Основні показники рівня та якості життя населення в період трансформації

Фактично в усьому спостерігається зростання залежності від адміністрації підприємства - передусім у сфері заробітної платні та допомоги у вирішенні соціально-побутових проблем. На підприємствах із задовільним загальним економічним станом у відносинах між працівниками та адміністрацією можна відзначити певний "стриманий авторитарний патерналізм" з елементами соціального партнерства. Для його здійснення вживаються типові для попередньої епохи заходи: реалізація в їдальнях обідів за заниженими цінами, організація оптової закупівлі споживчих товарів, надання кредитів і дотацій.

Водночас відзначається більш жорсткий характер виробничих відносин, значною мірою виправданий низьким рівнем виробничої дисципліни. Володіння акціями при цьому сприймається не як право власності, а як своєрідна "тринадцята зарплатня". Загалом же треба відзначити, що "авторитарний патерналізм" є наслідком не стільки приватизації, скільки традицій соціально-трудових відносин і важкого економічного стану країни. Приватизація надала грубішої, без маскування ідеологією, форми відносинам, що склалися на попередньому етапі.

Невдоволення працівників викликає агресивне здирництво з боку керівництва підприємств і значна різниця у доходах між ними. В інших випадках керівництво, навіть не компрометуючи себе здирництвом, демонструє нездатність пристосуватися до нових економічних умов, що призводить до зростання соціальної напруженості на підприємствах. Її переростання у відкритий конфлікт залежить від наявності лідерів, спроможних стимулювати соціальну активність робітників.

В цілому, досить типовою є психологічна роз'єднаність колективів, відсутність звичок і досвіду соціальної організації, традиційне ставлення до профспілок як до частини бюрократичного апарату. За цих умов загрозливою є тенденція до "рефеодалізації" окремих верств суспільства, посилення особистої залежності працівників від представників господарського керівництва, що трансформуються у власників. Сприятливий грунт для цього створюють колективні форми власності: оренда і колективні сільськогосподарські підприємства. Відсутність ефективної державної влади та її значна корумпованість, а також звичні традиції корпоративності і патерналізму в умовах невеликих та середніх населених пунктів, при загальній економічній кризі та низькій територіальній мобільності, за відсутності традицій соціальної солідарності - все це створює умови для повної залежності долі працівника від відносин із керівництвом.

Загальні зміни у соціально-економічному стані суспільства позначилися на розвитку основних процесів у соціально-трудовій сфері.

1.2.Основні показники рівня та якості життя населення

У міжнародних документах (в офіційних та неофіційних перекладах) в основному використовується термін "життєвий рівень". Так, у статті 25 Декларації прав людини визначено: кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.

Оскільки поняття "рівень життя" в Україні законодавчо не визначено, а під ним, як правило, розуміється рівень доходу людини (сім’ї, домогосподарства) не нижчий прожиткового мінімуму, який визначається для певної соціальної групи населення, у підсумковому моніторингу під рівнем життя розуміється стан матеріального забезпечення, який надає певній людині необхідній добробут для нього та його сім’ї (домогосподарства), достатню якість життя та певний рівень соціальних умов його життєдіяльності.

У 2009 році моніторинг рівня життя в Україні здійснювався по таких показниках:

- стан розвитку людського потенціалу (індекс людського розвитку);

- боротьба з бідністю;

- рівень доходів та витрат населення країни;

- заробітна плата;

- стан заборгованості із виплати заробітної плати;

- пенсійне забезпечення;

- соціальна допомога.

Такий важливий чинник забезпечення належного рівня життя, як ринок праці, зайнятість населення та боротьба з безробіттям у даному моніторингу винесено в окремий розділ.

Стан розвитку людського потенціалу.

У 2010 році опублікована чергова щорічна доповідь Програми розвитку ООН (ПРООН) "Реальне багатство народів: шляхи розвитку людини", яка присвячена20-річчю таких доповідей. В її основу, як і раніше, покладено Індекс розвитку людства (ІРЛ). У кожній з 169 держав окремій країні він вираховується, виходячи із

- здоров'я і довголіття, вимірювані показником очікуваної тривалості життя при народженні;

- доступу до освіти, вимірюваний рівнем письменності дорослого населення і сукупним валовим коефіцієнтом обхвату освітою.

-  гідного рівня життя, вимірюваний величиною валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення в доларах США по паритету купівельної спроможності (ППС).

При цьому, Індекс розвитку людини у 2010 році піддався істотному корегуванню. У доповіді використовуються статистичні дані і методики розрахунку показників доходу, здоров'я і утворення, які раніше були відсутні в багатьох країнах.

Наприклад, замість валового національного продукту на душу населення (ВНП) використовується валовий національний дохід на душу населення (ВНД), виражений в доларах США по паритету купівельної спроможності (ПКС), що дозволяє враховувати дохід від грошових перекладів і міжнародної допомоги.

У сфері освіти замість показника валового охоплення населення освітою використовується показник очікуваної тривалості навчання дітей шкільного віку, а замість рівня письменності дорослого населення - середня тривалість навчання дорослого населення, що дає більш повну картину рівнів освіти.

