Работа Эмиля Дюркгейма «Самоубийство»

Економічна аномія – це порушення встановленого нормативного порядку, що з відносною точністю фіксує максимальний рівень матеріального благополуччя кожного суспільного класу.

Дюркгейм зазначає, що економічна криза, як один з проявів аномії, сприяє загостренню самогубного потягу.

Яскравим прикладом такого зв’язку може бути зростання кількості  самогубств після «вибуху» фінансової кризи у Відні у 1873 році. Із 141 випадку самогубства у 1872 році їх кількість зросла до 153 у 1873 році, і до 216 у 1874 році. Найвагомішим доказом того, що криза була єдиною причиною зростання суїцидних випадків, можна назвати той факт, що такі явища були найбільш інтенсивними у період загострення кризи: протягом перших чотирьох місяців 1874 року .

Фінансова та промислова криза  посилено впливають на число самогубств не тому, що вони призводять до банкрутства  чи бідності, адже періоди криз розквіту дають такі ж результати. Самогубства зростають тому,що ці кризи є порушеннями колективного строю. А будь-яке порушення суспільної рівноваги, навіть при умові, що наслідками буде покращення благополуччя, спонукає людину до добровільної смерті.

Тобто, яким би не було зростання  чи бідності, чи добробуту, а ці два  явища впливають на показник суїциду  так як і економічні збурення. Таким  чином ,суспільне середовище зазнає вагомих збурень, як це трапляється в кризові періоди падіння добробуту, або його піднесення, які призводять до раптових змін, воно стає тимчасово неспроможним чинити регулятивну дію на людину – звідси й походять раптові стрибки показника суїциду.

Дійсно, економічна криза  призводить до такого явища, як декласування суспільства, внаслідок чого індивід  опиняється у гіршому становищі, аніж був до цього. Така ситуація вимагає від них, щоб вони обмежили свої потреби і обмежилися тим, що у них є. Суспільне регулювання на індивідів не поширюється, моральні настанови, в яких вони були виховані, потребують оновлення, але суспільство не може навчити їх новому способу життя та задовольнятися такою кількістю благ, до якої особа не звикла. Люди є непристосованими до умов, у яких зненацька опинилися і перспектива життя в таких умовах здається їм нестерпною.

Проте зовсім інша картина  постає тоді, коли криза наступає внаслідок  бурхливого зростання заможності та багатства. У такому випадку масштаби, згідно з якими регулюються потреби  індивідів, не можуть залишатися такими ж як і раніше, оскільки змінилися умови життя. Величина потреб коливається відповідно до зростання й падіння величини суспільних ресурсів, в загальних рисах визначаючи ту частку, яка належить кожній категорії продуцентів. Стара система градації зазнала краху, з другого боку, нова градація іще не зайняла належного їй місця. Потрібен час, аби люди й речі були заново класифіковані громадською свідомістю. Оскільки суспільні сили, опинившись на свободі, ще не встигли віднайти рівновагу, то їхня відносна вартість залишається невизначеною, а значить, будь-яке регулювання виявляється наразі неможливим. Ніхто вже не може сказати, що є можливим, а що ні, що є законним, а що незаконним, які устремління й вимоги можуть вважатися правомірними, а які переходять усякі межі. Таким чином, виходить, що немає речей, на які не можна було б посягати. Набувши достатньо широких масштабів, це збурення сягає навіть тих принципів, котрі визначають професійний розподіл членів суспільства. Оскільки стосунки між різними частинами суспільного організму зазнали незворотних змін, то ідеї, котрі виражають їх, не можуть залишатися незмінними. Той суспільний клас, який завдяки раптовому зростанню життєвого рівня став особливо заможним, більше не буде схильний розглядати своє колишнє матеріальне становище як норму існування, а реакцією на його раптове збагачення буде заздрість у всіх її виявах. Таким чином, зникнуть останні фактори, які стримують апетити, оскільки дезорієнтована громадська думка вже неспроможна визначити їм якісь чіткі межі. Зі зростанням добробуту прокидаються й бажання. Отож, стан суспільного безладу, або аномії, посилюється ще й тим фактом, що пристрасті виявляються не такими дисциплінованими, якими вони були зазвичай, хоч саме в цю пору вони повинні б улягати ще суворішій дисципліні.

