Основні показники рівня та якості життя населення в період трансформації

ПЛАН

Вступ                   

Розділ 1. Трансформація суспільства та її прояви у сфері соціально-трудових відносин             

1.1.Загальна характеристика основних змін у соціальній структурі    суспільства

1.2.Основні показники рівня та якості життя населення                              

Висновки до 1 розділу             

Розділ 2. Аналіз та динаміка рівня життя населення України в трансформаційний період             

2.1. Соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2006-2011 рр.             

2.2. Шляхи забезпечення зростання рівня життя в Україні             

Висновки до 2 розділу             

Висновки             

Список використаних джерел             

Додатки

Вступ

Перехід суспільства у якісно новий стан закономірно пов'язаний із кардинальними змінами в економіці, політиці та соціальній сфері. На першому етапі ці зміни неминуче супроводжуються руйнацією соціального організму й одночасним формуванням ядра нових соціально-економічних відносин. Деструктивний період завжди болісний для суспільства, адже пов'язаний з падінням виробництва, життєвого рівня населення та регулятивної ролі права. Він може бути відносно коротким або досить тривалим, і на певній стадії соціальна система перебуває у стані неврівноваженості, коли вірогідні не тільки повернення до минулого, а й національна катастрофа.

Сприятливий для суспільства вихід може бути досягнутий лише при наявності у влади чітких уявлень щодо кінцевої мети перетворень та адекватних цьому засобів, волі та рішучості у здійсненні загальнонаціональних завдань, за умов існування належного ступеню згоди суспільства з цими завданнями і шляхами їхнього виконання.

У досягненні цього виключно важливу роль відіграє правильно орієнтована й ефективна соціальна політика, яка є одним із найважливіших чинників політичної стабільності у країні, а у кінцевому підсумку - її національної безпеки. Відповідність соціальної політики загальнонаціональним завданням залежить від правильного визначення інтересів провідних соціальних сил суспільства, досягнення їхнього балансу й адекватного відображення політичної та економічної динаміки у державних заходах, функціях і структурі влади. Наявність необхідної інформації та її завчасний аналіз є основою цілеспрямованої законодавчої, виконавчої та судової діяльності у царині життєво важливих інтересів суспільства та держави.

У даному дослідженні на основі аналізу головних тенденцій розвитку соціальних процесів, основних джерел і проявів соціальної напруги опрацьовано пропозиції щодо здійснення соціальної політики й удосконалення її методів та інструментарію, а також визначено конкретні заходи, які мають забезпечити відповідність цієї політики першочерговим завданням установлення соціально-політичної стабільності в регіонах України.

Мета моєї курсової роботи: шляхи забезпечення зростання рівня життя в Україні.

Завдання роботи: загальна характеристика основних змін у соціальному стані суспільства, стан та основні проблеми сфери соціально-трудових відносин, доходи, оплата праці, вартість життя та зайнятість населення; соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2006-2011 рр.

Об’єкт дослідження: рівень життя населення України.

Предмет: рівень життя населення України та механізм його підвищення в умовах трансформаційних перетворень.

41

Розділ 1. Трансформація суспільства та її прояви у сфері соціально-трудових відносин

1.1.Загальна характеристика основних змін у соціальному стані сус-пільства

Економічні та політичні реформи в Україні стали причиною трансформації соціально-економічних відносин в суспільстві. Останні сформувалися у конфліктній взаємодії його ідеологічних вимог і спонтанного розвитку. Ідеологія ґрунтувалася на технократичному раціоналізмі у сфері економіки і забезпеченні соціальної справедливості на противагу свободі як основи соціальної етики та політики.

Відповідно до відзначених передумов соціально-економічні відносини в українському суспільстві базувалися на:

централізації ресурсів і повноважень;

плановому характері виробництва і розподілу;

жорсткій регламентації всіх сфер соціально-економічного життя;

пріоритеті адміністративного регулювання над правовим.

Фактично державна соціальна політика вирішувала два завдання: по-перше, визначала темпи і пропорції економічного розвитку; по-друге, забезпечувала формування фондів суспільного споживання.

