Треба сказати, що в раніше чинному
цивільному законодавстві не використовувався
термін «фізичні особи», тоді як поняття
юридичних осіб існувало. Так, наприклад
Цивільний кодекс у другому розділі передбачає
як осіб – суб'єктів цивільного права
– просто громадян і юридичних осіб.
У новому ж Цивільному кодексі
України «людина як учасник цивільних
правовідносин вважається фізичною особою».
«Юридичні особи — це самостійні
підприємства, установи і організації,
які можуть виступати учасниками правовідносин.
Суб'єктом правовідносин є суб'єкт права,
тобто особа, яка має правосуб'єктність».
Для того, щоб бути суб’єктом
права організація або індивіди повинні
володіти правосуб’єктивністю.
У державних і громадських організаціях
правосуб’єктивність знаходить свій
вираз у компетенції її органів, тобто
в сукупності права і обов’язків, що надаються
їм для для виконання відповідних функцій.
Що ж до правосуб’єктивності індивидів,
то юридичною передумовою набуття статусу
суб’єкта правовідносин є наявність у
нього правосуб’єктивності - дійєздатність.
Під праводієздатністю розуміють
обумовлену нормами права здатність суб’єкта
мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
У людини правоздатність виникає з моменту
її народження і припиняється зі смертю.
В сучасному цивілізаційному
суспільстві немає і не може бути людей
не наділених спільною правоздатністю.
Вона витікає з міжнародних пактів про
права людини, принципів гуманізму, свободи,
справедливості. Обов’язком кожної
держави - належним чином гарантувати
і захищати цю якість.
Головне в дієздатності - не
право, а принципіальна можливість або
здатність їх мати.
Вперше поняття правоздатності
було оформлено і введено в практику буржуазними
кодексами ХІХ ст. (франц. громадянський
кодекс 1804р.; герман. громадянське уложення,
1894р.). Відмінність правоздатності
від суб’єктивного права в тому, що вона:
а) невід’ємна від особи- не
можна людину лишити правоздатності або
відграничити;
б) не залежить від кола, віку,
професії, національності, майнового стану
або інших життєвих обставин;
в) невід’ємна - її не можливо
віддати іншим;
г) по відношенню до суб’єктивного
права, вона первинна;
д) суб`єктивне право - конкретне,
а правоздатність - абстрактна.
Всезагальність правоздатності
зводиться до того, що державна влада з
самого початку наділяє всіх своїх громадян
спільними особливостями - юридичною можливостю
бути носієм відповідних прав і обов’язків.
Правоздатність організацій,
юридичних осіб виникає в час створення
і регістрації тієї чи іншої організації
і припиняється в час її ліквідації.
Дієздатність - це закріплення
в законодавтсві і забезпечити державну
можливість суб`єктам здійснити свої права
і обов’язки особистими діями.
Дієздатність залежить від
віку і психічного стану особи. Дієздатність
настає в повному обсязі з настанням повноліття
по досягненню 18 річного віку.
Дієздатністю не володіють
малолітні діти до 14 років і душевнохворі
особи, які можуть мати право. По можливості
їх реалізувати. За них виступають
їх законні представники - батьки, опікуни
і т.п.
Дієздатність буває:
- повна,
- часткова
- обмежена.
Повна з 14річного віку, а обмежена,
коли особа обмежена в дієздатності за
рішенням суду. У деяких випадках до
складу правосуб’єтивності разом з праводієздатністю
включається ще деліктоздатність, тобто
здатність особи нести юридичну відповідальність
за скоєні правопорушення. Ніхто не
може бути обмеженим у правовій дієздатності,
інакше як у випадку передбаченому законом.
Дієздатність поділяють на:
• угодоздатність — здатність
суб'єкта правовідносин своїми діями здійснювати
і укладати цивільно-правові угоди;
• деліктоздатність — здатність
суб'єкта правовідносин нести юридичну
відповідальність за вчинене правопорушення.
