Особистість як предмет та об’єкт соціальної психології

Актуальні проблеми соціальної психології.

Тема. Особистість як предмет та об’єкт соціальної психології.

ПЛАН

Вступ

1. Психолого-соціологічні  уявлення про особистість

2. Основні проблеми  соціальної психології особистості

3. Структура особистості

4. Наукові підходи

Використана література

Вступ

Всі соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і виступають соціальні спільноти. Адже саме людина, як істота соціальна, на основі соціальних зв'язків та взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти — центральні осередки її життєдіяльності в соціокультурному просторі.

Нерідко використовується словосполучення “соціологія особистості” — це одна з спеціальних соціологічних теорій, предметом дослідження якої є особа як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин на рівні її взаємозв'язків з соціальними спільнотами. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовище, робить їх полем своєї творчої активності і осередками розгортання внутрішніх потенцій.

Звичайно, може виникнути питання: людину вивчає і досліджує багато інших наук; в чому ж полягає відмінність саме соціолого-психологічного розуміння людини?

Філософію цікавить людина з точки зору її становища у світі передусім як суб'єкта пізнання і творчості. Психологія аналізує людину як усталену цілісність психічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, волевих властивостей, тощо. Тобто психологія шукає стабільні характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи. Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота. Якщо економіка припускає, що людина здатна на раціональний вибір, то психологія виходить з того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраціональні й незбагненні.

На відміну від цих наук соціальна психологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас виділяє в людині соціально-типові характеристики — риси, якими наділені певні типи людей.

Далі, соціальний психолог досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали зворотнього впливу особистості на соціальний світ. Соціальну психологію цікавить участь людини-особистості у змінах і розвитку соціальних відносин; вона досліджує зв'язки особистості і соціальної спільноти, особистості і суспільства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки.

Отже, як бачимо, специфіка соціально-психологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик.

1. Психолого-соціологічні  уявлення про особистість

Соціологія особистості зосереджується на трьох основних проблемах: вивченні особистості як елемента, творця і представника соціальних спільнот і соціальних інститутів; аналізі особистості як об'єкта соціальних відносин (коли на перший план висувається вплив суспільства на особистість в процесі її формування, соціалізації, виховання, тощо) і розгляді особистості як суб'єкта суспільних відносин (включно з її соціальною діяльністю, активністю і творчістю в суспільному житті).

Але ці основні проблеми соціології особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямків з врахуванням філософської традиції розгляду людини.

В історичному ракурсі зародження і розвиток уявлень про людину слід віднести, очевидно, до доби античності і пов'язати з певними філософськими теоріями, оскільки соціологія як наука виникає значно пізніше. Але у древніх греків ще не склалося відчуття особистості, бо людина тоді ще не відокремлювалась від Космосу і всезагальної субстанції. Першим в історії філософії розпочинає суто антропологічну проблематику Сократ, якого у сучасній західній літературі називають родоначальником філософії людини в її першо-початковій версії. Саме він дає детальний і скрупульозний аналіз індивідуальних людських якостей і властивостей.

Давньогрецький філософ Протагор (бл.480- бл.410 pp. до н.е.) вирізняє не лише здатність людини до мислення, але й всю людську суб'єктивність; людина уявляється ним як конкретний індивід. У вченні Аріетотеля містяться вже дві антропологічні тенденції, які згодом стають центральними пунктами філософських дискусій аж до сучасності. З одного боку, в його концепції людина й природа вперше роз'єднуються, вимагаючи різних підходів і різного тлумачення як якісно відмінні реальності. З другого ж боку, акцент ставиться на нерозривному зв'язку людини з усім світом.

Отже, давньогрецька культурна традиція розробляє концепцію «людини розумної» — «homo sapiens», суть якої полягає в утвердженні думки про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Ця версія виявилась вельми плідною і стійкою; саме вона породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і (в подальшому) у соціології. .

