Види тоталітарних режимів ХХ ст

Що стосується фашизму, то для того, щоб закріпити “диво німецького відродження”, почате в 20-х роках, Гітлер проголосив ідею націонал-соціалістичної народної держави, яка оцінює значення людства в його базових расових термінах. Виходячи з цього культивується ідея збереження чистоти арійської раси, стосовно решти світу – йдеться про панування арійської раси. Діяльність суспільних інститутів повністю підкорялася цій універсальній меті. Важливою особливістю фашистської ідейно-політичної конструкції стало ототожнення, органічне злиття понять нації та національної держави, її характеристика як расової держави. Держава розглядалася як юридичне втілення нації, наділена відповідальністю за означення природи, цілей і інтересів нації в конкретний історичний період.

Таким чином, відштовхнувшись від здавалося б прямо протилежних інтернаціоналістичних позицій, Гітлер та його соратники прийшли до висновку, по своєму функціональному значенню близькому до позиції більшовиків. Тільки якщо в останніх в якості суб’єкта смертельної боротьби виступали класи, то у нацистів демаркаційна лінія проходила між німцями і німецьким народом з одного боку, й іншим світом – з іншого. Націоналізм та інтернаціоналізм були поставлені на службу ідентичних цілей ідеологічного обслуговування фашистського і більшовицького режимів.

В обох різновидах тоталітаризму всі без винятку ресурси, як от: матеріальні, людські або інтелектуальні, були спрямовані на досягнення однієї універсальної мети - тисячолітнього рейху в одному випадку і світлого комуністичного майбутнього – в іншому. Єдина універсальна мета обумовила моноідеологію в лиці єдиної державної ідеології. Все, що не узгоджується з єдиномисленням по відношенню до даної мети, ліквідувалось.

В силу свого органічного зв’язку з політичною боротьбою, дискусії марксизму-ленінізму й націонал-соціалізму з іншими філософськими школами, ідейними течіями набували політичного змісту. Це супроводжувалось непримиренністю прибічників тоталітаризму до позицій і аргументів опонентів, фанатичністю у відстоюванні власних позицій і принципів. Звідси випливають проголошені більшовиками принципи “хто не з нами – той проти нас” або “якщо ворог не здається – його знищують”. У тому ж дусі Гітлер в одному з своїх виступів в 1925 р. сказав, що у боротьбі можливий лише один вихід: або ворог пройде по наших трупах, або ми пройдемо по його. Так тоталітарна держава використовувала всю свою могутність для утвердження міфологічної версії своєї ідеології в якості єдиного можливого світобачення. Вона була перетворена фактично в державну релігію зі своїми догматами, священними книгами, святими, апостолами, боголюдьми, в обличчі вождів, Фюрерів, Дуче.

Незмінним атрибутом тоталітаризму є тісний взаємозв’язок між істиною та силою: тут сила визначає істину. Ідеології і марксизму-ленінізму, і нацизму були “вірні”, тому що вони всесильні, адже вони спирались на фундамент карної терористичної машини, міцного пропагандистського апарату та інші аксесуари тоталітарно-диктаторської держави.

Нацистські табори смерті і радянський ГУЛАГ складають істотну характеристику тоталітаризму. В якості особливих політичних конструкцій вони унікальні в своїй здатності комбінувати жорстокість з раціоналізмом, ненормальне з нормальним, злий початок з банальним.

Особливість тоталітарного режиму в тому, що тут терор і страх використовуються не тільки як інструмент знищення й залякування дійсних або уявних ворогів і противників, але й як нормальний інструмент управління масами. З цією метою постійно культивується й відтворюється атмосфера громадянської війни. Терор використовується без будь-якої причини чи провокації. Так було у нацистській Німеччині, де терор було розв’язано проти євреїв, тобто людей, об’єднаних спільними расово-етнічними характеристиками, незалежно від їх поведінки. В Радянському Союзі, на відміну від нацистської Німеччини, керівництво ніколи не визнавало, що воно може використовувати терор проти невинних людей. Але й тут терор був інструментом знищення так званих класових ворогів, або ворогів народу.

Тоталітарність тоталітарного режиму є не тільки в тому, що партія або вождь встановлюють всеохоплюючий контроль над усіма сферами суспільного життя, нібито повністю поглинаючи їх, але й у тому, що більшість населення свято вірить в основні цілі, встановлені партійним керівництвом або фюрером-вождем: обидві сторони по суті злиті в тотальній єдності задля досягнення універсальної мети. З цієї точки зору сталінський режим в СРСР і націонал-соціалістичний в Німеччині можна вважати чисто тоталітарними.

