Лекции по "Социологии"

У розвитку особистості енергія  спонтанності грає рівноправну роль поряд з генетичною схильністю і  соціальним впливом. Морено доказує, що дитина не могла б розвиватись не маючи енергії спонтанності.

На відміну від «інших»  енергій, що існували в психології 20-30-их рр. минулого століття («лібідо» у Фрейда, «оргонна енергія» у Райха та ін.) спонтанність не може накопичується, вона існує тільки «тут і тепер». Придушення спонтанності — причина виникнення неврозу (немає «нової реакції, на стару  ситуацію», реакції стереотипні).

Соціодрама і  соціометрія — робота з темами, загальними для групи. Соціодрама інколи вважається самостійним видом практики, а інколи різновидом психодрами. Соціодрама дуже зручна для допомоги врегулювання конфліктних відносин (наприклад, міжетнічних чи релігійних).

Соціометрія — це розроблена Дж.Морено психологічна теорія суспільства й одночасно соціально-психологічний метод, який використовується для оцінки міжособистісних емоційних зв'язків у групі. Метод відтворює методологію соціометричних досліджень і включає цикл вимірювальних процедур та математичних методів обробки первинної інформації, отриманої в результаті здійсненої процедури. В технічному, власне процедурному плані соціометрія — це співвідношення о питу вальної методики й алгоритмів для спеціальної математичної обробки первинних вимірів. Сутність її полягає у визначенні різноманітних персональних та групових індексів. У цілому соціометрія спрямована на вивчення соціальних ролей у малих групах та на вимірювання структури взаємовідносин у групі в цілому.

Запитання соціометричної анкети або інтерв'ю містять так званий соціометричний критерій, який відповідає за формою та змістом вимогам соціометричних анкет та предмету дослідження. Вербально він формулюється так: "Кого б Ви обрали...?", "Чиїй думці Ви віддасте перевагу в ситуації...?", або "Хто зумів би Вас переконати...?" та ін. Запитання відтворює не тільки уявлення дослідника про явище, що пізнається, а й завдання конкретного етапу дослідження тощо. Соціометричний критерій повинен: а) націлювати учасника дослідження на вибір або відведення іншого члена групи під час розв'язання завдання сумісної діяльності; б) бути зрозумілим та цікавим для учасників дослідження; в) включати в себе пропозиції щодо вибору або відведення, сформульовані так, щоб це викликало в членів групи емоційно-психологічний ефект; г) не допускати обмежень індивідуального та змістового характеру щодо вибору одних та відхилення інших членів у межах однієї групи.

Соціометричні критерії поділяються на два основні класи: комунікативні ("соціометричні тести") та гностичні ("тести соціальної перцепції"). Комунікативні критерії використовуються для того, щоб описати, виміряти реальні або уявлювані відношення в групі, виявити, яким кожен член групи бачить своє безпосереднє оточення. Гностичні критерії спрямовані на відображення уявлень людини про те, якою вона бачить свою роль, свою позицію в групі, хто, на думку самого суб'єкта, може обрати його для розв'язання конкретної задачі, а хто — відвести. За гностичними критеріями можна визначати як закономірності розуміння людиною взаємовідносин у групі, так і бачення нею процесів спілкування між людьми, які входять у дану групу.

Соціометричні критерії поділяють  також на офіційні та неофіційні. Офіційні дають змогу вимірювати міжособистісні відносини на рівні формальної структури групи, виробничих та службових обов'язків, неофіційні — відкривають перед дослідником "вхід" у сферу неформальних відносин, емоційно-психологічних контактів, симпатій та прихильностей.

У ході соціометричного дослідження  будується соціограма — графічне вираження математичної обробки результатів, отриманих за допомогою соціометричного тесту. Соціограма наочно показує складне сплетіння взаємних симпатій та антипатій, присутність соціометричних "зірок" (яких обирає більшість опитуваних), "паріїв" (від яких усі відмовляються) та ієрархію проміжних ланок між цими полюсами. Соціограма також дає змогу представити структуру відносин у групі, зробити припущення про стилі лідерства, міру організованості групи в цілому. У ході побудови соціограми користуються поняттями: вибір, взаємний вибір, очікуваний вибір, відхилення, взаємне відхилення, очікуване відхилення. Розрізняють колективні та індивідуальні соціограми, які відрізняються за структурною організацією та змістом простору, що моделюється в них.

