Вища освіта

Треба відзначити гідність радянської вищої освіти в цьому питанні. У той період система вищої освіти і спектр професійної підготовки відповідали соціальному замовленню суспільства в форматі приписів плануючих органів. Отже, саме тоді забезпечувалися гарантія працевлаштування випускника ВНЗ за фахом і його підтримка в перші три роки роботи.

Проблеми демократизації доступу до вищої школи також свідчать про кризові моменти її розвитку. Ситуація сьогодні така, що хоча багато індивідів завдяки більш широкому доступу до вищої освіти просунулися по професійній драбині, розширення можливостей отримання освіти насамперед приносить користь тим, кому і без того сприяють сімейні умови або соціальне оточення.

Вища школа, як і інші основні соціальні інститути (сім'я, церква, школа), що є джерелом моралі, відповідальна за придбання молодими людьми правильних знань, вироблення відповідних поглядів і за належне формування їхньої поведінки, відповідного моральним цінностям, принципам і нормам, панівним в суспільстві в цілому. Однак вища школа виявилася не здатна дати молодим людям досить сильний моральний заряд на подальше життя, а в цьому виявилося ще одне гостре невідповідність її потребам суспільства.

Виділення поверхневих рис кризи даного соціального інституту потребує систематизації та оновлення методологічних принципів вивчення процесів вдосконалення вищої освіти. Теоретична ж складність аналізу проблем вищої школи виявляється в тому, що відбуваються сьогодні економічні та політичні процеси в суспільстві роблять нестабільним рівень знань про вищу освіту як соціальному інституті.

На закінчення необхідно зробити кілька важливих висновків:

1. Класичний університет, що виконує важливі наукові, освітні, культурно - виховні функції, які сприяють соціально-економічному та духовному розвитку суспільства, є центральною ланкою національної освітньої системи і грає роль одного із соціальних інститутів суспільства.

2. Соціологічний аналіз дає можливість представити вищу освіту в якості одного із значущих елементів способу життя людей, тісно пов'язаного з іншими елементами повсякденної практики. Це дозволяє визначити вищу професійну освіту як соціально орієнтовану систему.

3. Вища професійна освіта являє собою певну цілісну сукупність елементів, що знаходяться у взаємних зв'язках і відносинах на основі статусів і ролей, норм і цінностей. Функціональна специфіка цієї системи полягає в тому, що професійна підготовка має на меті діяльність, що знаходиться за межами даного соціального інституту. Цим визначається автономність вищої професійної освіти як соціальної системи.

4. Система вищої професійної освіти ґрунтується на досягненні двох основних цілей : а) професійна підготовка та включення фахівців у різні сфери життєдіяльності суспільства; б) освоєння особистістю певного рівня культури. Ці цілі можуть досягатися ефективно лише за умови їх єдності, що забезпечується соціальним інститутом освіти .

5. Суб'єкти системи вищої освіти визначаються як відносно самостійні елементи даної системи, що є учасниками освітнього процесу , що володіють специфічними соціальними статусами та відповідними ролями. Суб'єктами системи вищої професійної освіти є органи управління освітою, вищі навчальні заклади, ректори, вчені, дисертаційні і студентські ради, керівники підрозділів ВНЗ, а також викладачі та студенти в рамках формалізованих прав і обов'язків, і неформальних відносин.

1. Університет як соціальна організація: трансформація в умовах глобалізації

На рубежі XX і XXI століть система вищої освіти у всьому світі набрала радикальних перетворень. Яким стане нова вища освіта, в які форми вона виллється, сьогодні сказати важко. Але те, що в ситуації глобалізації, формування інформаційного суспільства та віртуалізації соціальних відносин, і повсякденного життя людей, воно буде якісно іншим і не схожим на його відомі форми, сумніву не підлягає.