В тоталітарній системі нерідко логіка абсурду бере верх над логікою здорового глузду. Фіктивна, ілюзорна, штучно сконструйована дійсність стає на місце реальної дійсності. Це досягається або довільним трактуванням фактів на користь політичної та ідеологічної кон’юнктури, або їх ігноруванням. Тоталітарна держава та її керівництво має постійну потребу в обґрунтуванні своєї легітимності й навіть безпомилковості. Звідси – потреба у постійному перекроюванні як минулого, так і сучасності, в залежності від поворотів політичного курсу керівництва партії та держави.

Саме ці характеристики дозволяють оцінювати фашизм (в різних його варіантах) і марксизм-ленінізм (в його більшовицькій інтерпретації) як два протилежних прояви або два альтернативних (правого і лівого) варіанти особливого суспільно-історичного феномену – тоталітаризму.

3.1.  Режим Муссоліні в Італії

Конституційні зміни:

Перш за все Муссоліні спробував домогтися підтримки або хоча б мовчазної згоди більшості палати депутатів. Для досягнення цієї мети йому необхідно було заручитися підтримкою інших партій, оскільки фашисти були представлені в палаті лише 35 депутатами. Муссоліні сформував кабінет з представників різних партій, які разом з фашистами склали більшість палати депутатів. Сам він зберіг за собою портфелі міністра закордонних справ і міністра внутрішніх справ. Потім Муссоліні приступив до зміцнення режиму особистої влади. У листопаді 1922 він звернувся до парламенту з проханням надати йому на один рік необмежені, фактично диктаторські повноваження, і це прохання було задоволено переважною більшістю палати депутатів. Всі державні установи були поставлені під контроль фашистів на основі закону, який давав уряду право звільняти службовців за політичними мотивами. Далі, Муссоліні провів законопроект виборчої реформи, згідно з якою партія, що набрала найбільшу кількість голосів на парламентських виборах отримувала дві третини всіх місць у парламенті. У квітні 1924 пройшли загальні вибори, в яких брало участь 7,6 млн. чоловік. Близько 65% голосів отримали кандидати фашистів, хоча опозиція висунула звинувачення, що цей результат був досягнутий шляхом залякування і маніпуляцій.

Народний контроль над провінційними урядами згодом було скасовано. Уповноважені представники центрального уряду, т.зв. «Подеста», мали право усувати обраних чиновників в усіх містах та адміністративних центрах. Муссоліні взяв на себе і багато інших владні повноваження. Він позбавився від залежності перед парламентом і відповідав лише перед королем. Жодне питання не міг бути включений до порядку денного парламенту без його згоди. Йому було доручено постійне керівництво збройними силами країни. Таким чином, відтепер Муссоліні мав владу видавати урядові укази, що мали силу законів.

Політичний терор став основою діяльності уряду Муссоліні. Газети зазнавали цензури і заборонялися. Народна освіта було поставлено під контроль фашистів. Була скасована свобода слова, друку та об'єднань, створена таємна поліцейська служба «Добровільна організація для придушення антифашизму».

Викрадення та вбивство соціалістичного депутата Джакомо Маттеотті в червні 1924, за які повна відповідальність лежала на Муссоліні, спочатку сильно похитнули, але в кінцевому рахунку лише посилили фашистський режим. На знак протесту депутати опозиційних груп покинули парламент, сподіваючись мобілізувати громадську думку проти фашистів і змусити уряд піти у відставку. Проте король утримався від будь-яких дій, пославшись на те, що не може нічого зробити до тих пір, поки парламент висловлює довіру уряду. Насправді не могло бути й мови про недовіру уряду, тому що виборчий закон 1924 забезпечив фашистам гарантована більшість у парламенті. Незабаром після цього всі партії, за винятком фашистської, були офіційно розпущені, а їх представники виключені зі складу парламенту на тій підставі, що вони, покинувши його, самі себе позбавили мандатів. У результаті опозиція втратила останній громадський форум, де могла б висловлювати свій протест.

Тим часом фашистський режим проводив реформи в інших напрямках. Як роботодавці, так і самі трудящі були прикріплені до промислово-галузевих профспілкових організацій, керівники яких призначалися фашистською партією. В усіх галузях промисловості укладалися колективні договори, за якими як страйки, так і масові звільнення вважалися незаконними. Пізніше, в 1934, всі промислові і торгові підприємства і ремісничі цехи були організовані в 22 корпорації, т.зв. гільдії, на чолі з національною радою корпорацій, названим «генеральним штабом італійської економіки».

У 1928 Велика рада фашистської партії був перетворений в офіційний державний орган. Він перебував під суворим контролем Муссоліні, але все ж таки грав певну роль у призначенні наступників як самого диктатора, так і короля. У владі ради був також відбір членів палати депутатів з кандидатур, висунутих Національної конфедерації профспілок. За єдиний список відібраних Великим радою кандидатів виборці повинні були голосувати в цілому.

