Основи психологічної реабілітації осіб з порушеннями зору

 

Висновок до першого розділу.

1. Вивченням закономірностей  і особливостей розвитку осіб  з порушеннями зору, формуванням  компенсаторних процесів, що забезпечують  відшкодування недоліків інформації, пов'язаних з порушенням діяльності  зорового аналізатора, впливом цього  дефекту на психічний розвиток, а також віковим аспектом розвитку  дітей з порушенням зору займається  тіфлопсіхологіі;

2. Дослідження особливостей  психічного розвитку сліпих та  слабозорих дітей у 1980-1990-і рр.. спираються на теоретичні положення, видиінутие Л.С. Виготським, А.Р. Лурія, М.І. Земцова, А.Г. Литваком, А.І. Зотов і спрямовані на здійснення компенсаторного розвитку дітей цієї категорії у процесі корекційного навчання і виховання.

3. Причини сліпоти можуть  бути вродженими і набутими.

4. Першим, хто намагався  цілеспрямовано розглянути питання  про наявність закономірностей  психічного розвитку, що виявляються  при різних типах порушень, і  виділити деякі з них, був Л. С. Виготський. Він зазначив, що первинним  порушенням при сліпоти є вимикання  або різко виражена недостатність  зорового сприйняття.

5. У цілому розвиток  вищих пізнавальних процесів (увага, логічна пам'ять, мислення, мова) протікає  нормально. Уповільнено розвивається  конструктивне мислення, внаслідок  сліпоти діти відстають у формуванні  загальної моторики, спостерігається  своєрідність мови і вербального  мислення, спостерігається високий рівень розвитку словесної пам'яті, відзначають закономірні зміни у сфері зовнішніх емоційних проявів.

6. Однією з форм спілкування  з дитиною з дефектом зору  є тісний фізичний контакт.

 

 

II.Розділ. Основи психологічної реабілітації осіб з порушеннями зору.

2.1 Особливості  розвитку людини з порушеннями  зору.

Зір відіграє провідну роль в орієнтуванні, пізнавальній та трудовій діяльності людини. За його допомогою сприймаються предмети: розрізняються форми, величини, розміри, відстані, кольори та світлотіні. Через візуальний канал людина здобуває уявлення по себе і світ. Зоровий контроль має велике значення для розвитку рухів людини. Візуальне сприймання людьми одне одного дуже важливе для встановлення міжособистісних стосунків і визначається функціонуванням зорового аналізатора. При порушенні його діяльності у дитини виникають значні труднощі в пізнанні світу та орієнтуванні в ньому, в здійсненні контактів із людьми, що її оточують, у різних видах діяльності.

Причини порушення зору:

1. Вроджені: захворювання  й аномалії розвитку органів  зору: патологія судинної оболонки, захворювання рогової оболонки ока, вроджені катаракти, глаукоми, окремі форми патології сітківки і таке інше. Аномалії зору також можуть виникнути в результаті зовнішніх і внутрішніх негативних впливів, що мали місце в період вагітності: перенесені матір’ю вірусні захворювання, токсоплазмоз, краснуха й таке інше.

2. Придбані: неврити зорового  нерва, глаукома (відшаровування сітківки), механічні травми ока, фізичні перевантаження і таке інше.

Розрізняють хворих з наступними порушеннями зору.

Незрячі – це люди з повною відсутністю зорових відчуттів, або ті, які мають залишковий зір або здатність до світловідчуття.

Абсолютно або тотально незрячі – люди з повною відсутністю зорових відчуттів.

Слабозорі – це люди, гострота зору яких дозволяє розрізняти предмети, контури яких вони бачать нечітко. Головна відмінність даної групи від сліпих: при вираженому зниженні гостроти сприйняття зоровий аналізатор залишається основним джерелом сприйняття інформації про навколишній світ і може використовуватися як провідний у навчальній, професійній та інших видах діяльності.

Залежно від часу настання дефекту виділяють дві категорії дітей:

– сліпонароджені – це діти з уродженою тотальною сліпотою або осліплі у віці до трьох років. Вони не мають зорових уявлень, і весь процес психічного розвитку здійснюється в умовах повного випадання зорової системи;

– осліплі – діти, що втратили зір у дошкільному віці та пізніше.

Найбільш значущим видом обмеження життєдіяльності інвалідів даної категорії – обмеження здібності до орієнтації – здібності визначатися в часі і просторі.

Як свідчать дані В. Д. Менделевич, пацієнти з подібними дефектами органів чуттів стають нерішучими, боязкими, залежними від близьких. У них нерідко формуються надцінні ідеї ущербності, що поєднуються з такими якостями особистості як принциповість, справедливість, високий рівень моральних вимог до себе й навколишніх [127,277].

