Релігія у сучасній Україні

 На жаль, стосунки українців  та євреїв не завжди були  цивілізовані. Одна з найзначніших  історичних трагедій єврейського  народу, яку досі євреї поминають  у молитвах на рівні з руйнуванням Ієрусалимського храму й Голокостом XX ст., це різня 1648 - 1649 pp., яку санкціонував гетьман України Богдан Хмельницький. В період, коли все єврейство світу мало перейшло за 1,5 млн. чоловік, в Україні було найбрутальнішим чином знищено понад 100 тис. чоловік, без розбору віку й статі. А тих, хто не був знищений, продали в рабство на ринках Константинополя, звідки євреї світу їх викупали на так званий «підьон швуїм» (пожертва на викуп полонених). Трагедія українського єврейства XVII — XVIII ст. зумовила активні релігійні пошуки, посилила месіанські очікування, сприяла розвиткові хасидизму. Хасидизм — релігійно-містичний рух, який спочатку виник у середньовічному німецькому єврействі як протест на хрестоносні утиски. Носіїв ідеалів єврейського життя називали «хасидей Ашкеназ» —благочестиві з Німеччини. Як релігійно-містичний рух хасидизм виник внаслідок розвитку містики й філософії у специфічній соціально-економічній, політичній і духовній ситуації України XVIII ст. Засновник цієї течії — Бсшт (1700 - 1760) підкреслював, що нерівність, яка існує в світі, не впливає на взаємовідносини між Богом і людиною; справжній праведник не той, хто хизується своєю вченістю, а той, хто піклується про ближнього; слугувати Богу треба радісно, й навіть спокута має стати не скорботою за минулим, а радісним актом повернення душевної гармонії. Хасидизм не послабив очікування Месії, не відкинув жодну з заповідей іудаїзму, але по-новому осмислив їх. Він швидко поширювався й охопив половину єврейства, на чолі громад хасидів стали цадики (святі, праведні, чиї осередки тепер стали центрами паломництва віруючих). Прихильники хасидизму тепер мешкають по всьому світі, в тому числі і в Україні. Тут є велика кількість святих місць хасидизму (Умань, Меджибіж, Бердичів, Тараща тощо), які відвідуються прочанами з усього світу.

 Релігійне життя євреїв України відбувалося в Україні (згодом Російській імперії) на тлі різноманітних обмежень, гонінь з боку духовенства й так званих «кривавих наклепів» — звинувачень у використанні крові християн у ритуальних цілях. У XIX ст. серед єврейської інтелігенції посилюється рух за переустрій традиційного побуту, перегляд «талмудичної архаїки», широке просвітництво й реформу іудаїзму, яка, однак, не набула в Україні значного поширення. Після 1917 р. іудаїзм в Україні поділив долю інших релігійних організацій. Після унезалежнення України було створено умови для відродження національно-культурного й релігійного життя євреїв. У середині 90их pp. в Україні діяло близько 120 єврейських культурних товариств, понад 70 релігійних громад різної конфесійної направленості, підпорядкованих двом керівним об'єднанням — Релігійній громаді іудейського віровизнання України та Іудейських релігійних організацій України, які явно прийшли на зміну Кагалам (досл. — общинам), що існували на території дореволюційної Росії.

 З середини 90-их pp. для піднесення духовного життя українського єврейства в Україні працюють понад 20 рабинів, які дістали духовну освіту за кордоном. Рабин (від давньоєвр. «раббі» — мійвчитель) — священнослужитель в іудаїзмі, авторитет у витлумаченні приписів та заборон для членів іудейської громади та застосування їх до конкретних соціальних умов. В Україні саме рабини очолюють громади й виконують також адміністративні функції. [6, c. 8-13]

 Караїми. В Україні  мешкає народ, чий етнонім співпадає  з релігійною належністю — кримські караїми. Караїзм — монотеїстична релігія, що виникла в VIII ст. н. є. на теренах Вавілонії, розповсюдилась на території сучасних Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту. Туреччини. Важливу роль у становленні віровчення й об'єднання віруючих відіграв Анан бен Давид з Багдаду. Розквіт караїзму припав на VIII—XII ст. Здавна його вчення проникло в Крим. Нині його послідовники є серед арабів, євреїв, греків, кримських караїмів, литовців, росіян. В основі віровчення лежить єдина священна книга — Старий (Ветхий) Заповіт у його первісній чистоті й з головними принципами — заповіддю любові до Бога й ближнього. Послідовники караїзму неухильно дотримуються слів Пророка: «Не додавайте до того, що я заповідаю вам, і не поменшуйте від того». Свято шанують 10 заповідей. Найважливіший принцип караїзму — самостійне й обов'язкове вивчення Святого Письма. Згідно з догмами караїзму, Бог існує передвічно, створив усе суще й дав через Мой-сея найдосконаліший Закон, який залишається незмінним, відплачує по заслугах, воскресить мертвих в день судний: наближається пришестя месії. Ісуса Христа й Мухаммеда караїми шанують як великих Пророків. їхні храми — синагоги (як і в іудеїв, від гр. — зібрання) були широко розповсюджені на півдні України. Один із таких — Тепла синагога з училищем для дітей-караїмів — існувала в дореволюційній Одесі. Останній їхній храм у Криму закритий у 1959 р. в Євпаторії. Відтоді релігійні обряди українські караїми відправляють в домашніх умовах. [5, c. 6-11]