Важливим є, також, те, що аномічне самогубство належить до тих самогубств, частота яких відповідна числу розлучень. Такі випадки самогубства викликані сімейною аномією. Сімейна аномія – це порушення рівноваги та дисципліни, що забезпечуються сім’єю, до якого призводить, наприклад, розлучення.

Дюркгейм провів ґрунтовний аналіз впливу розлучень на частоту  самогубств серед чоловіків та жінок. Він дослідив, що розлучені чоловіки більш схильні до суїцидальних настроїв, аніж розлучені жінки. Для пояснення такого факту вчений, перш за все, показав, чого очікують чоловік та жінка від шлюбу. Чоловік шукає у шлюбі врівноваженість та дисципліну, але він завжди зберігає у подружніх стосунках певну свободу. Жінка ж знаходить у шлюбі дисципліну і при цьому вона не потребує тієї свободи, яка є важливою чоловікові. Дюркгейм вважає, що добровільний шлюб є менш міцним, аніж примусовий тому, що він неефективно контролює пристрасті і це призводить до розпаду сім’ї. Розлучення французький соціолог розглядає як послаблення прийнятих нормативів, які регулюють поведінку у шлюбі, а послаблення та порушення сімейної дисципліни Дюркгейм вважав причиною порушення соціальної та психічної рівноваги і, часто, трагічного результату.

Вчений зазначив, що розлучений чоловік у більшій мірі здатний вчинити самогубство, аніж розлучена жінка. Чоловік стає недисциплінованим, тому що між його бажаннями та їх задоволенням бракує узгодженості і це призводить до суїциду. Жінка ж володіє великою свободою, яка частково відшкодовує втрату родинної підтримки. Вважається, що інститут шлюбу сприяє лише жінкам і утворився він, щоб зміцнити становище жінки, як слабшої статті у порівнянні з чоловіком. Моногамія ж, часто, вважається як жертва з боку чоловічої статті, тому що чоловік змушений гамувати свої полігамні інстинкти, щоб задовольнити становище жінки у шлюбному союзі. Таким чином, свобода, яку приносить в жертву чоловік, є для нього джерелом страждань. А оскільки жінка не має підстав позбуватися своєї свободи, то підлягаючи такій же суворій дисципліні, як і чоловік вона дійсно приносить себе в жертву .

Отож, третій тип суїциду  – аномічне самогубство, на яке приречені  індивіди внаслідок умов свого існування  в суспільствах, де життя не регламентується  звичаєм: індивіди постійно змагаються один з одним; вони багато очікують від життя; у них високі потреби, тому на них постійно чатують страждання, що з’являються при невідповідності між прагненнями та задоволеннями.

Четвертий тип самогубства  – фаталістичне. Воно є протилежним  аномічному, подібно до того як становлять протилежність альтруїстичний та егоїстичний  види суїциду. Вивченню фаталістичних  самогубств Дюркгейм приділяє дуже мало уваги, тому що вони зустрічаються дуже рідко і витрачати час на їх вивчення вчений вважав зайвим. Такий суїцид виникає внаслідок надмірної дії регулятивного чинника – посиленого контролю на індивіда зі сторони суспільства. Такий контроль має тенденцію бути сильним та постійним і тому він стає нестерпним. Фаталістичні самогубства здійснюють особи, чиє майбутнє безжально регламентоване, чиї пристрасті безжально придушені нелюдською, жорстокою дисципліною. Покінчити життя таким чином, наприклад, можуть молоді одружені чоловіки та заміжні жінки, котрі не мають дітей.

Отже, вчений вважав, що самогубствами  є індивідуальні явища, причинами  яких є саме соціальні причини. Такими соціальними причинами самогубства є суспільні сили, що змінюються від суспільства до суспільства, від гурту до гурту, від релігії до релігії. Вони походять від гуртів , а не від ізольованих індивідів.

Напрямки профілактики суїциду

Визначивши, що є самогубством і які його причини, Дюркгейм намагався  зрозуміти як повинно ставитися  суспільство до такого вчинку: нормальним чи аномальним явищем сприймати сучасний стан суїциду в цивілізованому суспільстві? Вчений вважав, що розв’язання цієї проблеми дасть поштовх до визначення напрямків, які допоможуть запобігти самогубству.

