Теорія красномовства Феофана Прокоповича

Великого значення Ф. Прокопович надавав завершенню промови. Він  вважав, що вона має складатися з  двох частин: переліку сказаного (відновлення  основних положень, підсумок) і збудження  почуттів.

У розробці питань диспозиції Ф. Прокопович досить чітко йшов за античними риторами — Арістотелем, Цицероном і Квінтіліаном, розробляючи  і поглиблюючи їхні основоположні  позиції примату раціо. Феофан Прокопович виявився найоригінальнішим, наймайстернішим  і найцікавішим ритором під час  розробки третього розділу риторики — елокуції. Він вважав, що "словесне вираження (еlocutio) полягає в тому, щоб найдобірнішими словами і  вишуканими формами речень оформити той матеріал, який ми талановито підібрали  і розважливо розмістили у певному  порядку", бо без цього "слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються  тонкощі та жарти, вся промова  стає охлялою та нудною й наче повзає по землі, і що більше, навіть здасться мертвою"1. Тому його думки про  стиль не тільки зосереджено у  спеціальній четвертій книзі  — "Про мовностилістичне оформлення промов", а й розсіяні в усій великій праці "Риторика", зокрема  у розділах першої книги: "Про  вади зіпсованого красномовства, передусім  про високопарність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність"; "Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і  т. ін. мистецтво"; "Про троякий  вид красномовства, або про стиль  високий, поважний, середній, або квітчастий, низький, або буденний". Уже самі заголовки свідчать про те, як послідовно і різнобічно доскіпливо формує Ф. Прокопович вчення про стилі, не забуваючи ні про достоїнства (ознаки й переваги) стилю, ні про його вади.

Як для ораторської  майстерності найважливішим є вміння оратора дотримуватися відповідності  між стилем, предметом (темою) і часом, так і для доброго стилю  найістотнішою ознакою має бути відповідність між словесним  вираженням, предметом промови, ситуацією, почуттями оратора і настроями  слухачів. Принцип відповідності  сформувався в античній культурі як вияв концепції загальної та абсолютної краси, все має бути в гармонії [8, c. 119].

Головними ознаками стилю  мають бути правильність і ясність. Дуже важливою на той період була думка  Ф. Прокоповича про те, що промови  можна складати й виголошувати не тільки латиною, а й живою народною мовою, дотримуючись правильності й  чистоти, приймаючи ту живу вимову, якою користується більшість і яка  зароджується в центрі народу, бо "кожна  мова псується від сусідства з  іншими"1. Це вже був час, коли в  Європі активно розвивалися національні  літературні мови, заступаючи собою  класичну латину. І хоч свою академічну працю "Риторику" Ф. Прокопович написав  латинською мовою, все ж, очевидно, відчував, що вже започатковується нова українська літературна мова на народнорозмовній основі.

На думку Феофана Прокоповича, невідповідність між змістом  і формою промови породжує вади стилю  і позбавляє його чистоти та ясності  й тих ознак, які вважав основними  для стилю ще Арістотель. Ф. Прокопович виділив кілька вад стилю, яких треба  уникати:

Холодний стиль — це той, у якому немає живого смислу, думка мертва, а є багатослівність, що не має душі.

Надмірний (надутий, високопарний) — стиль, у якому нагромаджено надміру засобів образності.

Лженаслідувальним стилем названо  недоречне наслідування (подібна  до чиєїсь промови форма, а зміст  інший) або надмірне наслідування (до дрібниць).

Поетичний стиль є вадою  практичної, дорадчої промови, але він  доречний у творчості та в близьких стосунках між людьми, у спілкуванні  з Богом.

Сухий стиль, простий стиль  стає вадою промови, коли свідчить про  бідність думок, змісту предмета, думок  оратора, невміння та відсутність вишколу, проте він доречний в офіційних  ділових стосунках.

Хиткий, непевний, неорганізований  стиль свідчить або про низьку культуру оратора, або про байдужість, неувагу.

Шкільний стиль характеризується дотриманням усіх вимог шкільної риторики. Він може сприйматися як вада в устах досвідченого, майстерного  оратора, від якого чекають оригінального, авторського стилю.

Хлоп'ячий стиль — це недоречне, без потреби використання привабливих  засобів з метою похизуватися.

Емоційний стиль (парентирс) як ваду сприймають тоді, коли він стосується незначних, не вартих таких емоцій тем.

Насправді ж емоціям і  почуттям та способам збудження їх у слухачів Ф. Прокопович надавав  великого значення і розробив цю тему у п'ятій книзі своєї праці "Риторика", використавши досвід Плато-на та Арістотеля і розвинувши своє бачення цієї проблеми. Він поділив усі емоції і почуття на ті, що пов'язані з прагненням людини до чогось, і ті, що пов'язані з уникненням чогось. До перших належать приємні: любов, бажання, надія, втіха, радість, задоволення, впевненість, тривога, занепокоєння; до других — неприємні: ненависть, страх, гнів, обурення, розпач, смуток, сором, співчуття [19].