Одним із важливих чинників і водночас показників масштабних соціальних, економічних і культурних змін, що відбуваються сьогодні у світі, є трансформація глобального освітнього ландшафту. Це зумовлюється тим, що освіта не лише сприяє становленню і розвитку нової соціокультурної реальності, але й сама постійно трансформується,  змінюючи  свої  функціональні,  структурні,  інституційні,  ціннісні  характеристики.  Вимоги сучасного  суспільства  викликали  масштабні  процеси  модернізації  вищої  освіти,  що  стосуються  як  світової системи  освіти  в  цілому,  так  і  окремих  національних  освітніх  систем.  Відповідно,  видозмінюються  роль,

організаційні форми і способи функціонування університету як одного з основних елементів системи вищої освіти,  що  забезпечує  розвиток  економіки,  соціальної  сфери,  культури.  На  думку  відомого  російського соціолога М. Покровського, "при більш детальному розгляді це дозволяє говорити про кристалізацію нового "ідеального типу" (у розумінні Вебера) університетської освіти, яка видозмінює всі складові університетської  структури  і  перетворює  університет  в  дещо  інше  порівняно  з  тим,  що  ми  добре  знаємо  із  минулого"[17]. Неадекватність традиційної моделі функціонування університету як соціальної організації реаліям глобального інформаційного  суспільства стала поштовхом  для  широкого  творчого пошуку шляхів його трансформації в організацію нового типу, орієнтовану на науково-освітній ринок.

 У західній соціології університети традиційно розглядають у двох аспектах. Перший пов’язаний з їхнім аналізом як адміністративних державних організацій,  другий – з їхнім аналізом як економічних організацій, тобто організацій, що включені у функціонування ринку праці. Звідси і два підходи до їхнього дослідження.

Перший підхід до дослідження університетських організацій (як до адміністративних державних організацій)  актуалізувався  в  межах  наукових  розвідок  соціології  організацій.  Започатковано  його  у дослідженнях бюрократичних організацій М. Вебером [4] і Р. Мертоном; значний внесок у науковий доробок з цієї проблематики зробили також П. Блау, Ф. Селзнік, Т. Парсонс та інші.

В межах другого підходу, університети розглядаються як організації, що "у своєму  розвитку  підпорядковуються  цінностям  і  законам  ринкового  виживання,  нормам  підприємництва, підлаштовуються  під  вимоги  носіїв  влади  і  відступають  від  істинних  цілей  і  цінностей  вищої  освіти, закладаючи основу соціальних конфліктів в університетському середовищі"[18]. Цей підхід поширений серед представників соціології економіки, соціології управління (Дж. Болдрідж, К. Вейк ), а останнім часом – і соціології освіти (Е. Бойєр, С. Грюнінг, Б. Кларк [19], М. Петерсон ).

Щодо радянської, а пізніше російської та української соціології та, зокрема, соціології організацій, то, дослідженню організаційних аспектів освіти тривалий час належної уваги не приділялось. Натомість, в останні роки  різноманітним  проблемам  функціонування  та  розвитку  університетських  організацій  присвячено  роботи В. Бакірова [20], О. Грудзинського [21], Г. Зборовського [22], І. Павлюткіна [23], М. Покровського [24], Л. Сокурянської,  Л. Хижняк  [25],  М. Юдкевич  [26].  Розгляд  університету  як  специфічної  організації,  що укорінена  в  національну  систему  освіти,  поступається  моделі  університету  як  глобалізованої  організації, "продукт" якої на ринку має оцінюватися виключно з позицій якості, безвідносно до тієї чи іншої держави. 