Для цього соціолог, спочатку зробив історичний огляд юридичних та моральних заходів, які вживалися у різних суспільствах до самогубств. Він зазначив, що самогубство формально було заборонено у християнському суспільстві з часу його виникнення. Та й взагалі, у всі часи у всіх народів самогубство зазнавало осуду. І якщо залишити поза увагою відмінність у деталях репресивних заходів, то можна стверджувати, що регламентація самогубств пройшла через дві основні фази. У першій фазі – заборонялося чинити самогубство добровільно, але держава могла дати дозвіл на такий вчинок, а в другій – існував безперечний осуд, без будь-яких виключень.

Еміль Дюркгейм констатував, що надзвичайне зростання показників суїциду становить собою патологічне  явище, котре з кожним роком набуває  все більш загрозливого характеру. Індивід, вчиняючи самогубство, шкодить не лише собі, а й суспільству в цілому. Тому необхідно зробити все можливе, аби показники кількості самогубств пішли на спад.

Дюркгейм говорить, що не потрібно повертатися до тих жорстоких  засобів, які застосовувались у  попередніх суспільствах, щоб запобігти  суїциду. Та у будь-якому випадку це явище повинно зазнавати не лише морального осуду. Але й ніякими законодавчими мірами не вдасться зупинити самогубство. Залишається єдиний вихід, який передбачає безпосередній вплив на потік песимістичних настроїв індивідів. Цей потік потрібно ввести у «нормальні береги» і не дати йому вийти з них, захистити від його впливу суспільну свідомість та зміцнити її.

Слід зазначити, що найпершим  кроком до такої мети є виховання. Адже, саме воно дає можливість впливати на свідомість людини. Потрібно виховати у індивіда сильний моральний характер, щоб він переслідував свою мету ужитті і цілеспрямовано йшов до її досягнення. Та виховання є віддзеркаленням суспільства, яке не в змозі забезпечити такий вплив на людину. Виховання має здоровий характер, якщо у суспільстві панує духовна злагода. Воно не може самостійно змінювати свої напрямки й функції. Отож, виховання залежить від стану суспільства. А суспільство не може правильно виховати тих хто знаходиться в його середовищі, якщо це середовище спрямоване в хибному руслі. Кожне наступне покоління зазнає виховного впливу попереднього. Тому потрібно,щоб перед формуванням нового покоління попередня генерація позбулася власних недоліків. Отож правильно спрямувати виховання можливо при реформуванні суспільства, вплинувши на причини того лиха від якого воно страждає.

Ці причини знаходяться у джерелах основних типів суїциду. Вчений відразу зазначив, що чинниками альтруїстичного самогубства можна знехтувати, тому що його сучасний стан не є аномальним. Альтруїстичний суїцид не набуває катастрофічного поширення, а рівень його інтенсивності у війську дуже низький. Тому, перш за все, потрібно усунути причини егоїстичного та аномічного суїциду.

Егоїстичне самогубство  виникає внаслідок низького рівня інтеграції в суспільстві. Тому єдиний вихід з цієї біди – це згуртованість суспільних груп, які будуть утримувати під своєю опікою індивідів. Індивід же повинен прагнути до цієї опіки, він повинен бути солідарний з колективною свідомістю, яка перевершує його у всіх аспектах. Та Дюркгейм зазначає, що не всі суспільні групи здатні підтримувати у людині почуття необхідності і відвернути самогубний потяг. Ні політичне суспільство, ні релігійне середовище, ні сім’я не в змозі відігравати роль згуртованої групи.

За нашого часу політична  система великих європейських держав надто вже далека від окремого індивіда, щоб чинити на нього достатньо  ефективний і тривалий вплив. Оті  нечис ленні зв'язки, котрі існують  між нашим повсякден ним функціонуванням і цілісінькою сукупністю пуб лічного життя, мають надто вже опосередкований характер, щоб ми отримали живе неперервне по чуття причетності до політичної системи суспільства.

Свою залежність від політичної структури індивіди відчувають тоді, коли вони зацікавлені тими чи іншими політичними подіями. Звичайно, суб’єктам, які становлять моральну еліту населення, ідея батьківщини рідко буває байдужою. Однак за звичайних обставин вона немовби затьмарюється, а з часом цілком згасає. І, лише, в епоху великих національних та політичних криз вона виступає на передній план і стає провідним рушієм людської поведінки. Явище, яке характеризується такою непостійністю не спроможне бути регулярним гальмом суїцидного потягу.