Принципово нове осмислення людини здійснюється у християнстві і остаточно вивільняє людину від влади космічної нескінченності і безкрайності. Але, звільнивши людину від влади Космосу і природи, християнство поставило її в залежність від Бога.

Від часів утвердження християнства людина дістає певну са-моцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну й найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість не є щось тваринне; вона являє собою і божественне начало. У християнстві міститься трактування людини у якості безумовної цінності. Саме християнство згодом стало грунтом європейського персоналізму, де особистість розуміється як своєрідна святиня, абсолют.

Третя антропологічна версія знаходить відбиття в натуралістичних, позитивістських і прагматичних вченнях. Це концепція «людини діяльнісної» — «homo faber», яка заперечує специфічну особливість людського розуму. Тут сутнісна відмінність між людиною і твариною зникає; людина тлумачиться як особливий різновид тварини, що має просто більшу сукупність природних ознак. Всі психічні і духовні феномени, згідно з цією версією, закорінені у чуттєвих відчуттях, інстинктах і вабленнях. Доктрина «homo faber» розвивається з часом у потужний теоретичний напрямок і знаходить своє втілення у вченнях Конта і Спенсера, пізніше — у сучасній соцірбіології.

Нарешті, четверта версія у розумінні людини і особистості рішуче заперечує віру у прогресивність «людини розумної», «людини божественної» і «людини діяльнісної». У цій версії людина — істота прагнуча, воліюча й бажаюча; розум розцінюється як глухий кут еволюції, як наслідок втрати «волі до життя»" У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.

Таким чином, історія філософської антропології (тобто вчення про людину) засвідчує, як поступово з'являються, ускладнюються й змінюються уявлення про людину та особистість. В тій чи іншій модифікації ці підходи знаходять свій вияв у соціологічних вченнях. Всіх їх, незалежно від способу тлумачення людини та особистості, об'єднує одна спільна риса: вони визнають людську особистість специфічним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

В історії соціологічної думки число концепцій, де б соціальне життя людини виводилось просто з біологічних чинників і закономірностей, було незначним і обмежувалось соціальним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямком. Нині ідеї такого гатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е.Уілсона, Р.Тріверса, Ч.Ламсдена та небагатьох інших. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має ряд усталених рис, спільних для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напрямку твердять, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого, ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Більше того, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивідуальній, так і у деяких формах групової поведінки. Людина генетичне запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Критично ставлячись до подібних поглядів в цілому, багато сучасних соціологів зазначає, що вони є реакцією-відповіддю на абсолютизацію ролі культури і суспільності у житті людства, на нехтування біологічною складовою людського єства. Недарма, наприклад, Е.Уілсон стверджує, що марксизм — це «соціологія без біології» і що Маркс помилково інтерпретує людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил.

Очевидно, деякі слушні моменти у критиці соціобіологами теорії і практики марксизму по відношенню до людини справді існують. В часи існування СРСР особистість розуміли виключно через твердження Маркса «головне в людині не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість» і кроїли за мірками саме соціальності: вона проголошувалась безпосереднім відбитком суспільних відносин. Основними положеннями концепції особистості у ті часи були такі: хочеш судити про конкретного індивіда — вникай у його соціальне становище; який спосіб життя — така й особистість; змінюються суспільні умови — автоматично змінюється й людина; особистість можна ліпити, формувати відповідно до основоположних принципів комунізму. Біосоціальну природу людини тлумачили в такому розумінні, ніби індивід — істота зовсім безтілесна; процес становлення особистості в усьому багатстві її свідомих і стихійних устремлінь, суб'єктивної унікальності і неповторності взагалі виносився за дужки аналізу, не брався до уваги.

Таким чином, і серед соціологічних вчень є концепції, які у зв'язку «природне (біологічне) — соціальне» в людині абсолютизують його першу або другу складову (соціобіологія — марксизм). Тому це співвідношення може виступати одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості.