Університети  поступово  здобувають  ознаки  економічних  корпорацій,  що  займаються виробництвом  та  розповсюдженням  знання,  при  цьому  кожна  структурна  одиниця  самовизначається  за показниками  конкурентоздатності  та  прибутковості.  І,  відповідно,  соціологічні  концептуальні  розробки починають  все  більше  залучати  традиційно  економічну  термінологію  (ринок,  конкуренція,  капітали, ресурси  тощо),  пояснюючи  діяльність  університетів.  Підставою  цього  називають  той  факт,  що  вищі навчальні  заклади  постачають  товар,  яким  є  знання  (як  результат  науково-дослідницької  роботи  та надання  освітніх  послуг).  Для  вироблення  цього  товару  необхідні  ресурси  та  "засоби виробництва" (університети наймають викладачів, купують обладнання тощо). Університети мають власні виробничі потужності – аудиторії, лабораторії, бібліотеки. Їм необхідно конкурувати на споживацькому ринку за студентів, а на ринку праці – за викладачів. Університет, як і будь-яка економічна організація, пов'язаний з численними зобов’язаннями у сфері виробництва та споживання. І знову ж таки, як і будь-яка прибуткова організація, він має реагувати на зміни зовнішнього середовища. Останні, у свою чергу, впливають як на зміни цілей університету, так і на зміни його структури. 

Головна мета університету – надання якісних освітніх послуг основним споживачам – студентам. Але чи можна вважати цю мету єдиною і головною в сучасних умовах? Відповідаючи на це питання, деякі дослідники виокремлюють такі підходи до аналізу цілей університету:

-  нігілістичний.  Йдеться  про  те,  що специфіка  університету  робить  його  діяльність  "невловимою"для будь-яких вимірювань, тим більше тих, що стосуються його цілей. По-перше, університети не здатні створювати  та  зберігати  цілі.  По-друге,  навіть  якщо  є  заявлені  цілі,  вони  рідко  співвідносяться  з якимись конкретними результатами діяльності. По-третє, університети мають здебільшого настільки багато цілей, що встановити їхню узгодженість неможливо; 

-  аналіз  та  моделювання  поведінки  університетів  в  рамках  певних  цілей.  Слід  підкреслити,  що найчастіше досліджується мета максимізації престижу та мета максимізації кількості студентів;

-  виявлення цілей та  рівня їхньої конфліктності. Зокрема, аналіз рівня конфліктності цілей викладачів, адміністрації та студентів [27].

Попри  таку  неоднозначність  щодо  цілей,  можна  погодитись  з  точкою  зору  М. Юдкевич,  яка, аналізуючи  цільові  преференції  університетів,  зазначає,  що  "університет  –  організація  із  складною структурою,  яка  висуває  багато  цілей,  серед  яких,  крім  навчання  студентів,  важливу  роль  відіграє проведення  фундаментальних  і  прикладних  наукових  досліджень"[26].  При  цьому  автор посилається на досвід американських університетів, де значна доля фінансування здійснюється за рахунок грантів,  внесків  на  проведення  досліджень,  а  основна  конкуренція  між  університетами  лежить  саме  у науковій  площині.  Ця  мета  значною  мірою  реалізується  і  європейськими,  і  азійськими університетами. Але, враховуючи, що університети діють в умовах конкурентного середовища, яка б мета не  висувалась  університетами  як  головна,  саме  високий  рівень  освітніх  послуг  –  визначальний  чинник їхньої  конкурентоспроможності.  Передові  позиції  в  освітніх  рейтингах  –  відображення  рівня  розвитку університету, його впливу на суспільні процеси, соціальну структуру суспільства, а, значить, відповідність висунутих цілей суспільним вимогам до вищої освіти.

Зазвичай університет розглядався як утворення із сталою класичною структурою в основі, як правило, функціональною  чи  лінійно-функціональною.  Проблема  виживання  у  нових  умовах  активізувала  процеси структурних змін. Традиційні кафедри і факультети вичерпали свій адміністративний ресурс, оскільки суттєво збільшився  обсяг  додаткової  управлінської  роботи,  яка  вимагає  тісної  взаємодії  між  різними  підрозділами університету.  Виникла  потреба  в  оновленні  структурної  композиції  університету  відповідно  до  вимог ринкового конкурентного середовища. Йдеться як про створення нових підрозділів, що відповідають реаліям ринку  освітніх  послуг  (наприклад,  відділ  з  працевлаштування  студентів,  асоціація  випускників,  відділ  по зв'язках із громадськістю, відділ маркетингу і реклами ), так і про наповнення новим змістом роботи наявних підрозділів.  Виходячи  з  цього  традиційна  вертикальна  університетська  структура  поповнюється горизонтальними  зв'язками,  що  підтримують  функціонування  освітніх  проектів,  сприяють  підвищенню ефективності різних видів діяльності через залучення індивідуальних мереж і та ін.

