Види соцціального забезпечення

До  страхових випадків за соціальним страхуванням відносять:

• тимчасову непрацездатність;
• вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною;
• інвалідність;
• досягнення пенсійного віку;
• смерть годувальника;
• безробіття;
• нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання та інші обставини, установлені законодавством.

Управління  соціальним страхуванням здійснюється фондами на паритетній основі державою і страхователями. В управлінні соціальним страхуванням беруть участь профспілки. Держава забезпечує правові аспекти соціального страхування, а профспілки є учасниками управління як представники застрахованих осіб на принципах соціального партнерства.

Утворення страхового фонду здійснюється здебільшого за рахунок внутрішнього валового продукту, створеного працею працівників, страхових внесків роботодавців і трудівників.

Страхові внески — це такі соціальні платежі, що формуються виключно на конкретні цілі захисту від певних соціальних ризиків і не підлягають знеособленості в державних і регіональних бюджетах.

Кошти фондів соціального страхування, що утворюються шляхом страхових внесків, не входять до Державного бюджету України. Вони використовуються за їх цільовим призначенням і зараховуються на самостійний централізований рахунок кожного фонду соціального страхування.

Основним  джерелом фонду соціального страхування є внески підприємств і громадян.

Розмір внесків диференційований залежно від рівня оплати праці. Ставки збору установлюються законодавством. Вони різні як для кожного фонду, так і для роботодавця і працівників. Істотну частку доходів фондів соціального страхування, окрім страхових внесків, становлять асигнування із державного бюджету.

Кошти фондів соціального страхування витрачаються на виплату пенсій і допомог, відшкодування шкоди здоров’ю працівника у зв’язку з нещасним випадком і професійним захворюванням на виробництві, компенсацію заробітку і матеріальну допомогу працівникові на випадок безробіття, на проведення оздоровчої роботи, санаторно-курортне обслуговування і на фінансування витрат, пов’язаних з організацією управління соціальним страхуванням.

В Україні  фінансування соціальних послуг і матеріального забезпечення здійснюється за рахунок таких фондів:

• Пенсійного фонду;
• фонду соціального страхування у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю;
• фонду соціального страхування від нещасних випадків;
• фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Згідно  із законодавством кожен фонд має  свій статус, наділений правами юридичної особи. Органами управління фондом є правління, виконавчі дирекції, що забезпечують установлені законами види діяльності.

Соціальне страхування на випадок безробіття здійснюється згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (від 2 березня 2000 р.) і являє собою систему прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Суб’єктами  страхування на випадок безробіття є застраховані особи, члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховики.

Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, що працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

Законом установлена залежність розміру допомоги від страхового стажу. Застраховані особи, які визнані безробітними, мають право на допомогу у зв’язку з безробіттям, якщо вони протягом 12-ти місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26-ти календарних тижнів і сплачували страхові внески.

Право на допомогу у зв’язку з безробіттям  зберігається у разі настання перерви  страхового стажу з поважних причин, таких як:

— навчання у професійно-технічних та вищих навчальних закладах, клінічній ординатурі, аспірантурі, докторантурі з денною формою навчання;

— строкова військова служба;

— здійснення догляду непрацюючою працездатною особою за інвалідом І-ї групи або дитиною-інвалідом віком до 16-ти років, а також за пенсіонером, який за експертним медичним висновком потребує постійного стороннього догляду;

— інші поважні причини, передбачені законодавством України.

Допомога  у зв’язку з безробіттям виплачується з восьмого дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості. Громадяни мають право одержувати допомогу 360 календарних днів протягом двох років. Це стосується і тих випадків, коли громадянин улаштувався на роботу і знову її утратив.

Для осіб передпенсійного віку (за два  роки до настання права на пенсію) тривалість виплати може становити 720 календарних  днів.

Допомога  у зв’язку з безробіттям визначається у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом, і не може бути вищою за середню заробітну плату, що склалася в галузях національної економіки відповідної сфери за минулий місяць.