Наступним критерієм можна вважати співвідношення раціонального та ірраціонального у трактуванні особистості. Віра у всемогутність людського розуму і інтелекту (раціо) е центральною у позитивістській концепції О.Конта. На його думку, соціальний прогрес взагалі є продуктом розумового розвитку і діяльності людини; соціальний поступ залежить від його інтелектуальної основи. Пізніше М.Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної і традиційної діяльності особистості до ціннісна- та цілераціональної її поведінки.

Натомість В.Парето у соціальній дії та поведінці особистості вбачає перевагу нелогічних вчинків, які виступають в його концепції результатом не свідомих міркувань, а чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального (від лат. irrationalis — нерозумний) психічного процесу. Він називає основу таких нелогічних дій «резидуями» (від лат. residue — залишок, осад, що залишається після фільтрації), щоб підкреслити їх остаточну ірраціональну природу, непідвладну логіко-експериментальному мисленню. Отже, у питанні співвідношення почуттів і розуму Парето без вагань віддає пріоритет почуттям особистості, які, на його думку, є істинними рушійними силами історії. Ідеологічним теоріям, доктринам, віруванням, що складають фундамент дій логічних, Парето дає назву «деривації», що у лінгвістиці означає утворення похідних слів. Тим самим він підкреслює, що деривації є вторинними і похідними від ірраціональних резидуїв і своєю позірною логічністю лише маскують незмінну і незбагненну природу людських вчинків.

Близьким за духом до концепції Парето є інстинктивізм як одна з течій соціологічного психологізму, а також соціологія фройдизму. На думку З.Фройда (1856-1939), початком і основою життя індивіда, в тому числі і соціального, є інстинкти, ваблення і бажання, першопочатково притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох одвічних сил — Ероса (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, інстинкт самозбереження) і Танатоса (інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинкт руйнування). Саме вони є основними рушіями прогресу, суттєво впливаючи і навіть визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав.

Фройду належить структурна теорія особистості, згідно з якою особистість є суперечливою єдністю трьох взаємодіючих сфер: «Воно», «Я» і «Над-Я». Центральна сфера особистості — «Воно»; це вмістилище несвідомих ірраціональних реакцій та імпульсів. В ньому йде постійна безкомпромісна боротьба Ероса й Танатоса, яка постачає життєву енергію для всіх інших сфер особистості, будучи їх рушієм.

Друга сфера — «Я» — до певної міри являє собою розумність й розсудливість, організоване начало особистості, здатне частково контролювати сліпі ірраціональні імпульси і приводити їх у відповідність до вимог зовнішнього світу.

Третя сфера особистості — «Над-Я» — трактується Фрой-дом як продукт культури, що складається з комплексу совісті, моральних рис і норм соціальної поведінки, які продукує суспільство. Всі три сфери особистості знаходяться у постійній взаємодії, взаємозумовлюючи одна одну. Отже, Фройдом розробляється одна з можливих спроб пояснення особистості з акцентом на тих внутрішніх підвалинах духовного життя, які до нього рідко ставали предметом уваги соціологів. Його заслугою є вироблення нового погляду на особистість як на істоту багатовимірну, динамічну й суперечливу, в якій поєднуються свідоме і несвідоме, розумове та ірраціональне. Тому сучасний неофройдизм, особливо погляди Е.Фромма (19Q2-1980), має велику притягальну силу, звертаючись до витоків людських страстей та потаємних мотивів людської поведінки. Фромм, на відміну від Фройда, вважає людину одвічно соціальною істотою, тому для нього ключова проблема — не розкриття механізму задоволення окремих інстинктів, а відношення індивіда до світу і собі подібних.

У сучасній соціальній психологічній думці виробляється помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тої чи іншої складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. Наприкінці XX ст. все більш очевидним стають як криза «голої» раціональності людини соціальної, так і неможливість зведення соціальних характеристик особистості лише до її ірраціональних проявів. Особистість в усій її повноті, в сукупності раціональних та чуттєвих сутнісних властивостей все більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.