4. Психоаналітичні теорії в соціології. Соціальне вчення З. Фрейда. Колективне безсвідоме в концепції К. Юнга. Неофрейдизм (К. Хорні та Е. Фром)

Фрейдизм і неофрейдизм : представники - Зигмунд Фрейд (1856-1939) і його послідовники. Їх концепції - це так звана соціобіологія, яка виділяється майже повним ігноруванням соціальних чинників функціонування і розвитку суспільства. Ігнорується, передусім, роль соціальних зв'язків і стосунків в поведінці і діяльності людей. Кожен індивід розглядається більше як би сам по собі. Рушійні сили його поведінки убачаються в його біологічних потребах і інстинктах (несвідомому, природженому). Особливе значення в розвитку культури і історії сам Фрейд надає психосексуальному розвитку людини, впливу його інстинктивної сексуально-біологічної енергії (л і б і д о) на "життя його почуттів" і поведінку, на її перетворення (сублімацію) в культуру, історію шляхом пригнічення (свідомістю, розумом). Альфред Адлер - учень Фрейда, переніс акцент з сексуально-несвідомого на несвідоме прагнення до влади як основне спонукання людей, що проявляється в їх поведінці у рамках сім'ї, міжособових стосунків і стосунків соціальних груп. Інший його учень - Карл Густав Юнг розвивав вчення про колективний несвідомий, такий, що визначає поведінку соціальних груп. Це вчення базувалося на багатьох положеннях теорії масової психології, викладених, зокрема, в роботах 3. Фрейда.

Представники психокультурного фрейдизму Карм Хорні, Еріх Фром та ін., визнаючи певну роль підсвідомого, у тому числі сексуальних інстинктів, в поведінці людей, доповнюють його також і роллю соціальних чинників, у тому числі соціальних зв'язків і стосунків між людьми, матеріальної і духовної культури (ідеї, що запозичуються ними з марксизму, - у Фрома це "фрейдомарксизм"). На їх думку, соціокультурні умови життя людей в не меншій мірі обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності і поведінки.

5. Структурний функціоналізм. Т. Парсонс та загальна характеристика структурного функціоналізму. Р. Мертон і його модель структурного функцоналізму.

Якщо намагатися знайти якусь "точку відліку" розвитку соціологічної  теорії у XX от., то найбільш придатною  для цього виявиться саме теорія Толкотта Парсонса. Його всеохоплюючий синтез узагальнив попередні соціологічні знання і позначив шляхи його розвитку. Після Парсонса навіть ті соціологічні школи, які спиралися на інші концепції не могли залишити його теорію поза увагою.

Згідно теорії Парсонса, реальність, попри те, що є неосяжною, організована логічно і раціонально, має системний характер і завдання теорії полягає у тому, щоб побудувати несуперечливі схеми, у які вкладається усе накопичене знання, і встановити логічні зв'язки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. Тому основна частина робіт Парсонса присвячена пристосуванню інших теорій і результатів чужих досліджень до власної термінологічної системи.

Центральне поняття  соціальної структури — рівновага. Суспільство в рівновазі — суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль. Повної рівноваги досягнути неможливо, але суспільство повинно до цього прагнути.

Суспільство, як система, для  того, щоб існувати, повинно відповідати  чотирьом вимогам. Ці вимоги в теорії Парсонса позначаються як схема АСИ, — за першими літерами англійських слів, що означають їх назви: adaptation (пристосування), goal (ціль), interpretation (інтеграція), latency (підтримання взірців).

Адаптація (А) — кожне суспільство повинне пристосовуватися до свого оточення.

Ціль досягнення (G) — кожне суспільство повинне виробляти цілі та засоби для їх досягнення.

Інтеграція (І) — кожне суспільство повинне підтримувати свою єдність. Соціальна система є не просто механічною сукупністю індивідів, — вона контролює дії індивіда в системі, забезпечує задоволення його потреб і не допускає можливих відхилень у його поведінці.

Підтримання взірців (L) — кожне суспільство має прагнути до підтримання рівноваги. Цю функцію забезпечує культура суспільства. Культура є упорядкованою системою символів, які визначають поведінку індивідів і груп. Вона дає суспільству систему знань і ідей, визначає емоційне ставлення до об'єктів, а також забезпечує систему моральних норм і правил.

Розвиток теорії Парсонса було здійснено Робертом Мертоном (нар. 1910), що вдосконалив і модифікував  структурний функціоналізм свого  попередника. Він вважав, що Парсонсова теорія, по суті, становить філософську  систему, яку складно поєднати з  емпіричним аналізом. Мертон запропонував альтернативну теорію структурного функціоналізму, що дозволяє аналізувати  обмежене і конкретне коло соціальних явищ, але з врахуванням емпіричних даних.

Роберту Мертону належить заслуга розробки методологічного інструментарію для так званої теорії середнього рівня. Його суть полягає в тому, щоб забезпечити зв'язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. На відміну від всеохоплюючої теоретичної системи Парсонса, теорія Мертона придатна для аналізу певної, конкретної групи фактів, характерних для окремих сфер суспільного життя. її позитивною стороною є легкість перевірки гіпотез за допомогою емпіричних досліджень. До теорій середнього рівня належать, наприклад, теорії соціальної структури, аномії, бюрократії, науки та ін.