Згідно  із Законом застраховані особи мають  право на допомогу у зв’язку з  частковим безробіттям, якщо протягом 12-ти місяців, що передували місяцю, в  якому почався простій, працювали  не менше 26-ти календарних тижнів, сплачували страхові внески, та в яких ці простої  становлять 20 % і більше робочого часу.

Допомога  у зв’язку з частковим безробіттям  працівникові надається за кожну  годину простою із розрахунку двох третин тарифної ставки (окладу), встановленого  працівникові розряду, і її розмір не може перевищувати прожиткового мінімуму, визначеного законом.

Розмір допомоги установлюється у відсотках до середньої заробітної плати (доходу) застрахованих осіб залежно від страхового стажу:

до 2-х років — 50 %;

від 2-х до 6-ти років — 55 %;

понад 10 років — 70 %.

Допомога  у зв’язку з безробіттям виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру:

перші 90 календарних днів — 100 %;

протягом  наступних 90 календарних днів — 80 %;

у подальшому — 70 %.

Важливим  напрямом соціального захисту є пенсійне забезпечення.

Пенсійна система — це сукупність правових, економічних та соціальних інститутів і норм, які забезпечують надання пенсій за віком, у зв’язку з інвалідністю, а також у зв’язку з втратою годувальника.

Метою пенсійної системи є матеріальне  забезпечення непрацездатного населення.

Право громадян на пенсію закріплено в ст. 46 Конституції України. Воно гарантується створеною в нашій країні державною системою соціального забезпечення, яка в сучасних умовах реформується. Пенсійне забезпечення здійснюється за рахунок спеціальних джерел Пенсійного фонду і частково коштів Державного бюджету України.

Пенсійні  відносини в Україні регулюються  законодавчо.

Пенсія  являє собою щомісячну грошову  виплату громадянам за досягнення установленого  законом пенсійного віку, настання інвалідності, втрати годувальника.

Законом установлені трудові і соціальні пенсії за віком:

Трудові пенсії призначаються громадянам похилого віку, які досягли пенсійного віку, мають трудовий стаж, застраховані через систему соціального страхування. Пенсії виплачуються в повному розмірі без урахування одержуваного заробітку (іншого доходу).

Соціальні пенсії призначаються громадянам, які не мають певного трудового стажу. Ці пенсії, як правило, фінансуються із бюджету і повинні забезпечувати прожитковий мінімум.

Джерелом  пенсійного фонду є: фонди обов’язкового  державного соціального страхування, державний бюджет, а також недержавні пенсійні фонди.

Законом України «Про пенсійне забезпечення»  передбачається, що право на пенсію за віком на загальних підставах мають: жінки по досягненні 55-ти років за загального трудового стажу не менше 20-ти років і чоловіки по досягненні 60-ти років і за трудового стажу не менше 25-ти років. Окремим категоріям громадян установлені за зниженого трудового стажу пільгові пенсії, у зв’язку з особливими умовами праці тощо.

Передбачається  стимулювання більш пізнього виходу на пенсію шляхом підвищення розмірів пенсій від 3 % за один рік відстрочення до 85,32 % за 10 років.

У країні чисельність пенсіонерів постійно збільшується і становить близько 15 млн осіб. Основна частина пенсіонерів — близько 97 % — отримують трудові пенсії; з них 82 % становлять пенсіонери за віком, 12  % — у зв’язку з інвалідністю, 6 % — у зв’язку з втратою годувальника. Пенсіонери, які отримують соціальні пенсії становлять 3 % загальної чисельності.

Історично в Україні склалася однорівнева  схема пенсійного забезпечення за віком, яка ґрунтувалася на солідарності поколінь і в певний спосіб узгоджувалася з командно-адміністративною системою. Проте в ринкових умовах вона не може забезпечувати громадянам заміщення пенсією заробітку, втраченого ними у зв’язку зі старістю, та запобігання бідності серед людей похилого віку.