Відносно здоров'я основним індикатором залишається очікувана тривалість життя при народженні.

Окрім ІЛР за 2010 рік, нинішнє дослідження містить три нові статистичні показники: індекс розвитку людського потенціалу, скорегований з врахуванням нерівності, індекс гендерної нерівності і індекс багатовимірної бідності. У звіт також включені таблиці різних індикаторів розвитку людини, у тому числі по демографічних тенденціях, економіці, освіті, здоров'ї і інших показниках.

Країни світу розподілені за чотирма категоріями ІРЛ: з надзвичайно високим рівнем його розвитку (42 країни, у 2009 – 38 країн),серед якої є країни з колишнього СРСР, зокрема Естонія (34 місце), з високим рівнем (43 країни, у 2009 – 45 країн), Литва (44), Латвія (48), Білорусь (61), Росія (65 місце, у 2009 – 75), Казахстан (66),Азербайджан (67), Україна (69 місце, у 2009 – 85), Вірменія (76), з середнім розвитком (41 країна, у 2009 –75 країн), серед яких інші країни колишнього СРСР та країни з його низьким розвитком (41 країна, у 2009 – 24 країни).

Країни визначені за принципами найбільшої міграційної привабливості для українців, належності до колишнього СРСР та постачальниками в Україну товарів споживчого ринку.

По першому показнику здоров’я і довголіття Україна потрапила в дев’ятку держав, де очікувана тривалість життя нижча показників 1970-х років.

Шість із них – країни Африки на південь від Сахари. Ще три – Білорусь, Україна та Росія. І якщо зниження тривалості життя в країнах Африки пов’язується із епідемією ВІЛ /СНІД, то скорочення очікуваної тривалості життя в Україні, Росії та Білорусі торкнулося, в першу чергу, чоловіків і виникло через зростання масштабів алкоголізму та стреси, пов’язані з переходом до ринкової економіки й високою інфляцією, безробіттям і невпевненістю в завтрашньому дні.

Так, одне з досліджень виявило, що в період між 1990 і 2004 роками у 21% із 25 тис. чоловік, які померли в Сибіру, причиною смерті називалася майже смертельна концентрація етанолу в крові.

І хоча тривалість життя збільшилась до 68,6 років з 68,2 років у 2009 році,у рейтингу вона посідає 104 місце.

Найбільша тривалість життя у країнах з найвищим рівнем ІЛР: Японія – 83,2 роки, Гонконг –82,5 років, Швейцарія – 82,2 роки. Найменша – Лесото – 45,9 років та Афганістан -44,6 років.

За другим показником доступу до освіти, Україна посіла 17 місце з середньою тривалістю навчання у 11,03 роки.

Найбільший цей показник і Норвегії – 12,6 років, найменший в Мозамбіку – 1,2 роки.

За індексом освіти Україна (0,795) випереджає такі країни, як Іспанія (22-ге місце з індексом освіти 0,781), Велика Британія (24-те місце, 0,766), Франція (27-ме 0,751), Польща (30-те 0,728 ), Італія (32-ге 0,706), Білорусія (35-те 0,683), Португалія (41-ше 0,670), Російська Федерація (53-тє місце, 0,631).

Індекс освіти у світі — 0,436, тобто Україна його перевищує в 1,8 разу.

За третім показником гідного рівня життя або валового національного доходу на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ПКС) у доларах США Україна посідає 90-те місце.

Як видно з таблиці "Індекси розвитку людства деяких країн у 2010 р. та їх компоненти" з вибраних країн Україна з показником 6535 дол. США знаходиться нижче Албанії, Азербайджану, Туркменістану та Китаю.

У середньому в світі цей показник становить 10631 дол. США (за ПКС), що в 1,6 рази більше, ніж в Україні.

Висновки до 1 розділу

Головними факторами формування нової соціальної реальності є плюралізація форм власності, трансформація їхньої державної форми і владно-розпорядчих повноважень у різні види приватної власності.

Зараз власність не відіграє конституюючої ролі у формуванні соціальної стратифікації суспільства. Головну увагу приділено особистому майновому стану та господарським і політичним функціям.

Соціально-економічний порядок можна охарактеризувати як корпоративний державно-монополістичний капіталізм, якому властива висока мобільність на вищих щаблях суспільства і консервація соціального стану та свідомості основної маси працівників.

Треба відзначити відсутність в концепції приватизації соціального обґрунтування та реальної моделі нових соціальних відносин на приватизованих підприємствах. Соціальні наслідки приватизації визнаються стихійними результатами процесів, нею же розв'язаних.