Радянський вчений А. Г. Літвак вважав, що складність вивчення психіки сліпих і слабозорих полягає в тому, що в них досить різноманітний характер захворювання й ступінь порушення основних зорових функцій (гострота зору, поле зору й ін.). А. Г. Літвак виділив особливості психічного розвитку сліпої або слабозорої дитини. По-перше, ряд психічних процесів (відчуття, сприйняття) виявляються в прямій залежності від глибини дефекту, а деякі психічні функції (кольоровідчуття, швидкість сприйняття й ін.) залежать також і від характеру патології; по-друге, є психічні процеси й стани, на які порушення зору роблять опосередкований вплив (наприклад, мислення, розвиток якого до певного моменту залежить від порушень в області сприйняття та уявлення); по-третє, є такі структурні компоненти психіки, які ні від глибини дефекту, ні від характеру патології зори виявляються незалежними (світогляд, переконання, темперамент, за винятком його зовнішніх проявів, моральні риси характеру і таке інше).

Є. А. Клопота досліджуючи особливості переробки інформації й формування просторових уявлень в осіб з порушенням зору прийшов до висновку, що процес розпізнавання образів і обробки інформації у зрячих і тотально сліпих людей ідентичний. Однак, він відрізняється швидкістю й динамікою одержання інформації з навколишнього середовища. Незрячі люди перебувають як би на один крок до «стартової лінії», тобто їм потрібен додатковий час і енергетичні ресурси для розпізнавання й обробки інформації, на основі якої формується образ світу,й адекватних уявлень про навколишню дійсність можна досягти шляхом постійного збагачення образів і практичного наробітку навичок ходіння й переміщення в просторі. Необхідно використовуватьи аналізатори, що залишилися, а також тренувати їх.

При порушенні зору виникає ряд вторинних відхилень: відхилення у фізичному розвитку, спостерігається обмеження рухової активності дитини; при значній або повній втраті зору порушуються координація, витривалість, швидкість і ритм рухів та ослабляються пізнавальні процеси. Так на думку, Л. В. Кузнєцової, сліпота та глибокі порушення зору викликають відхилення у всіх видах пізнавальної діяльності. Знижується кількість одержуваної дитиною інформації й змінюється її якість. Відбуваються якісні зміни системи взаємин аналізаторів виникають специфічні особливості в процесі формування образів, понять, мови, у співвідношенні образного й понятійного мислення, орієнтуванню в просторі. Значні зміни відбуваються у фізичному розвитку: порушується точність рухів, знижується їхня інтенсивність. Отже, в дитині формується своя, дуже своєрідна психологічна система, якісно й структурно не схожа із системою дитини, яка нормально розвивається.

Дослідження Є. П. Синьової та інших вчених, присвячені вивченню ролі глибини порушення зору у формування особистості показали, що: «… існування інваліда за зором у соціальних групах, об’єднаних за ознакою подібності ушкоджених функцій, якими є колективи спеціальних шкіл-інтернатів, орієнтує його на вироблення в собі складових особистості, що відповідають ціннісним орієнтирам саме цієї групи. Зокрема такими є особливості спрямованості особистості, обмеженої можливостями перцептивного досвіду, та такої, яка протягом шкільного дитинства здебільшого засвоює цінності групи, властиві спеціальній школі-інтернату для дітей з порушеннями зору».

Аналізуючи особливості розвитку слабозорих дітей, слід вказати, що вони (на відміну від дітей із тотальними порушеннями) не завжди повною мірою усвідомлюють свій дефект.

Аналіз психосемантичних уявлень зрячих і незрячих людей про сліпоту, показав, що у суспільстві досить поширений стереотипний образ «типового сліпого», – образу, який, включаючись у структуру взаємин зрячих і незрячих у соціумі, накладає відбиток на формування їх уявлень один про одного.

 Головна особливість  цього образу – переоцінка  серйозності наслідків дефекту. Іншими словами, зрячій людині соціальна позиція і життя незрячого уявляється більш безнадійною і трагічною, ніж це є насправді. Проте, добре адаптована незряча особистість почуває себе досить упевнено, принаймні у певних галузях життя і діяльності.

Таким чином, провідний вплив на формування повноцінної незрячої особистості надають саме позитивні умови соціального оточення.

2.2 Психологічна реабілітація дітей з порушеннями функцій зору.

Завдання психологічної реабілітації з дітьми з порушеннями функцій зору спираються на основне завданням тифлопсихології – вивчення психіки сліпих і слабозорих. Це завдання повинне вирішуватися в цілому ряді аспектів:

• розкриття основних закономірностей розвитку й проявів психіки, властивих як особам, які нормально бачать, так і особам з дефектами зору;

• розкриття специфічних закономірностей психічних явищ, властивих тільки сліпим і слабозорим;

• встановлення залежності розвитку й проявів психіки від ступеня й характеру патології зору й часу виникнення дефекту;

• виявлення шляхів і механізмів компенсації й корекції вторинних відхилень;

• теоретичне обґрунтування педагогічних впливів (методів і засобів навчання й виховання) на дітей з аномаліями зорового аналізатора.

Окрім цих завдань, провідний вчений А. Г. Літвак вважає, що основним завданням реабілітаційної роботи з метою інтеграції інвалідів по зору в суспільстві є встановлення або відновлення соціальних контактів, тобто соціально-психологічна адаптація (у піздноосліпших – реадаптація).

