Основні показники рівня та якості життя населення в період трансформації

Можна сказати, що своїми позичковими та податковими агресіями у 2010 р. нинішня влада нанесла непоправимої шкоди нашому малопродуктивному господарству. Фінансові ресурси суспільства витрачалися після їх перерозподілу через бюджет і державні пенсійно-страхові фонди. Зокрема, з’являються державні закупівлі, в ході яких бюрократи фінансують капітальне будівництво, оплачується газ і тепло, купують техніку і транспортні засоби та інше, а також бюджетні субсидії збитковим державним корпораціям і банкам. І перші, і другі є особливо бажаними чиновництву: вони дозволяють їм мати власний нелегальний бізнес з державними грошима. У 2010 р. держзакупівлі за рахунок бюджету дорівнювали 8%, а субсидії – 2,1 % ВВП України. Стає зрозумілим, навіщо можновладці понатягували звідусіль кредити і «оголили» податками вітчизняну економіку.

На цій фазі перерозподілу отримуємо також незадовільне співвідношення сукупної зарплати працюючих у реальному секторі економіки і усіх пенсійно-соціальних виплат громадянам - як 1 до 1,06. Обсяг продуктивної праці менше обсягу пенсійно-соціальних послуг. Висновок: витрати на оплату праці явно занижені, робочих місць недостатньо, при такому співвідношенні підняти пенсії і соціальні виплати нереально. А наміри влади щодо їх скорочення стали очевидними вже у 2011р. Перерозподіл скоріше шкодить, ніж сприяє розвитку.

Фактично, діюча модель макроекономічного перерозподілу приводить до диспропорцій у ресурсному забезпеченні динамічного розвитку суспільства. Для певності порівняємо структуру кінцевих суспільних витрат, заощаджень й приватних інвестицій України та сучасної європейської країни зі схожими виробничими, демографічними, соціальними і природними характеристиками. На приклад, Німеччини:

Табл.1. Кінцеві показники споживання у ФРН та Україні у 2010 році, у % до ВВП кожної країни

Як можна побачити, в Україні частка витрат бюджету на держзакупівлі у 6 разів більша, ніж у Німеччині, що підтверджує надзвичайну централізацію вітчизняним урядом фінансових ресурсів. Натомість українські чисті заощадження, інвестиції бізнесу та іноземців мають у 2 рази меншу вагомість відносно ВВП, ніж німецькі. Їх явно недостатньо для нашої відсталої, немодернізованої економіки. Викривлений макроекономічний перерозподіл не надає ресурсів для зростання продуктивності праці. За цих обставин не може бути високою й динаміка ВВП і реальних доходів громадян. Не дивно, що український валовий внутрішній продукт і доходи на одного жителя у 15-25 рази менші за аналогічні показники ФРН. Скудність заощаджень та інвестицій не дозволяє мати ресурси не лише для того, щоб наздогнати провідну європейську країну, а навіть для елементарного подолання приниженого стану наших громадян. Є також неможливим вивести державу зі стану безнадійного боржника, що є життєво необхідним для України .

Повернемося до фінансового перерозподілу в Україні. Необмірковані дії представників влади у 2010 р. обернулися згубними наслідками для 2011 і наступних років. Видатки бюджету на погашення й обслуговування раніше отриманих позичок підстрибнули у 2011р. у 3,5 разів – до 90 млрд грн. Це спричинило нестачу коштів для поточного фінансування соціальних, управлінських, оборонних та інших видатків. Зросла вартість і звузився ринок державних запозичень, впала ліквідність банківської системи. Ще глибше впала частка приватних інвестицій та заощаджень населення у ВВП: відповідно до 7,1 і 2,9 %. Навіть державні замовлення впали – приблизно до 68 млрд грн.

Отже, вибраний шлях – у нікуди. Можна назвати основні викривлення у фінансовому перерозподілі доданої вартості, які спричиняють поступове падіння країни:

-  форсування гіпертрофованих державних іноземних запозичень і чистого імпорту товарних цінностей;

-  занижений рівень зарплат працюючих ( і замала їх частка у сукупних особистих доходах громадян) через незадовільну продуктивність праці, нестачу робочих місць і переважання низькооплачуваних робіт;

-  вкрай низький рівень середньої прибутковості підприємств, майже половина з яких є формально збитковими, але до них не застосовуються механізми банкрутства і ліквідації збитковості;

-  надзвичайно високі й без міри чисельні податки, платежі, інші фіскальні збори і відрахування до бюджету, пенсійного і соціальних фондів;

-  занижені норми амортизації основних фондів і завищене вилучення податково-митними органами прибутку підприємств;

-  дискримінаційні фіскально-податкові умови приватно-бізнесової діяльності;

-  неприйнятно великий дефіцит державного бюджету та скерування більшої частини банківської ліквідності на його фінансування; гіперцентралізація державою фінансових ресурсів суспільства і надмірно великі обсяги державних закупівель;