Роберт Мертон сформулював  основну теорему функціонального  аналізу: "Так само як одне соціальне явище може мати багато різних функцій, одна функція може по-різному виконуватися різними явищами".

Дослідник наголошує, що може існувати низка структур, які можуть виконувати ту чи іншу функцію, а соціолог повинен мати на увазі наявність  функціональних альтернатив (функціональних замінників). Скажімо, не всі соціальні  структури є функціональними  для суспільства, деякі з них  можна вилучити без шкоди для  суспільної структури.

Мертон показав, що соціальна  система та її елементи можуть мати як видимі функції, так і латентні (приховані). Видимі — це ті, які відомі учасникам певного виду суспільної діяльності, латентні — ті, про які учасники не знають. Що дає соціологу подібне розмежування функцій? Це дозволяє зрозуміти стандарти соціальної поведінки, що на перший погляд здаються ірраціональними.

Мертон розрізняє також дисфункції — негативні дії, які загрожують цілісності суспільства. Відтак, згідно з теорією Р. Мертона, структурно-функціональне пояснення конфлікту може бути досягнуте введенням розмежування між видимими і латентними функціями, а також між функціями і дисфункціями.

Соціологія, за Мертоном, повинна  вивчати ступінь реальної інтегрованості суспільства, видимі і приховані  функції соціальних інститутів, пояснювати соціальну організацію і поведінку  людей. Йому належить ідея, що суперечності у суспільстві можна подолати шляхом зміни соціальної структури  і запровадження нових організацій.

6. Теорії соціального конфлікту. Сутність теорії соціального конфлікту. Критична теорія еліти Ч. Мілза. Теоря функціональності конфлікту Л. Козера. Конфліктогенна теорія суспільства Р. Дарендорфа.

Існує ряд відносно незалежних одна від одної концепцій соціальних конфліктів, проте їх можна об'єднати у єдину теорію соціального конфлікту — конфліктологію.

Серед теорій соціальних конфліктів найперше можна виділити наукові концепції Ральфа Дарендорфа (нар. 1929 р.) та Льюіса Козера (нар. 1931 p.).

На думку Р. Дарендорфа, конфлікт — це співвідношення між соціальними елементами, котре будується наявних (суб'єктивних) та латентних (об'єктивних) суперечностях. Соціологу своїй теорії конфлікту доводить, що вони — річ об'єктивна і є виявом соціальної неоднорідності суспільства. На формування конфлікту впливають відносини панування-підкорення, джерелом конфлікту є боротьба за владу та авторитет. Причому конфлікти можуть виникати між соціальними суб'єктами, що мають як однаковий соціальний статус (держави, народи, політичні партії) так і такими, що мають різний статус (підприємці і робітники, начальники і підлеглі). На думку ученого, основними характеристиками соціального конфлікту є його інтенсивність та міра застосування насилля. Інтенсивність конфлікту, за Р. Дарендорфом, - це рівень енергії, яку вкладають у конфлікт його учасники. Міра насильства вказує на засоби, які вкладають у конфлікт соціальні суб'єкти — від переговорів та компромісів до війни. Оскільки конфлікти — річ об'єктивна, позбутися їх повністю неможливо, але важливо розробляти заходи, що пом'якшують конфлікт, регулюють його. Тобто мова іде не про усунення причин конфлікту, а про пом'якшення його згубного впливу. Шляхами вирішення конфлікту Р. Дарендорф вбачає переговори, посередництво, арбітраж.

Ще радикальнішою є  теорія конфлікту, розроблена Л. Козером. Учений вказує що структурно-функціоналістська теорія Парсонса-Мертона є половинчастою, бо у ній немає місця позитивним функціям соціальних конфліктів. Завдання його концепції - не лише дослідити причини, гостроту та тривалість соціальних конфліктів, а насамперед, прагнення осягнути позитивне значення соціальних конфліктів. Козер, як і Дарендорф, вважає, що об'єктивними умовами виникнення конфлікту є соціальна неоднорідність і відсутність стабільної вертикальної мобільності у суспільстві. Джерелами виникнення конфлікту є боротьба насамперед за владу та власність - основні фактори, що дестабілізують соціальні відносини. Чинниками, що загострюють конфлікти, Козер називає емоції учасників конфлікту, цінності й проблеми, що мають найбільше значення у спричиненні конфлікту, а також усвідомлення суб'єктами конфлікту значимості цих цінностей і проблем. На відміну від Маркса, який вважає, що конфлікт є тим гостріший, чим більше його сутність усвідомлюється його учасниками, Козер доводить, що гострота конфлікту залежить навпаки, від не усвідомлення суб'єктами конфлікту його сутності.