм. За аналогією було зроблено припущення, що цей елемент є також на Землі. Висновок виявився правильним, невдовзі на Землі цей елемент був відкритий.

Отже, аналогія, як і неповна індукція, хоч і є ймовірним умовиводом, цінна тим, що дає змогу робити припущення, гіпотези, здогадки.

Мислення як діяльність. Процес розв'язання задач. Цілемотиваційний бік мислення

Нагадаємо, що мислення завжди передбачає зміну змісту для того, щоб зробити його зрозумілим, доступним для повного і глибокого сприйняття суб'єктом. Ці зміни відбуваються за допомогою мисленнєвих операцій. Коли ж розглядати мислення в аспекті мисленнєвих операцій, динаміки їхнього розгортання, то мислення виступає як процес.

Мисленнєвий процес завжди формується в діяльності, у взаємодії суб'єкта з навколишнім світом. Мислення актуалізується під впливом мети, в умовах виникнення проблеми. Мета формує мислення як діяльність. Розгортаючись у часі, будучи безперервним, воно виявляє себе як процес, оскільки мислить не саме мислення, а суб'єкт, потреби, інтереси, почуття якого виконують спонукальну роль. Це означає, що мислення має особистісний аспект. О.В. Брушлінський наголошує, що суб'єктом мислення є особистість, і саме це визначає зміст терміна "діяльність".

Отже, усі три компоненти мислення (змістовий, функціонально-операційний та цілемотиваційний) виявляються в мисленнєвій діяльності особистості. Ця діяльність виникає і формується як процес за умов проблемної ситуації і задачі.

Проблемна ситуація - це положення, завдання, яке містить суперечність між обставинами та умовами, між тим, якими знаннями володіє на сьогодні суб'єкт, і тим, до чого він прагне, яких знань він потребує. У суб'єкта при сприйнятті цієї ситуації виникає мало усвідомлений процес невизначеності: Що не так? Що не таке? тощо. Усвідомлення проблемної ситуації становить уже перший етап у її розв'язанні. На другому етапі відбувається вирізнення відомого і невідомого. Внаслідок цього проблемна ситуація перетворюється на задачу. У структурі задачі вирізняють умову та вимоги. Для характеристики умови використовують такі ознаки, як звичність-незвичність ситуації, а також характер поставленої умови (словесний опис, зображення, реальна ситуація) і ступінь вираженості в ситуації суттєвого відношення між відомими і невідомими величинами, що є ключовим у розв'язанні задачі. Задачі мають задум (ідею, зміст). Важливою характеристикою вимог є рівень чіткості їхнього формулювання. Задачу характеризує також співвідношення між умовами і вимогами. В умові можуть бути всі елементи, необхідні для розв'язання задачі, міститися зайві тощо.

Існують різні класифікації типів задач. Деякі вчені говорять про необхідність створення особливої науки про задачі - проблемології.

На основі аналізу умов задачі та чітко сформульованого питання відбуваються вироблення та перевірка правильності гіпотез. У пошуку ймовірних шляхів розв'язання задачі суб'єкт робить ставку на одну з властивостей задачі, вирізненні в ній певних відношень, бере їх за основу своєї гіпотези. Вироблення гіпотез дає змогу передбачити шляхи розв'язання і можливі результати. Процес утворення припущень складний. Він залежить від характеру задачі. Що більше ознак її компонентів і характеристик цих ознак, то більше можна висунути правдоподібних гіпотез. Для конкретності припустимо, що нам потрібно знайти корелят між віком і рівнем доходів впливової особи (перелік цих ознак можна продовжити). Названі ознаки можуть мати по три значення: вік - у відтинках до 35 років, від 35 до 50 років і понад 50 років; рівень доходів - високий, середній, низький.

Коли ж кількість альтернативних припущень щодо факту може бути великою, суб'єкт шукає спосіб швидкого виявлення й усунення невідповідних серед них. Часто умови навчальних задач ставлять так, що потрібно сформулювати основну, загальну, вихідну гіпотезу, а також конкретну. Всі видозміни гіпотез відбуваються залежно не тільки від характеру задачі, а й від досвіду суб'єкта. Що більший досвід суб'єкта, то швидше спрацьовує відчуття правдоподібності припущень. На цій основі здійснюється випереджальний контроль і усувається необхідність вдаватися до математичних маніпуляцій з числами, шукаючи підтвердження гіпотези шляхом спроб і помилок.

Наступним етапом є розв'язування задачі. Інколи постає потреба на підставі припущень зробити деякі уточнення умов та вимог задачі. Повна визначеність у виборі шляху розв'язання задачі зумовлює подальші кроки суб'єкта. Він може скористатися алгоритмом як системою вказівок, або застосувати прийом порівняння, або перетворити зміст задачі, вдатися до побудови схем, моделей тощо.

Оригінальність стратегії суб'єкта свідчить про творчий підхід до розв'язання задачі. У процесі розв'язання усвідомлені й неусвідомлені елементи поєднуються між собою. Інколи, особливо в досвідчених суб'єктів, розв'язання приходить раптово, наче осяяння, інсайт-рішення. У такому разі йдеться про інтуїтивне мислення.

Останнім етапом є перевірка розв'язування задачі. На цьому етапі увага суб'єкта спрямована на причинно-наслідкові зв'язки між елементами задачі, підтверджені гіпотезою та результатами. У цей час може відбутись переосмислення задачі, нове її бачення, виявлення в ній інших проблем і стратегій.

Отже, до схеми розв'язування задач входять основні етапи (усвідомлення і розуміння задачі, складання та здійснення плану, рефлексія - погляд назад, аналіз пошукового процесу), які вказують на послідовність дій, необхідних для правильного розв'язку задачі. Вибір практичної дії (способу) не має відбуватися шляхом спроб і помилок, тобто безпосереднього маніпулювання можливостями елементів, а потім виважування вдалих і невдалих результатів такого шукання. Пошук розв'язання слід будувати на вивченні особливостей елементів і припущенні про можливий шлях розв'язання задачі (антиципація). Цей шлях припускає один спосіб розв'язання задачі й водночас ігнорує інші, що скорочує пошуковий процес загалом. Вибір різних варіантів дії відбувається на основі досвіду особистості, спираючись на який, доводиться шукати подібну й успішно розв'язану задачу, порівнювати її з тією, яку потрібно розв'язувати. Якщо остання задача схожа за своєю сутністю з тими, що є у досвіді суб'єкта, то вона підводиться під певний тип, а далі, як зазначають Дж. Міллер, Ю. Галантер, К. Прібрам, досліджуючи значення планів в інтелектуальній діяльності, розв'язується за систематичним планом, тобто за алгоритмом. Отже, цей спосіб розв'язання задачі ґрунтується на згадуванні про спосіб розв'язку подібних задач, про дії, які використовували для їхнього перетворення. Цей шлях надійний, але може бути тривалим.