-  загальна фінансова незбалансованість і висока ризикованість урядових запозичень; здебільшого неринкові способи встановлення фінансових параметрів: цін, тарифів, валютного курсу гривні, процентних ставок за кредитами і депозитами та інших; усе це спричиняє фінансову нестабільність і відлякує людей від заощаджень та інвестицій. Перераховані викривлення системи макроекономічного регулювання – вкрай шкідливі й небезпечні для розвитку країни, а бездіяльність українських урядів щодо їх ліквідації – не можна назвати інакше, як злочинною. Вони постійно відтворюються вже 20 років. Якщо їх не викорінити, Україну і абсолютну більшість українців очікують не найкращі часи. Зростання добробуту практично не буде, а ось соціального розшарування й озлобленості між людьми – скільки завгодно.

Чому українці вже не хочуть працювати?

Державний статистичний орган у своїх розрахунках занижував рівень приросту споживчих цін, і завдяки цьому показував більш високе зростання доходів громадян, ніж насправді. Я схиляюсь до думки, що індекс інфляції занижувався і, відповідно, показник приросту реальних доходів громадян є недостовірним, завищеним. Ключовим, на мій погляд, є усунення викривлень у розподілі валового продукту в ході формування зарплат і прибутків громадян.

По-перше, не може бути такої колосальної нерівності в доходах різних соціальних груп, видів діяльності і галузей, як зараз в Україні. Величезний розрив у зарплаті за виконання різних видів робіт підриває її стимулюючу дію, оскільки ріст індивідуальних доходів стає залежним не від кваліфікації робітників, якості і продуктивності праці, а від місця роботи. Виникнення значного розриву у зарплаті робітників різних професій є також наслідком часткової декваліфікації робочої сили радянської школи, рівень якої став невідповідним новим вимогам приватного бізнесу. Таким робітникам платять набагато менше через надлишкову пропозицію їх трудових послуг.

З цього можна зробити висновок й про відставання рівня сьогоднішньої освіти, включаючи систему перенавчання, від вимог часу. В результаті – міжгалузева і професійна міграція , "плинність" кадрів, неосвіченість і недбайливість працівників.

Одним із основних чинників майнового розшарування стала корупція. З нею місце роботи стало ще сильніше впливати на здобутки людей, послабляючи стимули до праці і підприємництва. Саме завдяки очікуванню незаконних доходів, посади у владі та органах надання державних послуг для багатьох стали маніакальним бажанням. Люди готові давати хабарі, аби опинитися на посадах потенційного хабарництва. Корупційні доходи у багатьох випадках перевищують законні зарплати і прибутки. В результаті вилучень через корупцію суспільство втрачає значну частину державних видатків, інвестицій підприємств і заощаджень сімей, які б могли підвищувати потенціал його розвитку. Не менш шкідливими є й викривлення суспільної свідомості, моральна й інтелектуальна деградація, втрата честі, соціальна пасивність, які є неодмінними супутниками цих зловживань. Наш національний людський капітал втрачає свою вартість. Не повинні також настільки різнитися доходи від приватного великого бізнесу і доходи рядових робітників, освітян, медиків, селян. Майнова поляризація суспільства розхитує соціальну терпимість і кооперацію між людьми, дестабілізує суспільство, штовхає до нездорових способів збагачення – шахрайства, фінансових афер, податкових маніпуляцій, хабарництва. В Україні соціальне розшарування досягло диких, можливо, латиноамериканських рівнів. Хоча соціологи повідомляють про співвідношення доходів 10% найбагатших і 10% найбідніших українських громадян як 40/1 ( у європейських країнах це співвідношення на рівні від 6/1 до 7/1), можна самим підрахувати: офіційні українські гривневі мільйонери ( а їх – сотні тисяч) багатші за мільйони пенсіонерів у 100 і більше разів. А неофіційних мільйонерів, поза сумнівом, у нас більше, ніж офіційних.

На жаль, українська державна система "вирівнювання" соціальних перекосів є суцільною фікцією.

- Мінімальна зарплата і пенсії підвищуються повільніше, ніж зростають ціни;

- ПДВ нараховується на ліки, хліб, молоко, послуги ЖКГ, які споживаються головним чином незаможними сім’ями;

- бідні платять вищі податки – ставка оподаткування зарплати – 17%, дивідендів та інших майнових прибутків багатих – 5%, не зростають ставки податків пропорційно збільшенню доходів;

- соціальні субсидії не призначають безробітним, безхатченкам або нужденним, якщо у них є холодильник або праска.