Іслам в Україні

 Переважним регіоном  поширення ісламу в Україні  є Крим, що пов'язано історично з 1242 p., коли Крим був завойований татаро-монголами й увійшов до складу Золотої Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, в Криму й набув поширення сунізм як одна з течій ісламу. У XV ст. у зв'язку з розпадом Орди в Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475 р. ввійшло до складу Османської Порти. На чолі мусульманського духовенства Криму стояв муфтій як вища духовна особа після халіфу — турецького султана. У XVIII ст. лише в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривалися мектеби й медресе. У 60-их pp. XIX ст. в Криму було 23 медресе й 131 мектеб (школа початкової освіти). У 1774 р. Кримське ханство після війни Росії з Туреччиною здобуло самостійність, але в 1783 р. вона була втрачена, й Крим був приєднаний до Російської імперії, яка утискувала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. Це стосується не лише Криму, а й усієї мусульманської громади в українських містах, де заборонялася побудова мечетей й мінаретів, проходило компактне відселення мусульман в певні райони міст (як в Одесі турок й албанців в с Татарка). Як результат у другій половині XIX ст. Крим залишило 161 тис. татар. У 1917 р. татари становили лише 36,6 % сільського й 11,35 % міського населення Криму. В цей же час татарська буржуазія робить спроби пристосувати іслам до своїх інтересів. Розгортається дискусія між кадимістами (прихильниками догматичного ісламу) й джадідами, котрі виступали за реформу старої системи мусульманської освіти, за європейський одяг і побут, політичні реформи. Зазнавало утисків татарське населення Криму й за часів Радянського Союзу. У травні 1944 р. з Криму було виселено 188 626 татар. Нині йде процес їх повернення до Криму й відродження мусульманських релігійних громад. В Україні на початку 1996 р. діяло 176 мусульманських громад, більшість із яких знаходиться в Криму. Мусульманські громади України діють у структурі трьох об'єднань — Духовного управління мусульман України (ДУМУ), Незалежного ДУМУ й ДУМУ Криму. В більшості великих міст України працюють Арабські Культурні Центри, які на практиці являють собою релігійні й культурні осередки українських і іноземних громадян, що сповідують іслам. [1, c. 39-41]

Сучасні й нетрадиційні релігійні групи

 Більшість сучасних  релігійних течій, як уже зазначалося вище, представлено в Україні. їхню характеристику див. у відповідному розділі підручника. Зазначимо лише, що більшість церков, сект, релігійних угруповань, що діють в Україні, пройшли реєстрацію, працюють офіційно, а подеколи являють своєрідну прикрасу великих міст. Наприклад, влітку в Горсаду Одеси можна спостерігати релігійне дійство представників Руху «Харе Крішна» (Міжнародного Товариства Свідомості Крішни), якому надано офіційного дозволу на діяльність в Україні 1990 р., а в 1995 р. зареєстровано Всеукраїнський центр громад Свідомості Крішни, який є керівним органом об'єднання послідовників кришнаїзму. У всіх областях України діють 46 громад МТСК, з них зареєстрованих — 26. Найбільші центри — Київ, Донецьк, Одеса. МТСК проводить соціально важливі благодійницькі акції: «їжа для життя», боротьба з наркоманією, реабілітація ув'язнених тощо. Крім «модних» тепер орієнталістичних релігійних течій, які поєднують східну традицію з сучасними досягненнями в науці й психології, з'являються й суто сайєнтологічні релігійні групи. Більшість сайєнтологічних та езотерічних груп намагаються поєднати (часто через медитативні практики) ідеї високої духовності, філософічність й оздоровчі програми. Сам термін сайєнтологія походить від анг. science — «наука» й грецького кореня logos — «вчення». З самої назви видається, яке значення набувають останні досягнення людського знання в цих релігійно-філософських теоріях. Більшість із них виникли в Америці (як діанетика Л. Рона Хаббарда). Вульгаризований психоаналіз з психотренінгами (розчинення «енграм» —матеріалізованих душевних травм) зводиться на рівень нової релігії, яка своїх вірних здійме до рівня управителів Всесвіту й фінансової еліти країни. У різних містах України діють ще не зареєстровані громади Церкви Сайєнтології, часто виступаючи в якості чогось проміжного між Еліт-клубом і групою мережного маркетингу.