В суспільстві не існує  й тих умов, за яких релігія здатна чинити рятівний вплив на явище суїциду. Вона запобігає самогубству тоді, коли відзначається конституцією, яка в змозі утримувати індивідів у тісній залежності від релігійного середовища. Релігія стримує потяг до самогубства настільки, наскільки може заборонити індивіду вільно мислити. Це вважається посяганням на волю людини, що є досить важкою справою. Отже, релігійне середовище не в змозі чинити на своїх прихильників того жорстокого впливу, який зменшить показники суїциду.

Сім’я, без сумніву відіграє значну профілактичну роль. Однак було б великою помилкою вважати, що достатньо зменшити кількість одинаків, щоб зупинилося зростання кількості самогубств. Якщо й одружені суб’єкти менш схильні до самогубства, то слід згадати, що ця схильність зростає у тих же пропорціях, що й у одинаків.

Причина викликана тим, що у конституції сім’ї відбулися зміни, які вже не дозволяють убезпечити від самогубства. Здавна родина утримувала усіх своїх членів від народження до самої смерті і становила собою тісний, згуртований колектив. Сімейний осередок був не просто сукупністю індивідів, а й носієм родового імені, традицій та репутації. Сучасний же стан родини є зовсім іншим: сім’я зводиться лише до шлюбної пари, яка не характеризується щільною згуртованістю. Отож, якщо колись сім’я мала здатність чинити профілактичний вплив на самогубство, то в сучасному суспільстві вона втратила свої позиції. Сім’я, як і релігійне та політичне середовище не може у повній мірі убезпечити суспільство від суїциду.

Та окрім конфесійного, сімейного та політичного середовища існують й інші суспільні групи, які об’єднують у собі індивідів. Роль міцно згуртованої групи  може відіграти професійна група  або кооперація, до складу яких входять  робітники однієї категорії, що виконують  спільну роботу та мають спільні  інтереси. Професійна діяльність є чудовим фундаментом для колективного життя. Спільні інтереси професійної групи користуються пошаною і стоять на першому місці для кожного з її членів. Врешті, таке явище, як корпорація, ще за минулої епохи засвідчило, що воно може бути колективною особистістю, котра інколи аж занадто оберігає свою автономність та владу, яку вона утримує над своїми індивідами. Професійна група в змозі тримати своїх членів під контролем та піклуватися про них. Вона здатна вивести кожного індивіда зі стану моральної ізоляції.

Але професійна група, яка  здатна виконувати такі обов’язки  має свої умови існування. Група  не повинна бути приватною, а цілком визначеним та визнаним законом органом життя суспільства. Вона має відігравати суспільну роль, а не відображати приватні інтереси. І обов’язково, трудовий колектив повинен виконувати власні функції та мати здатність розвиватися.

Правильно влаштована професійна група в змозі побороти не лише егоїстичний, а й близький йому аномічний суїцид. Аномія виникає, подібно до егоїзму, внаслідок браку суспільних сил, які здатні регулювати колективне життя. Відмінність полягає, лише, у тому, що у випадку егоїстичного самогубства цей чинник викликає збудження та відчай, а у випадку аномічного – призводить до збурення та дезорієнтації.

Та професійна група не допоможе вгамувати самогубство, яке виникає внаслідок подружньої аномії, і причиною якого є інститут розлучення. Тому, здавалося б, єдиний засіб обмежити кількість таких самогубств, полягає у тому, щоб надати шлюбному союзові більш нерозривного характеру. Та зменшення, таким чином, кількості самогубств одружених чоловіків призведе до збільшення випадків самогубств серед заміжніх жінок. Здається, іншого виходу тут бути не може тому, що зацікавленість двох різних статей у шлюбі діаметрально протилежна. Це спричинено тим, що чоловік та жінка неоднаковим чином беруть участь у суспільному житті. Чоловіки більш соціалізовані істоти, тому що вони активно залучені до подій, які відбуваються у суспільстві. Бажання та устремління чоловіка мають колективне походження, тоді як такі ж риси жінки пов’язані з безпосереднім впливом організму. Чоловіка можна назвати продуктом суспільства, жінка ж залишається такою, якою створила її природа. У них зовсім різні вподобання й погляди, тому інститут шлюбу не може одночасно чинити сприятливий вплив на них обох.