Описуючи природу кожного  з почуттів, наскільки дозволяла  тогочасна наука про людину, Ф.Прокопович міркував, як ці почуття та емоції може оратор викликати і як може їх стримати, погамувати.

Як і в античній риториці, в риторичній системі Ф. Прокоповича  основне місце серед почуттів відведено любові, бо вона є призвідницею багатьох інших почуттів. Щоб викликати  це почуття у слухачів, оратор повинен  віднайти причини любові і висвітлити їх (розкрити гідності і чесноти). Проте  може бути й така любов, що її треба  загасити (неблагочестива), стримати, якщо вона надмірна і може перейти у  протилежну якість, шкідливу любов  повернути на корисну. Така увага  Ф. Прокоповича до почуття любові підсилювалася його християнським  гуманізмом, закликами до ораторів служити Батьківщині і релігії.

Коли справа ризикована, то у промові оратор повинен вселяти  надію і впевненість, посилаючись  на приклади з історії і досвіду, а промова мас бути смілива  і радісна (з красивими фігурами, іронією, жартами, вигуками).

Радість може бути тріумфуюча (переможна) і ніжна. Радість неможлива  без захоплення, отже, треба шукати яскраві тропи, звучні фігури, неординарні  приклади, зразки, щоб викликати  у слухачів це почуття. Якшо треба  стримати радість, то бажано показати, що предмет розмови і почуття  радості від нього скороминущі. Для цього знадобляться вагомі слова, переконливі сентенції, сумні приклади, поважний тон[17,18].

Радість тамується смутком. Смуток буває ніжний і німий. Ніжний смуток потребує ласкавих слів, частих синтагм, ніжних вигуків, персоніфікацій, багатозначності і недомовленості. Німий смуток потребує важких слів, мало тропів і фігур, простоти.

Смуток можна погасити втіхою. Проте це складне завдання для оратора і потребує великого вміння філософствувати про життя  і смерть, гріх і покаяння тощо.

Для того щоб викликати  страх, оратор повинен уміти збільшувати  нещастя, а щоб погасити страх  — уміти його зменшувати. Для  цього треба вдало використовувати  зітхання, вигуки, сумнів, розмірковування. Очевидно, Ф. Прокопович вважав, що здатність  і вміння викликати емоції й почуття  залежать від уміння оратора користуватися  засобами сміхової культури, тому що у  цьому ж розділі помістив матеріал про дотепи і жарти[17,18].

Риторика сміхової культури розроблялася ще в античній риторичній науці, частково в Арістотеля, ґрунтовніше  — в риторичних трактатах Цицерона і в працях Квінті ліана: як зробити  промову веселою, доступною, легкою? Як висміяти приязно, іронічно, образливо, сердито? Як висміяти, не ставши самому смішним, тощо. Сучасні вислови "солоний жарт", "сальний анекдот" (брудний, грубий) походять, очевидно, ще від Цицеронового терміна salsum (солоний, сказаний "із сіллю"), на відміну від його ж висловів "вишуканий жарт" (venustus), "світський жарт" (urbanitas) [19].

Вміння жартувати—це природний  дар промовця та його іронічний тип  міркування, але виявляється воно через мовні засоби. Отже, на них  треба звернути увагу. Ф. Прокопович радить використовувати такі мовні  джерела жартів: полісемію (використовувати  переносні значення слів, протиставляти  їх); паронімію (вживати близькі за звучанням слова, дотепно підмінювати  їх); етимологію (розкривати смішні етимології, особливо імен); порівняння (порівнювати  непорівнюване); персоніфікацію (оживлювати те, що таким не може сприйматися); гіперболу (значно перебільшувати); алюзію (робити натяки); вигадування (фіктивне, але  правдоподібне) тощо.

Питання мовних засобів сміхової культури тісно пов'язане з основним у риторичному вченні Феофана  Прокоповича — з його теорією  трьох

стилів, оскільки Ф. Прокопович вважав, що жарти й дотепи — це ознаки низького стилю.

Вчення про три стилі  виникло із зародженням самої  риторики ще в античні часи (V—II ст. до н. е.) під впливом поділу промов на три основні типи: судові, дорадчі  та похвальні (Арістотель) і під впливом  формування стилів на регіональній основі: азіанський, аттичний і родоський  стилі. Крім їх змістових ознак (про  що йдеться в промові) поступово  виформовуються інші ознаки — міра експресивності, міра емотивності й  міра етичності. З цього погляду  Цицерон у трактаті "Оратор" уже виділяє три роди промов: високий, помірний і простий, щоправда, ще не називаючи їх експресивними стилями, але вже протиставляючи простий  і високий за кількістю риторичних прикрашальних засобів. Простий  тип промов не має риторичних фігур, тут тільки чиста мова, а високий  повинен хвилювати душу багатством риторичних фігур, зокрема періодів. Помірному типу промов відведено  проміжне місце між простим і  високим[17,18].