 Можливо, однією з  характерних рис сучасної української  релігійної ситуації є космологізація й естетизація релігійності. На цій хвилі працюють такі езотерично-космологічні громади, як Реріхівське товариство (тільки в Одесі — 2 громади, які будують свою роботу навколо вчення сім'ї Реріхів й книги О. Реріх «Агні Йога») й послідовники вчення Олеся Бердника, що в своїх фантастичних повістях описував майбутнє, в якому находять місце знання та вміння древніх слов'янських волхвів і чаклунів (був репресований у період «застою»). [7, .c 39-43]

 Поруч з науково-філософським  осмисленням старих релігій, існує в Україні й неоязичництво. Це спроба реабілітувати й опоетизувати дохристиянське поганство й на цьому ґрунті створити базу для національно-держаного єднання українців. Такі вірування мають окультно-синкретичний характер із явними елементами екологічності. Організації типу Українська Рідна Віра (РІдновіра), РУНВіра, Ягновірство, Ладовірство тощо включають в себе творчу інтелігенцію, характеризуються утворенням різного структурного роду організацій (від всеукраїнських організацій до клубів поінтересах). Дехто лише виступає на сторінках популярних видань на кшталт «Українського Світу». Подекуди переїздять на природу задля зустрічі язичницьких свят. Одні з них дотримуються екологізованого політеїзму, інші філософськи виводять монотеїзм на чолі з Дажбогом. Вони вбачають у християнстві чужу для України релігію, яка веде до знищення національної ідентичності й оточуючого природного середовища. Одначе чинників перетворення рідновірських течій в масове релігійне явище не багато.

 Незначну частину релігійного життя України складають і радикальні сатанинські секти, майже повсюди незареєстровані. їхніми основними вірними є молодь, яка сприймає це об'єднання як змогу разом слухати «тяжку» музику й проводити «змістовно» час. Більшість таких груп належить до типу сект з харизматичними лідерами на чолі. Таке середовище часто має криміногенний характер, учасники їх часто перебувають у глибокому депресивному стані, схильні до самогубств, подеколи — колективних.

 На закінчення короткого  огляду чинників релігійної ситуації в Україні треба сказати, що Україна дотримується в питаннях свободи конфесійної належності «Всезагальної декларації прав людини», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН в грудні 1948 p., «Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод» та інших міжнародних правових документів. Одним із основних документів, що регламентують свободу конфесійної належності й нормує державне законодавство з цього приводу, є «Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань» (1981) і «Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин» (1992) Генасамблеї ООН. Згідно з цим свобода конфесійної належності може бути обмежена в своєму конкретному вираженні лише в тому разі, коли вона суперечить справедливим загальнолюдським вимогам моралі, орієнтує на порушення громадського порядку й підрив загального добробуту в демократичному суспільстві. [9, c. 66-71]

 Висновки

 Кількісна та якісна  характеристика релігійно-церковного життя в Україні визначається наявністю багатьох конфесій, належністю до них частини населення, складними процесами в релігійному середовищі. Понад три чверті релігійних громад в Україні — це парафії двох основних духовно-релігійних традицій у християнстві: східної (православ'я) й західної (греко-католицизм). Найвпливовішою складовою релігійного життя є Українське православ'я. Динамічно розвиваються Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП),

 Українська православна  церква Київського Патріархату  (УПЦ КП) та Українська автокефальна  православна церква. Йде активний процес відродження Української греко-католицької церкви (правильно: Українська католицька церква східного обряду), авторитетною є Римо-католицька церква. Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму: Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (П'ятидесятники), Свідки Ієгови, Адвентисти сьомого дня, Реформістські церкви, лютеранство.

 Зростають кількісно  громади мусульманського віросповідання. Створені умови для діяльності іудаїстських громад. Серед новітніх релігійних течій набувають поширення громади неохристиянських рухів (Церква Повного Євангелія, Церква Христа, Новоапостольська церква, Церква Останньою Завіту — Вісаріонівці та ін.), релігії орієнталістського напряму (Товариство Свідомості Крішни, буддисти, Шрі Ауробіндо тощо;, різні езотеричні, сайєнтологічні та інші рухи (Реріховське товариство, послідовники Олени Блаватської, Олеся Бердника, віра Бахаї, діанетика Хаббарда та ін.). Започаткували свою діяльність неоязичники: рідновіра, РУНВіра, Великий Вогонь тощо.

 У цілому релігійність в Україні орієнтована на утвердження української державності, виховання громадян у дусі релігійної толерантності й гуманістичної моралі. Загальну картину релігійної ситуації в Україні можна скласти на основі історичного аналізу — з одного боку, і соціологічних досліджень — з другого (тобто за допомогою синхронічно-діахронічного методу).