Спілкування як особливий вид діяльності людини та його значения в процессi соцiализацii людини

     Ідея  аналізу діяльності належить Л.С. Виготському. Їм введені поняття знаряддя, гарматних  операцій, мотиву і мети. Згідно теорії Л.С. Виготського, вищі психічні функції виникають в спільній діяльності, в процесі спілкування як функції "розділені між людьми", і лише пізніше стають індивідуальними функціями. По Виготському, виникнення людського мислення можна зрозуміти лише в контексті вивчення становлення людської діяльності, становлення людської психіки, виникнення мови. Саме мова робить можливою появу свідомості, самосвідомості, вищих форм саморегуляції. Словесне формулювання вимог і опис умов утворює завдання діяльності, на рішення якої спрямовано мислення і дії людини.

     Грунтовна розробка теорії діяльності зроблена С. Л. Рубінштейном і А.Н. Леонтьєвим. Їх теоретичні підходи до тлумачення діяльності досі залишаються класичними. Серйозний вклад в розуміння  діяльності зроблений в роботах  А.В. Брушлинского, Г. П. Щедровицького, конкретні види діяльності - ігрова і учбова - розроблені відповідно Д.Б. Эльконіним, В. В. Давидовим і їх послідовниками.

     За  визначенням А.Н. Леонтьєва : "Діяльність - це одиниця життя, опосередкованого психічним віддзеркаленням, реальна функція якого полягає в тому, що воно орієнтує суб'єкта у предметному світі". За природою діяльність соціальна. Соціальність діяльності полягає, передусім, в історичній спадкоємності: покоління передають нащадкам знаряддя і засобу діяльності, способи їх використання, що дозволяє новим поколінням освоювати складніші рівні діяльності. Крім того, соціальність полягає в спільному виробництві. Чим складніше діяльність, тим більшої взаємодії людей з розділеними функціями вона вимагає.

     Людський  досвід матеріалізований не у вигляді генного коду або інстинктів, що ускладнюються, а в створюваних поколіннями людей предметах, речах, знаряддях і соціальному середовищі. Людина не може існувати поза діяльністю і соціальними взаєминами. У діяльності людина використовує знаряддя праці і створює продукт, що задовольняє  його потреби.

     Основною  характеристикою діяльності є її предметність.

     Предметність - є основною характеристикою діяльності. Окремі конкретні види діяльності розрізняються  за формою, за тимчасовою і просторовою характеристикою, по їх емоційній напруженості і тому подібне, проте головна їх відмінність - в предметі, бо саме предмет діяльності надає їй спрямованість, будучи її дійсним мотивом. Предметом діяльності називається те, з чим вона безпосередньо має справу. Так, наприклад, предметом пізнавальної діяльності є всякого роду інформація, предметом учбової діяльності - знання, уміння і навички, предметом трудової діяльності - створюваний матеріальний продукт.

     Таким чином, предмет діяльності може бути як матеріальним, так і даним в сприйнятті, в уяві, в думці. Головне, що він завжди відповідає якій-небудь потребі. Діяльність завжди мотивована, уявна невмотивованість діяльності означає лише, що мотив прихований.

     При аналізі психологічної будови діяльності найчастіше виділяють два підходи, які називають мотиваційний і операційний аспекти. Їх основи були закладені в працях Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва та ін. Першопричиною діяльності виступає потреба. Це - неусвідомлюваний стан організму, який ще не має конкретно предметного вираження. Вона виникає як своєрідний сигнал про те, що для нормальної життєдіяльності чогось не вистачає, людина переживає певний дискомфорт. Усвідомлений аналіз цього стану приводить до виникнення мети. Мета ( ціль ) – це ідеальний образ об’єкта який в свідомості людини може задовольнити виниклу потребу. Будучи образом кінцевого результату, вона може бути близькою і далекою. Віддалена мета завжди конкретизується в ряді ближніх цілей. Іноді потреба зразу спонукає людину до діяльності, тобто породжує мотив, але частіше мета виступає своєю активною стороною в якості мотиву. Мотив – це те, що спонукає до діяльності і надає їй специфічні риси у виборі засобів і способів досягнення мети. Мотивами можуть бути потреби, інтереси, емоції, переконання та ідеали. Різноманітність діяльності породжує різноманітність мотивів. Як і мета, вони бувають близькими і далекими, особистими і суспільними. Залежно від наявних мотивів люди по різному ставляться до діяльності. Отже, при мотиваційному підході до аналізу діяльності в якості складових компонентів виділяють потребу, мотив і мету. Для одержання кінцевого результату, який реально задовольнить наявну потребу, необхідні ще предмет і засоби діяльності. Предмет діяльності – це об’єкт або сукупність об’єктів, перетворюючи які можна досягти поставленої мети. Наприклад, якщо метою діяльності було приготування якоїсь страви, то предметом діяльності будуть продукти, з яких її готують. Засоби діяльності становлять інструментальну сторону активності. До них відносять необхідні для виконання діяльності знаряддя, а також відповідні знання, навички і вміння. Результати діяльності впливають на оточуючий світ, на життя і долю інших людей. 
 