Економічні проблеми. При Муссоліні були досягнуті деякі поліпшення в організації економіки: поїзди ходили за розкладом, стали прибирати вулиці, зникли жебраки, а чиновники в робочий час перебували на своїх місцях. Однак залишалися нагальні фінансові проблеми: незбалансований бюджет, швидке зростання зовнішнього боргу й інфляція. Фашисти намагалися проводити політику економії коштів і деякі реформи. Муссоліні прагнув перетворити Італію в економічно самостійну країну і тому прагнув розширити експорт і збільшити торговельний флот. У 1937 виробництво пшениці перевищило рівень 1922 на 70%. Були розгорнуті широкомасштабні громадські роботи, включаючи осушення боліт, будівництво доріг і мостів. Світова криза 1929 справив руйнівний вплив на Італію.

Латеранські угоди:

11 лютого 1929 Муссоліні уклав  договір з Римо-католицькою церквою. Це остаточно вирішило питання, хвилював Італію з часу захоплення  Риму італійськими військами  в 1870. Згідно Латеранські угоди, Ватикан  визнавався суверенною державою. Деякі собори та інші культові  будівлі отримували екстериторіальний  статус; особистість папи оголошувалася  священною і недоторканною; Ватикан  міг встановлювати дипломатичні  відносини з іноземними державами; католицизм ставав офіційною  державною релігією, і тата була  виплачена компенсація за втрачені  володіння у розмірі 1750 млн. лір. Папа, в свою чергу, визнавав Королівство  Італії.

Зовнішня політика:

У 1923 по Лозаннському договором Італія отримала острова Додеканес, звідки її війська так і не виводилися після війни з Туреччиною через Лівію. У той же рік Муссоліні направив ультиматум Греції, вимагаючи задоволення за вбивство групи італійців. І хоча Греція звернулася до Ліги націй, Муссоліні віддав наказ бомбардувати о.Корфу (нині Керкіра). Він вивів звідти війська лише після виплати Грецією компенсації. Пізніше Муссоліні віддав наказ про окупацію Фіуме, а в 1926 мало не оголосив Албанію італійським протекторатом. Одержимий нездоланним прагненням наслідувати своїх римським попередникам, він з-за своїх домагань в Африці довів Італію до відкритого конфлікту з Францією та іншими державами.

Найбільшим придбанням Муссоліні стала Ефіопія. У грудні 1934, після конфлікту між італійськими та ефіопськими прикордонними патрулями, Ефіопія відповідно до договору, укладеного з Італією в 1928, запропонувала звернутися за розглядом справи до арбітражного суду. Однак Італія відхилила цю пропозицію і зажадала вибачень, а також виплати компенсації і покарання причетних до цієї сутичці офіцерів. 3 січня 1935 Ефіопія офіційно звернулася із скаргою до Ліги націй. 3 вересня 1935 Арбітражна комісія Ліги націй прийняла одностайне рішення зняти з обох сторін звинувачення у відповідальності за прикордонний конфлікт. Тим часом Франція і Великобританія обіцяли надати Італії економічні переваги в Ефіопії по лінії Ліги націй. Ця пропозиція була відкинута Муссоліні. Поблизу кордону з Ефіопією було розміщено кілька дивізій з італійських колоній Еритреї та Сомалі. Після деяких зусиль, спрямованих на умиротворення і переговори, 3 жовтня 1935 Італія напала на Ефіопію. Через чотири дні Рада Ліги націй оголосив Італію агресором, і це рішення було затверджене на Асамблеї Ліги. Однак повні економічні санкції, передбачені статутом цієї організації, не були застосовані усіма країнами. У травні 1936 армія маршала П'єтро Бадольо вступила до столиці Ефіопії, і ця країна була оголошена «цілком і повністю під владою Королівства Італії». Ефіопія, Еритрея та Італійське Сомалі були реорганізовані в єдине територіальне ціле під назвою Італійська Східна Африка. Пишаючись своїм досягненням, дуче продовжував свою агресивну політику. Італійські солдати як «добровольців» прямували до Іспанії для участі у спалахнула там громадянській війні (1936-1939) на боці генерала Франко. У 1939 Італія окупувала Албанію.

3.2. Тоталітарний режим в СРСР та гітлерівській Німеччині.

У протилежність автократичним режимам середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державного контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства. У 20-х роках XX ст. для характеристики встановленого в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і у науці про політику. Концепція тоталітаризму - політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханні Арендт, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезінського та ін.

Ідеологія у тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь «на всі питання» життя людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики. Політичні лідери і активісти, що виступають прихильниками панівної ідеології, стають основною керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм в повсякденне життя. Стрижнем або ядром політичної системи стає політична партія...