Розділ 2. Аналіз та динаміка рівня життя населення України в трансформаційний період

2.1. Соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2006-2011 рік

”Реформи” полягають в отриманні прав на розподіл фінансових потоків. Державні закупівлі та бюджетні субсидії збитковим державним корпораціям і банкам є особливо бажаними чиновництву: вони дозволяють йому мати свій нелегальний бізнес з державними грошима. Модель, що використовується владою, має на меті прискорене збагачення купки наближених бізнесменів і політиків, а також прокураторів Партії регіонів на місцях. Гроші примітивно запозичаються, вилучаються з банківського обігу, централізуються і розподіляються між своїми. Політичних і економічних суперників нейтралізують відомими способами. Власних інвесторів грабують і виштовхують за кордон. Кваліфіковані молоді спеціалісти – баласт для здійснення оборудок розкрадання і корупційного збагачення. Вільне підприємництво винищується як клас. Критично настроєну масу людей перекуповують за копійки. Проте, закони економіки не піддаються ні обману, ні підкупу. За діючої моделі ми приречені на гальмування, відсталість, злиденність і депопуляцію, і залишаємось у лещатах державно-управлінської безпорадності. Ми знову на порозі втрат через убогість і безсоромність нашого державного керівництва. Загальна ситуація – ніби в очікуванні стихійного лиха, яке позбавить нас частини національного надбання й добробуту власної сім’ї. Джерело небезпеки – банкрутство української держави на міжнародній арені. Провальна зовнішньоекономічна політика, яка знову демонструється урядом України, приведе нашу економіку до фінансового фіаско, як вже тричі було у новітній історії країни – 1993-1996, 1998-1999, 2008-2009 рр. Це спричинить втрати й у внутрішній економіці, які торкнуться усіх сторін життя. Не постраждають тільки найбільш спритні.  Недолуга внутрішня економічна політика підривала у попередні роки і підриває сьогодні основу життя – реальну господарську діяльність.

Економіка буксує: обсяги її продукції недостатні для задоволення вже звичних людських потреб. Вона настільки «квола», що без іноземних кредитів і поставок неспроможна нагодувати наявну чисельність громадян України. У 2010 і 2011 рр. фактичний обсяг ВВП країни – менший, ніж сукупні доходи усіх українських сімей.Тобто, вартість усіх товарів і послуг широкого споживчого призначення – їх сума дорівнює ВВП – є меншою за сукупні грошові доходи лише самих українських громадян. Покрити нестачу товарів і послуг допомагає надлишковий (чистий) імпорт, а також закордонне валютне канючення української влади. Ми спожили товарів і послуг у 2010 р на 1125,6 млрд грн, а ВВП досяг лише 1094,6 млрд грн.

Отже, чистий імпорт дав споживчих цінностей на 31,0 млрд грн, або $3,9 млрд ( що відповідає звітному платіжному балансу НБУ).Для того, щоб їх оплатити, всього було зроблено $1,9 млрд чистих іноземних запозичень (15,2 млрд грн). Різниця перекрита іншими валютними джерелами. Наприклад, чистий приток прямих іноземних інвестицій (ПІІ) дорівнював $5,7 млрд. У 2011 р ситуація значно погіршилася: негативний експортно-імпортний баланс зріс до $9,2 млрд, а чисті іноземні кредити склали $2,2 млрд. І для покриття дисбалансу вперше після кризи 2008 р понадобилися ще резерви Національного Банку – вони зменшилися на $3,8 млрд.

Чому наша економіка настільки залежна від імпорту і неспроможна сама задовольняти внутрішні потреби? Чому заклик прем’єр-міністра Миколи Азарова щодо імпортозаміщення нагадує пустодзвонні лозунги соціалістичної епохи? Тому що залежність від імпорту завжди була і буде. Вона є результатом певного розподілу праці між країнами – раз. Наявність у нашій торгівлі іноземних товарів паралельно з вітчизняними підвищує конкуренцію – це два. А перевищення імпорту над експортом є наслідком недостатньої продуктивності і якості нашої праці, неспроможності розширити присутність на світових ринках.І, в принципі, задача полягає у стрімкому зростанні продуктивності праці, яке забезпечить перевищення розмірів ВВП над сумою сукупних доходів громадян, інвестицій та накопичень держави.

Як держава вилучає капітал з економіки

Друга фаза перерозподілу, коли первинні доходи і фонди людей, підприємств, держави частково вилучаються за допомогою податково-бюджетних і державних пенсійно-соціальних фондів, перерозподіляються між собою і направляються на урядові потреби. При цьому, на жаль, держава проявляє байдужість до потреб інших учасників економіки, виходячи за рамки розумної централізації фінансів.Так, уряд запозичив на внутрішньому і зовнішньому ринках всього 124,3 млрд грн, хоча зобов’язання з повернення кредитів і виплати відсотків дорівнювали тільки 26,7 млрд грн. Окрім того, уряд взяв у кредит ще 20,1 млрд. грн. за допомогою інструментів стабілізаційного фонду. В результаті, надходження до бюджету були штучно збільшені на 117,7 млрд грн.Оскільки таке збільшення фінансових засобів уряду не мало додаткового товарно-матеріального покриття, держава перетягнула на свої потреби те, що об’єктивно повинно було надійти для споживання людям і на ринок інвестицій. Такі дії влади дезорганізували економіку, дестабілізували фінанси. Також, після фіскальних поборів до бюджету частка продуктивних витрат економіки - зарплати, прибутків громадян і кампаній разом з амортизацією та ПІІ - зменшилась у загальній доданій вартості з 2/3 до 54 %.