     3.2. Спілкування, як  особливий вид  діяльності 

     Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не тільки суб'єкт-об'єктні (людина – предмет діяльності), а й суб'єкт-суб'єктні відносини (людина – людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяльності.

     Спілкування може розглядатися як сторона, умова  діяльності або як окремий вид  діяльності. Але зв'язок спілкування й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв'язки та стосунки між людьми.

     Важливим є питання про зв'язок спілкування з діяльністю. У ряді психологічних концепцій існує тенденція до протиставлення спілкування та діяльності. Так, наприклад, до такої постановки проблеми в кінцевому рахунку прийшов Е. Дюркгейм, коли, полемізуючи з Г. Тардом, він звертав особливу увагу не на динаміку суспільних явищ, а на їх статику. Товариство виглядало у нього не як динамічна система діючих груп та індивідів, а як сукупність, яка перебуває у статиці форм спілкування. Фактор спілкування в детермінації поведінки було підкреслено, але при цьому була недооцінена роль перетворювальної діяльності: сам суспільний процес зводився до процесу духовного мовного спілкування. Це дало підставу А. Н. Леонтьєву зауважити, що при такому підході індивід постає скоріше, "як спілкуюча, ніж практично діюча суспільна істота" . [12].

     На противагу цьому у вітчизняній психології приймається ідея єдності спілкування і діяльності. Такий висновок логічно випливає з розуміння спілкування як реальності людських відносин, який передбачає, що будь-які форми спілкування включені в специфічні форми спільної діяльності: люди не просто спілкуються в процесі виконання ними різних функцій, але вони завжди спілкуються в деякій діяльності, "з приводу" неї. Таким чином, спілкується завжди діяльна людина: його діяльність неминуче перетинається з діяльністю інших людей. Але саме це перетин діяльностей і створює певні відносини діяльного людини не тільки до предмета своєї діяльності, але і до інших людей.

     Саме спілкування формує спільність індивідів, що виконують спільну діяльність. Таким чином, факт зв'язку спілкування з діяльністю констатується так чи інакше усіма дослідниками. Проте характер цього зв'язку розуміється по-різному. Іноді діяльність і спілкування розглядаються не як паралельно існуючі взаємопов'язані процеси, а як дві сторони соціального буття людини, його способу життя [14]. В інших випадках спілкування розуміється як певна сторона діяльності: воно включене в будь-яку діяльність, є її елемент, у той час як саму діяльність можна розглядати як умова спілкування. Нарешті, спілкування можна інтерпретувати як особливий вид діяльності. Усередині цієї точки зору виділяються два її різновиди: в одній з них спілкування розуміється як комунікативна діяльність, або діяльність спілкування, виступає самостійно на певному етапі онтогенезу, наприклад, у дошкільнят і особливо в підлітковому віці. В іншій - спілкування в загальному плані розуміється як один з видів діяльності (мається на увазі передусім мовна діяльність), і щодо неї відшукуються всі елементи, властиві діяльності взагалі: дії, операції, мотиви та ін. [11]. Навряд чи дуже істотно з'ясовувати гідності і порівняльні недоліки кожної з цих точок зору: жодна з них не заперечує самого головного - безсумнівною зв'язок між діяльністю і спілкуванням, всі визнають неприпустимість їх відриву один від одного при аналізі. Тим більше що розбіжність позицій набагато більш очевидно на рівні теоретичного і загальнометодичного аналізу. Що стосується експериментальної практики, то в ній у всіх дослідників набагато більше спільного, ніж відмінного. Цим спільним і є визнання факту єдності спілкування і діяльності і спроби зафіксувати цю єдність.

     На наш погляд, доцільно найбільш широке розуміння зв'язку діяльності і спілкування, коли спілкування розглядається і як сторона спільної діяльності (оскільки сама діяльність не лише праця, а й спілкування в процесі праці), і як її своєрідний дериват. Таке широке розуміння зв'язку спілкування і діяльності відповідає широкому ж розумінню самого спілкування: як найважливішої умови привласнення індивідом досягнень історичного розвитку людства, чи то на мікрорівні, у безпосередньому оточенні, або на макрорівні, у всій системі соціальних зв'язків.