Соціальні й економічні функції держави і підприємств значною мірою збігалися, що робило цілком виправданою з точки зору соціальної політики диференціацію в оплаті праці та інших умовах забезпечення в найпріоритетніших сферах народного господарства (передусім галузях ВПК, науці та управлінні).

Відсутність гострих соціальних проблем була головним постійно декларованим твердженням системи державної ідеології. Суспільно-корисна праця, тобто праця у державних організаціях і колгоспах, носила обов'язковий характер. Крім загальної зайнятості, забезпечувався досить низький (порівняно з розвиненими країнами) проте всеохоплюючий розмір соціальної підтримки. При розподілі ВВП на ці цілі витрачалася майже половина централізованих ресурсів держави.

Соціальна ситуація характеризувалася також незначною диференціацією доходів, споживання і загальних життєвих можливостей більшості населення. Високозабезпечений прошарок був відносно незначним і складався з представників державної еліти (партійно-державний апарат, керівництво підприємств, офіційно визнані діячі науки та культури) і тіньової економіки.

Головною причиною зведення людини до нижчого, злиденного прошарку була соціально невиправдана поведінка (небажання працювати, економічно необґрунтована багатодітність). Більшість населення морально засуджувала представників вищої та нижчої груп - у суспільній свідомості панувала егалітарна психологія.

Соціальна політика держави значною мірою забезпечувала формування патерналістських очікувань у населення: не існувало механізмів саморозвитку і конкуренції, професійної солідарності та соціального страхування, до мінімуму була зведеною особиста відповідальність людини за самозабезпечення та економічний самозахист.

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури, за умов руйнації економічних зв'язків мало дуже важливі наслідки для соціального стану суспільства, який разом з економічним можна вважати кризовим. Розпад фінансової системи і гіперінфляція призвели до відродження "тіньової" економіки у значно ширших, ніж за часів соціалізму, масштабах (за оцінками експертів рух майже третини ВВП ніяк не фіксується). Такий розвиток призвів до наступних украй негативних наслідків у соціальній сфері: зниження рівня життя значної частини населення, що набагато перевищило масштаби падіння рівня виробництва;значної частки прихованого безробіття; різкої поляризації населення за рівнем доходів;

майже повної ліквідації відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності;посилення неформальних, суспільно неврегульованих методів вирішення економічних і соціальних питань, розвитку корупції;формування маргінальних груп населення, готових до суспільно деструктивних дій.

Інфляційні процеси ще більш посилили соціальну нерівність, збільшили й без того значну кількість бідних і малозабезпечених, погіршили їхнє тяжке становище. Ядром малозабезпеченого прошарку стають робітники і спеціалісти державних підприємств та організацій бюджетної сфери, абсолютна більшість пенсіонерів. За таких умов соціальна політика Уряду головним чином зводиться до пом'якшення найгостріших проявів кризи, відповідні заходи вживаються у "пожежному порядку", за рахунок грошової емісії та перерозподілу коштів при постійному зменшенні фінансової бази. Внаслідок цього соціальна політика виявилася орієнтованою на самовиживання населення, пристосування до нових умов соціально активних та вимирання соціально слабких верств населення. Ці процеси відбуваються на фоні існування двосекторної економіки: контрольованої державою та неконтрольованої. У контрольованому секторі вирішальним є збереження неефективної зайнятості та підтримання низького рівня оплати праці. Саме на нього припадає головна частка податків та обов'язкових виплат. За рахунок неконтрольованого сектора головним чином відбувається зростання доходів і диференціація за їхнім рівнем.

Соціальна структура суспільства відзначається значною нестабільністю як на рівні процесів, що відбуваються у соціальних групах і між ними, так і на рівні самоусвідомлення особистістю свого місця у соціальних структурах та ієрархії. Відбувається активний процес розмиття традиційних соціальних груп з одночасним становленням нових видів інтеграції за формами власності, рівнем доходів, належністю до структур влади. Трансформація суспільства здійснюється різними темпами і має суттєві відмінності залежно від регіону, галузі, розміру населеного пункту, у місті та на селі. Соціальна еволюція при цьому часто не має чіткого спрямування.