Ф. Прокопович розширив і  розвинув ідею трьох родів промов у вчення про три стилі на основі естетики класицизму і принципу логічної трихотомії: зміст промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емоції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми).

Ф. Прокопович визначив, який тематично-предметний зміст, яка міра експресії і які мовні засоби відповідають поняттю "високий стиль", а які — поняттям "середній" та "низький" стилі. Так, високим (величним, поважним) стилем рекомендується говорити про видатні і дуже важливі  справи — божественні (небесні, вічність) і людські (суворі і справедливі  закони, мудрі і героїчні вчинки, перемоги, загибелі царств, присуди  долі) — з великою мірою (силою) почуттів і емоцій (захоплення, пристрасті, подиву, болю, страждання). Закон доречності вимагає, щоб такому змістові і такій  мірі експресії відповідала система  величних і поважних (строгих) мовних засобів високого стилю: рідкісні й вишукані метафори, сильні фігури, зокрема великі ампліфікації і змінні періоди (довгі переходять в короткі і навпаки), ритмічність1.

Середнім (поміркованим) стилем належить говорити протеми й предмети середні, звичайні, про людське життя  без високостей, але гідно, поважно. Почуття й емоції виявляються  помірно, але достойно. Мова повинна  бути гарною і приємною. Тут вживаються не часті, але приємні метафори, дотепи, правильні слова і речення. Це стиль життя, він широкий, скромний, але може бути і квітчастим.

Низьким (простим, фамільярним) стилем можна говорити про справи малі, низькі, мізерні, щоденні, побутові, господарські, сімейні; з невисокою  мірою гарних почуттів або й без  них чи з неприємними почуттями. Мовні засоби цього стилю не мають  величі, урочистості, тобто звичайні. Серед них можуть бути жарти і  дотепи, просторічні та інвективні слова. Ф. Прокопович допускав таку можливість, коли у промові можуть бути елементи двох, а то й трьох стилів[17,18].

Ф. Прокопович вважав, що прикрашеність  промови виявляється через дві  основні ознаки: ритм і достоїнство  стилю.

Ритм промови створюється  вдалим використанням періодів, членуванням  їх на колони, доречним добором слів у колонах і в реченнях. Ф. Прокопович продовжує вчення Арістотеля про  структуру періоду, виділяючи першу  частину періоду (протосис), що має  викликати услухачів стан очікування, чекання, і другу (аподосис), яка повинна  логічно й емоційно та інтонаційно  завершити речення, "заспокоїти розум". Внутрішнє членування частин на колони створює гармонію ритму, яка підтримується  лексичним наповненням колон (моноколон, диколон, триколон, тетраколон). Ф. Прокопович звертає увагу на слова чарівні, милозвучні, приємні, образні та вагомі. На його думку, чарівні й образні  слова—це слова з переносним значенням, вони відсвіжують зір і думку, бо беруть своє значення від гарних речей: світла, сонця, зірок, гарної погоди, блиску, прикрас тощо. Легкі, приємні, милозвучні слова — це ті, що складаються  з вдалого поєднання гарних звуків, їх звучання нагадує шум води, що "спливає лагідно по схилах". Вагомі слова — це ті, що виділяються  і переконливо вражають[17,18].

У частині про розміщення слів Ф. Прокопович іде за Цицероном  і не стільки радить, як треба  розміщувати слова, скільки зауважує, чого слід уникати, щоб промова звучала  доладно: треба уникати збігу  однакових голосних і приголосних  на межі слів, повторень одних і  тих же слів, однакових відмінкових  закінчень, надто довгих і однотипних речень, скупчення рівноскладових слів, бо промова здаватиметься повільною  і важкою. Слід також уникати віршування у прозі, бо ритм прози має бути свій, не віршовий.

Достоїнство стилю здобувається правильним використанням фігур  слова (тропів) і фігур мови (думки). Словесні фігури (тропи) Ф. Прокопович описав у "Поетиці", а мовні  фігури (звороти, синтаксичні конструкції  і структури) — у "Риториці". Ф. Прокопович, як і його античні  попередники Арістотеяь та Цицерон, з риторичних фігур найбільшого  значення надавав періоду, описав його різновиди: ізоколон (члени періоду мають однакову кількість складів); нерівний, несиметричний період (один член коротший); антитеза (члени періоду протиставляються); об'єднання (період виходить за межі речення або речення виходить за межі періоду). Ф. Прокопович докладно описав усі види відношень між частинами (і колонами) періодів та мовні засоби, якими ці відношення виражаються і граматично оформляються. Це можуть бути відношення: причини, часу, умови, порівняння, роздільності, сумісності, градаційності, бажання, сумніву, відносності {той, хто...), заперечення, виправдання.