Завданнями психологічної реабілітації в роботі з дітьми з порушеннями зору є:

• психологічна діагностика й корекція пізнавальної, емоційновольової сфер особистості;

• формування адекватної самооцінки та рівня домагань;

• формування позитивних рис особистості;

• встановлення можливостей компенсації порушень за рахунок інтенсифікації роботи інших аналізаторів;

• формування «почуття перешкоди»;

• виявлення шляхів і механізмів компенсації й корекції вторинних відхилень.

 

2.3 Методичні  особливості досліджень у тифлопсихології.

У дослідженнях тифлопсихології використовуються психологічні методи, побудовані на загальних та спеціальних принципах та адаптовані до зорових можливостей контингенту учасників експериментальної роботи. Адаптація загально психологічних методів полягає у врахуванні індивідуальних та групових можливостей візуального сприймання матеріалу. Зокрема, – це дотримання вимог до пред’явлення наочності слабозорим дітям, переведення візуальних методик у вербальні, або створення для сліпих дітей оригінальних методик замість візуальних. В процесі виконання дітьми експериментальних завдань та при оцінюванні їх результатів необхідне врахування особливостей діяльності дітей з порушеннями зору.

Дослідження особливостей особистісного розвитку при порушеннях зору передбачає накопичення великої кількості фактичного матеріалу, цінність і достовірність якого залежить від того, які методи були використані.

Збір інформації про особливості психічного розвитку при глибоких порушеннях зору передбачає використання фактів, здобутих або безпосередньо з досвіду, або опосередковано - з відображень цього досвіду у інформаційних джерелах, з відповідної наукової літератури у готовому вигляді. Факти, закономірності, завдяки дослідницькій роботі з ними піддаються творчому аналізу і синтезу, порівнянню, абстрагуванню тощо, в результаті чого вже існуючі і подані в літературі наукові знання розвиваються, оновлюються, уточнюються, доповнюються, спростовуються та ін..

У використанні методів вивчення особистості в тифлопсихології існує небезпека суб'єктивних (а не науково об'єктивних) висновків, оскільки поведінкові реакції досліджуваних не завжди адекватні з точки зору зрячої людини. Тому однією з головних вимог до використання методів досліджень в тифлопсихології є те, що вони мають застосовуватися у системі, у взаємодоповненні, взаємоперевірці, взаємопорівнянні тих даних, що здобуті та узагальнюються з їх допомогою.

До числа найбільш поширених в тифлопсихології основних методів належать методи прямого спостереження, зокрема, - інтроспекція (аналіз власного психічного життя), екстроспекція (спостереження життя інших, що відбивається в їх поведінці, спілкуванні, діяльності), а також методи керованого спостереження - лабораторний і природний експерименти.

Особливого значення в дослідженнях особливостей розвитку особистості при порушеннях зору набули методи спостереження, при чому інтроспективне спостереження особистості в певний історичний період розвитку тифлопсихології було більш поширеним, ніж екстраспективне і було провідним методом. Дослідження психіки сліпих проводили самі на собі сліпі вчені. Так з’явились відомі книги сліпих тифлопсихологів: “Психология слепых” П. Віллея (М., Л., 1931), “Психология слепого” В.І. Руднєва (Казань, 1910), “Осязание слепых” О.В. Бірильова (Москва, 1928), “Слепой о слепом” М.Сізерана (1857-1919) (рік написання невідомий), “Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир” О.І. Скороходової (М., 1978); “Слепой музыкант Короленка, как попытка зрячих проникнуть в психологию слепых (в свете моих собственных наблюдений)” О.М. Щербини( - М., 1916).

Майже всі дослідження у тифлопсихології наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. були здійснені самими сліпими. В їхніх роботах описувався внутрішній світ сліпих. У збиранні матеріалу незрячі дослідники використовували умоглядне самоспостереження або спостереження за іншими сліпими без використання наукового підходу до розробки самої методики та обробки результатів. Такі дослідження сліпих не можуть дати дійсно наукової інформаціії, адже будуються на власних, типових для конкретної особистості, суб’єктивних даних і не мають коректних, обґрунтованих узагальнень та дослідних підтверджень.

Екстроспективне спостереження в тифлопсихології, спрямоване на вивчення життя і діяльності незрячих людей, має на меті пошук їх особливостей, пов’язаних з такими біопсихічними властивостями, як глибина та час виникнення порушення зору, його стан на момент дослідження.

Так, наприклад, в дослідженні І.О. Сасіної, метою якого було вивчення особливостей мимовільної та довільної уваги слабозорих дітей старшого дошкільного віку, припускалося, що порушення уваги у слабозорих дітей мають індивідуальні відмінності, пов’язані з глибиною та якісними своєрідностями зорових сприймань при різних очних захворюваннях. Використовувалось психологічне спостереження за динамікою зосередженості на занятті, що проводилось за методикою М.В. Гамезо в адаптованому варіанті.