Головними факторами формування нової соціальної реальності є плюралізація форм власності, трансформація їхньої державної форми і владно-розпорядчих повноважень у різні види приватної власності. Здійснювався цей процес у два етапи. На першому відбувалася трансформація державної власності у різні форми колективної та колективно-корпоративної з наступним переходом майна і фінансових ресурсів до альтернативного підприємницького сектора. Цьому сприяло законодавче надання державним підприємствам повної господарської самостійності при фактичній відсутності контролю з боку власника. З початком масової приватизації трансформація державної власності набула безпосереднього характеру через викуп акцій приватизованих підприємств.

Зміна ситуації позначилася й на структурі високозабезпеченого підприємницького класу. Якщо на початку першого етапу трансформації суспільства його більшість складали підприємці з неконтрольованого сектора економіки, які займалися торгово-посередницькою та фінансовою діяльністю, то зараз його основу складає керівництво заснованих на державній власності та приватизованих підприємств і банківських структур.

Нові підприємницькі групи створюють в органах влади політичне і господарське лобі, формують замість господарського політичний ринок, в якому вбачають найбільш ефективні можливості захисту своїх інтересів.

Слід зазначити, що зараз власність не відіграє конституюючої ролі у формуванні соціальної стратифікації суспільства. Головну увагу приділено особистому майновому стану та господарським і політичним функціям. Це свідчить про те, що початок соціального конституювання верхнього прошарку суспільства не супроводжується формуванням соціальних типів класичного капіталізму - власників-підприємців та рантьє.

Умови сьогодення фактично унеможливлюють формування значної (у соціальному плані) групи підприємців дрібного та середнього бізнесу. Система оподаткування значною мірою сприяє криміналізації цієї сфери діяльності. Відносини з державними структурами характеризуються високою конфліктністю і низьким ступенем взаємної довіри. Значна частина таких підприємців поєднує свою діяльність з працею у державних, громадських організаціях і наукових установах (часто - лише формально).

В силу факторів - економічних і соціально-політичних, об'єктивних та суб'єктивних – радикальне роздержавлення не здійснюється. Соціально-економічний порядок можна охарактеризувати як корпоративний державно-монополістичний капіталізм, якому властива висока мобільність на вищих щаблях суспільства і консервація соціального стану та свідомості основної маси працівників.

Відзначається стихійна недовіра до приватизації. Вона підкріплюється ігноруванням керівництвом підприємств (яке фактично розпоряджається часткою власності, приналежною колективу та державі) встановлених законодавством вимог до організації роботи господарських товариств, передусім проведення установчих зборів, а також відсутністю дивідендів.

Статус масового акціонера, причетного якщо не до функцій власності, то до процесу економічного зростання - соціально-психологічної основи "народного капіталізму" - неможливо реалізувати за умов тотального спаду виробництва та жорстокої соціально-економічної кризи. Якщо заощадження індивідуального інвестора стають жертвою певної компанії, він схильний обвинувачувати не стільки власне невдале економічне рішення, скільки в кінцевому підсумку державу і політизує свою невдачу у вигляді вимог відшкодування одержаних збитків. Звичайно, відсутність належної нормативної бази створює сприятливий грунт для зловживань, але водночас відзначається і традиційна радянська відсутність відповідальності в учасників економічних процесів.

На результати приватизації значний вплив здійснює неадекватність її формальних механізмів, запозичених у розвинених країн із ринковою економікою, реальному станові економіки і характеру виробничих відносин.

Особливо треба відзначити відсутність в концепції приватизації соціального обґрунтування та реальної моделі нових соціальних відносин на приватизованих підприємствах. Соціальні наслідки приватизації визнаються стихійними результатами процесів, нею же розв'язаних.

Сприйняття наслідків приватизації більшістю працівників є негативним. Дані соціологічних опитувань значної кількості приватизованих підприємств Росії свідчать про найбільш позитивну оцінку результатів приватизації серед працівників торгівлі та побутового обслуговування - 20 відсотків, найменш позитивну - сільського господарства - 4 відсотка. Дані по промисловості виявилися дуже близькими до даних по сільському господарству - 6 відсотків.

Причини негативної оцінки працівниками наслідків приватизації за своєю значимістю розподілилися таким чином: зниження заробітку, загроза втрати роботи, погіршення психологічного клімату.