Найбільш  прийнятною є багаторівнева пенсійна система. З урахуванням цього, реформа проводиться за трьома напрямами: реформування солідарної системи, створення обов’язкової і розвиток добровільної накопичувальної систем. Це розширить можливості для підвищення добробуту людей похилого віку та зміцнення потенціалу економічного зростання, підвищення державних гарантій в досягненні більш високих соціальних стандартів у соціальному забезпеченні громадян.

Перший  рівень становить солідарна система пенсійного страхування. Сутність реформування цієї системи полягає в тому, щоб забезпечити насамперед базові принципи соціальної рівності, однаковий для всіх захист від бідності в похилому віці, поступове підвищення пенсій відповідно до державних соціальних гарантій, а також у ліквідації соціальних відмінностей, пільг та привілеїв.

Соціальні пенсії повинні установлюватися всьому непрацездатному населенню країни у фіксованому розмірі з урахуванням прожиткового мінімуму пенсіонерів.

Другий  рівень — створення обов’язкового накопичувального пенсійного забезпечення. Цей рівень являє собою систему накопичувальних пенсійних рахунків у рамках загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, впровадження якої почнеться в період піднесення економіки. Передбачається акумулювання персоніфікованої частини внесків громадян на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках і подальше інвестування цих коштів з метою одержання інвестиційного доходу.

Страхові (трудові) пенсії установлюються особам, які підлягають обов’язковому державному пенсійному страхуванню. Розмір пенсії повинен диференціюватися з урахуванням тривалості стажу і величини заробітку або суми сплачених страхових внесків.

Нарахування пенсій через персоніфікований облік відомостей у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування дасть змогу диференційовано визначати розмір пенсій залежно від трудового стажу і заробітку. Усі ці дані накопичуватимуться в Пенсійному фонді.

Третій  рівень — створення добровільного недержавного пенсійного забезпечення. Це система недержавного пенсійного страхування, що є складовою системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами додаткових до загальнообов’язкового державного страхування пенсійних виплат за рахунок відрахувань на недержавне пенсійне забезпечення та інвестиційного доходу, нарахованого на них. При цьому недержавне пенсійне забезпечення проводиться:

• пенсійними фондами через укладення пенсійних контрактів;
• страховими організаціями через укладення договорів довічної пенсії на певний строк;
• банківськими установами через укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у межах суми, гарантованої Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, установленої законодавством.

Пенсійні депозитні рахунки — це вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб, що відкриваються банківськими установами з урахуванням умов, установлених законом, для накопичення пенсійних заощаджень.

Персоніфікація — це наявність у кожної особи персонального рахунку, на якому відображається внесення страхових платежів. Середній розмір внеску можна визначити за формулою:

де  Вс — середній розмір внеску;

Зс  — середня заробітна плата;

Р — відсоток відрахувань від середньої заробітної плати;

Пn — кількість пенсіонерів;

Пв  — кількість платників внесків.

Звідси  страховий тариф визначаємо у  такий спосіб:

Треба зазначити, що у накопичувальних  пенсійних системах при визначенні тарифу необхідно ураховувати не тільки тривалість страхового стану  і бажану величину місячної пенсії, а й кількість місяців очікуваного життя на пенсії.

У процесі  формування сучасної пенсійної системи  необхідно вирішити такі завдання:

— розробити страховий механізм розрахунку пенсії залежно від тривалості страхового стажу й обсягу відрахувань із заробітку конкретного працівника для пенсійного забезпечення;

— здійснити перехід на систему персоніфікованого обліку з метою повною мірою реалізувати страхову сутність пенсії;

— здійснити поетапну роботу щодо оптимізації умов і норм пенсійного забезпечення, скорочення і раціоналізації пенсійних пільг нестрахового характеру.

Створення персоніфікованого обліку обумовлено необхідністю установлення соціальної справедливості під час визначення розміру пенсії кожному працівникові відповідно до результатів його праці й особистого внеску в систему пенсійного страхування протягом усієї трудової діяльності.