     Прийняття тези про органічний зв'язок спілкування з діяльністю диктує деякі цілком певні нормативи вивчення спілкування, зокрема на рівні експериментального дослідження. Один з таких нормативів полягає у вимозі досліджувати спілкування не тільки і не стільки з точки зору його форми, скільки з точки зору його змісту. Ця вимога розходиться з принципом дослідження комунікативного процесу, типовим для традиційної соціальної психології. Як правило, комунікація вивчається тут переважно за допомогою лабораторного експерименту - саме з точки зору форми, коли аналізу піддаються або кошти комунікації, або тип контакту, або його частота, або структура як єдиного комунікативного акту, так і комунікативних мереж. 
Якщо спілкування розуміється як сторона діяльності, як своєрідний спосіб її організації, то аналізу однієї лише форми цього процесу недостатньо. Тут може бути проведена аналогія з дослідженням самої діяльності. Сутність принципу діяльності в тому і полягає, що вона теж розглядається не просто з боку форми (тобто не просто констатується активність індивіда), але з боку її змісту (тобто виявляється саме предмет, на який ця активність спрямована). Діяльність, зрозуміла як предметна діяльність, не може бути вивчена поза характеристики її предмета. Подібно до цього суть спілкування розкривається лише в тому випадку, коли констатується не просто сам факт спілкування і навіть не спосіб спілкування, але його зміст. У реальної практичної діяльності людини головним питанням є питання не про те, яким чином спілкується суб'єкт, але з приводу чого він спілкується. Тут знову доречна аналогія з вивченням діяльності: якщо там важливий аналіз предмета діяльності, то тут важливий однаково аналіз предмета спілкування.

     Ні та, ні інша постановка проблеми не даються легко для системи психологічного знання: завжди психологія шліфувала свій інструментарій тільки до аналізу механізму - нехай не діяльності, але активності, і нехай не спілкування, але комунікації. Аналіз змістовних моментів того й іншого явищ слабо забезпечений методично. Але це не може стати підставою для відмови від постановки цього питання. (Важливою обставиною є і приписи запропонованої постановки проблеми практичними потребами оптимізації діяльності і спілкування в реальних соціальних групах.)

     Природно, що виділення предмета спілкування не повинно бути зрозуміло вульгарно: люди спілкуються не тільки з приводу тієї діяльності, з якою вони пов'язані. Заради виділення двох можливих приводів спілкування в літературі розводяться поняття "рольового" і "особистісного" спілкування. За деяких обставин це особистісне спілкування по формі може виглядати як рольове, ділове, "предметно-проблемне" [23]. Тим самим розведення рольового і особистісного спілкування не є абсолютним. У певних відносинах і ситуаціях і те, і інше пов'язані з діяльністю. 
Ідея "вплетеними" спілкування в діяльність дозволяє також детально розглянути питання про те, що саме в діяльності може "конституювати" спілкування. У найзагальнішому вигляді відповідь може бути сформульований так, що за допомогою спілкування діяльність організовується і збагачується. Побудова плану спільної діяльності вимагає від кожного її учасника оптимального розуміння її цілей, завдань, з'ясування специфіки її об'єкта і навіть можливостей кожного з учасників. Включення спілкування в цей процес дозволяє здійснити "узгодження" або "неузгодженість" діяльностей індивідуальних учасників [11]. Це узгодження діяльностей окремих учасників можливо здійснити завдяки такій характеристиці спілкування, як притаманна йому функція впливу, в якій і виявляється "зворотне вплив спілкування на діяльність". [24]. Специфіку цієї функції ми з'ясуємо разом з розглядом різних сторін спілкування. Зараз же важливо підкреслити, що діяльність за допомогою спілкування не просто організовується, але саме збагачується, в ній виникають нові зв'язки і відносини між людьми. 

     3.3. Значення спілкування у процесі соціалізації людини 

     Спілкуючись, людина не тільки обмінюється інформацією  з іншими людьми. Вона звертається  до них із проханням, запитанням чи вимогою, ставить собі за мету вплинути на співрозмовника, добитися потрібної  відповіді чи виконання доручення. У таких випадках спілкування виступає як інтеракція — сукупність зв'язків і взаємовпливів людей, що складається у спільній діяльності.

     У процесі свого розвитку суспільство  поступово виробляє певні зразки поведінки, які визначають правила  взаємодії та взаємовідносин між людьми і функціонують як соціальні норми. Ці норми в різних спільнотах можуть суттєво відрізнятися. Їх порушення включає механізм соціального контролю, який реалізується як схвалення чи несхвалення, осуд, покарання, що коригують поведінку того, хто від них відхиляється. Діапазон соціальних норм дуже широкий: від чітко встановлених вимог трудової дисципліни до правил ввічливості у спілкуванні.