По-друге, українська влада фактично карає людей за заробіток грошей з власної ініціативи. Надавати інтелектуально-професійні послуги, вирощувати квіти, ялинки і декоративні рослини, робити ремонтні роботи, продавати каву і пироги, посередничати у торгівлі, вкладати у цінні папери й нерухомість – небезпечно з огляду на агресії міліції, податківців,судів, виконавчої служби. Складається враження, що дрібний власник вже вдруге за останні 100 років (перший раз – після жовтневого перевороту 1917 року) стає для правлячого класу ворожим елементом. Те ж стосується селян – дрібних землевласників, яких влада ізолює від можливостей бізнесу – постачальників посівного матеріалу, матеріалів, техніки, кредитів, ринків продажу тощо. Ніби право на підприємництво мають лише крупні корпорації , та й то – лише наближені до влади. В результаті маємо тотальне безробіття, нелегальну приватну діяльність через бажання уникнути обтяження і побори влади, заощадження, які ризиковано оприлюднювати і вкладати в справу. Відбувається також виштовхування ділових людей в еміграцію, де умови для бізнесу  кращі, і підприємцям гарантоване соціальне забезпечення. Масовий бізнес залишається слабо розвинутим, прибутки активних громадян – неприпустимо малими, а сам дрібний бізнес – непривабливим для людей.

По-третє, недопустимою є гіпертрофія банківських споживчих позичок відносно сумарних грошових надходжень сімей. Значні позички не спонукають людей до заробляння грошей, і придушують вагомість продуктивної праці. Окрім того, споживче кредитування населення у надмірних обсягах штучно збільшує платоспроможний попит на внутрішньому ринку, штовхає людей до ажіотажних купівель і відволікає від необхідності заощаджень. Суспільство з перекосом у кредитування сімей і з високою інфляцією цін не думає про накопичення на майбутнє – на старість, житло, навчання тощо. Без цих накопичень економіка не може бути здоровою. Вона задовольняє ажіотажний попит збільшенням поставок товарів з-за кордону, подавляє внутрішнє виробництво, не створюючи фінансову базу для інвестицій і майбутнього розвитку. Саме така картина спостерігалася в Україні у 2007-2008 роках, коли позички на споживчі потреби видавалися банками у необмежених обсягах, і нерідко без будь-яких гарантій та навіть надій на повернення. Запозичення отримував хто завгодно, включаючи безробітних. Видавалися вони для купівлі не тільки коштовних , а й дешевих речей – мобільних телефонів, фотоапаратів, туристичних путівок тощо. Не потрібно було робити майнових чи інших застав. Поручителями часто визнавалися випадкові люди з нез’ясованим майновим статусом і т. і.

По-четверте, у нас при розподілі доходів не виконуються не те що макроекономічні закони і правила, а навіть аксіоматичні норми. До них належить і неприпустимість більш стрімкого приросту середньої зарплати в економіці відносно підвищення продуктивності праці.

В Україні у 2001-2007, 2010 і 2011роках усе було навпаки – за даними урядової статистичної служби, середня зарплата зростала швидше. Те ж планується на 2012 рік: вона у реальному вимірі повинна зрости на 9%, а продуктивність праці – лише на 5,7%.В результаті такої політики, трудові виплати не залежать від трудової продуктивності, а отже, вони і не стимулюють продуктивність. А це є першопричиною низької динаміки ВВП країни, і тієї його частини, яка забезпечує утримання пенсіонерів, інвалідів, дітей, безробітних, інших , хто потребує допомоги і захисту. Не дивно, що в Україні їх становище особливо несприятливе. Чому так відбувається, і як працюючим вдається перетягувати ковдру суспільних доходів на себе? На мій погляд, повільне зростання продуктивності праці випливає з надто незадовільних темпів росту ефективності національного господарства, що у свою чергу є наслідком його інституційних хвороб. А саме, монополізації ринків, майнової безвідповідальності боржників, розкрадання активів державних корпорацій, чиновницького протекціонізму окремим приватним кампаніям, корупційних схем отримання прибутків та інших.  У той же час показники випереджаючого підвищення середньої зарплати викликають сумніви – вони можуть бути наслідками статистичних маніпуляцій. Як тимчасові явища, такі випередження стають можливими завдяки надлишковим гіпертрофованим обсягам грошової емісії НБУ, що спостерігалося у минулі роки.

По-п’яте, досить дивно виглядає десятилітній тренд перевищення приросту реальних доходів населення, розрахованих на душу населення, над приростом ВВП України на душу населення. Адже валовий продукт є матеріальною базою отримання реальних доходів людей. Тільки один раз, у 2003 році, доходи населення відставали від темпів підвищення ВВП. Реальні доходи за 2001-2010 роках зростали у 2,3 рази швидше, ніж валовий продукт на душу населення. Загалом за десять років вони підстрибнули у 3,7 рази.

Може бути два раціональних пояснення такого нелогічного явища. Перше: додаткові доходи виникають завдяки імпортним надходженням і запозиченням, які були особливо активні у 2006-2010 роках. Друге: економіка штучно наповнювалася грошима, які збільшували номінальні зарплати і соціальні виплати. Це дійсно спостерігалося у 2000-2005 роках.

Табл. 2. Динаміка доходів громадян і ВВП України в %.