Отже,  сучасний  університет  –  це  складна  динамічна  структура,  де  поєднуються  проектні, матричні,  мережеві,  віртуальні  елементи  із  функціональними,  дивізіональними  утвореннями.  Такі об’єднання краще адаптуються до змін у зовнішньому середовищі, здатні забезпечувати необхідні умови для навчання і наукових досліджень, розширення кадрового та фінансового потенціалу.

Зміни  внутрішньої  структури  безпосередньо  пов'язані  із  змінами  в  управлінській  системі,  яка відіграє ключову роль у забезпеченні координації роботи всіх організаційних ланок. Слід підкреслити, що наукова рефлексія університету протягом тривалого періоду часу була позбавлена виміру управлінських рішень. Вважалося, що університет є закритою системою та не потребує розробки специфічних методів управління.  Лише  починаючи  з  70-х  років  ХХ  сторіччя  теорії  ресурсної  залежності,  новий інституціоналізм, організаційна екологія привернули увагу до університетів як відкритої системи. 

Процеси управління в сучасних університетах зорієнтовані не стільки на оптимізацію показників, скільки  на  забезпечення  гнучкості  реагування  і  мобілізації  зусиль  щодо  адаптації  до  невизначеностей зовнішнього  середовища.  Отже,  в  основу  методології  повинен  бути  закладений  принцип  розгляду університету як відкритої системи, здатної не лише пасивно сприймати зміни, а й активно взаємодіяти із зовнішнім середовищем, впливати на нього і пристосовувати до реалізації висунутих цілей. Крім того, як вважає  російський  дослідник  Г. Ключарьов,  "особливість  такого  менеджменту,  який  інколи  називають" академічним  капіталізмом",  полягає  у  створенні  структур,  орієнтованих  на  споживача.  Ці  структури забезпечують надання різних – за змістом, формою, тривалістю, результатом – освітніх послуг"[28]. 

При  аналізі  університету  сучасні  дослідники  підкреслюють  також  ще  одну  особливість  управління: наявну  потребу  унікального  поєднання  сильного  керівництва  –  харизматичних  індивідів,  представників академічної  спільноти  чи  управлінців,  які  є  вихідцями  з  неї,  що  бажають  подолати  бюрократичні  обмеження трансферу знання та включення академічного світу до мережі міжорганізаційних зв’язків.

Сучасна  університетська  практика  засвідчує,  що  у  більшості  випадків  зразки  успішного партнерства  є  структурно  ідентичними:  впливовий  ректор  чи  професор  університету,  який  має  значні наукові  досягнення,  інтенсивно  залучається  до  створення  мереж  кооперації  з  приватним  бізнесом, використовуючи власний академічний статус (уможливлюючи включення університету як організації до співробітництва)  та  свої  зв’язки  з  місцевими  органами  влади  (легітимуючи  власне  співробітництво; намагаючись  отримати  державне  фінансування).  Одночасно  представник  від  університету  гарантує успішні  робочі  стосунки  з  представниками  бізнесу  та  зміцнює  довіру  між  усіма  залученими  сторонами [29].  Звісно,  з  одного  боку,  це  призводить  до  втрат  у  тих  галузях  знання,  що  не  мають безпосереднього ринкового попиту, а з іншого – академічні кола університету сприймають цю діяльність як даність, оскільки це пов'язано із виживанням організації, її конкурентоспроможністю, престижем.