Види суб'єктів права:
• фізичні особи (люди):
громадяни даної держави, біпатриди (громадяни
двох держав), апатриди (особи без громадянства);
• юридичні особи: держава,
органи держави та органи місцевого самоврядування,
державні установи, підприємства, організації,
громадські організації (політичні партії,
рухи);
• соціальні спільноти:
народ (нація), територіальні спільності
(населення, адміністративно-територіальні
одиниці, виборчі округи), трудові колективи.
Суб’єктами права можуть бути:
1. Фізичні особи:
а) громадяни даної держави;
б) іноземні громдяни;
в) біпатриди;
г) апатриди.
2. Організації та об’єднання:
а) громадські організації;
б) підприємтва;
в) державні установи;
г) установи та їх посадові особи.
3. Соціальні спілки:
а) держава вцілому;
б) народна нація;
в) адмінстративно-територіальні
одиниці;
г) трудові колективи.
В своїх
взаємовідносинах і відносинах з громадянами
юридичні особи діють, як єдиний суб’єкт,
внутрішня структура якого не має значення
для вступаючим з ним в правовідносини.
Юридичні особи
і громадяни беруть участь у відносинах,
які регулюються різними галузями права.
Однак умови при яких організації можуть
бути визнані юридичними особами, порядок
їх вининкнення, зупинка і суспільні принципи
вступу у майнові відносини визнає громадянським
законодавством.
Юридичними
особами визнаються організації, які мають
відокремити майно, можуть від свого імені
набувати майнові і особисті немайнові
права і обов’язки, бути позивачем і відповідачем
в суді.
Різні суб’єкти
вступають у правові відносин і насамперед
з метою задоволення певних своїх інтересів
і потреб. Для досягнення поставлених
цілей суб’єкти в рамках правових відносин
шляхом реалізації своїх прав і обов’язків
здійснює певні дії, чим досягається результат
- об’єкти правових відносин, за ради якого
відбулися правові відносини.
Численні
і різноманітні по своєму складі суб'єкти
правовідносин можуть бути розділені
на індивідуальні і колективні.
До індивідуальних
суб'єктів відносяться громадяни даної
держави, іноземні громадяни, особи без
громадянства і такі, що мають подвійне
громадянство.
Серед колективних суб'єктів
можна виділити:
- державно-територіальні утворення
(держави, суб'єкти федерацій, міста, райони
й інші територіальні одиниці, виборчі
округи);
- населення;
- організації (державні органи,
суспільні об'єднання, підприємства, комерційні
структури і інші).
- установи, організації;
- органи місцевого самоврядування;
- посадові особи, тобто представники державної
влади, які виконують організаторськорозпорядчі
чи адміністративногосподарські обов'язки;
- громадські об'єднання (політичні партії,
профспілкові організації, релігійні організації тощо).
Об’єкти правових
відносин
Питання, пов'язані з об'єктом
правових відносин, є найскладнішими в
теорії правовідносин. Важко тут знайти
положення, яке б одностайно визнавалося,
не викликало суперечок.
З філософської точки зору під
об'єктом розуміється те, що протистоїть
суб'єкту, на що спрямована пізнавальна
чи інша діяльність людини. «Об'єкт — частина
об'єктивної реальності, з яким взаємодіє
суб’єкт». Це найширше (абстрактне) визначення
об'єкта.
«Таке розуміння об'єкта пристосовується
і до сфери права. Варто лише мати на увазі,
що якщо у філософському розумінні об'єктом
стають речі, що включаються в людську
діяльність, освоєні і пізнані людиною,
то поняття об'єкта права значно вужче.
Об'єкт права — це суспільні відносини,
що можуть бути предметом правового регулювання
і вимагають такого регулювання. Це вужче
поняття об'єкта правовідносин. Щось більш
конкретне, ніж об'єкт права. Це те, на що
спрямовано діяльність визначених осіб
в індивідуалізованому відношенні, це
часточка суспільних відносин. Об'єкт
права — поняття дуже абстрактне. Об'єкт
правовідносин конкретніше, тому що він
представляє у системі суспільних відносин
елемент (одиницю загального), із приводу
якого взаємодіють суб'єкти».
Якщо об'єкт правовідносин визначити
як те, з приводу чого виникають правовідносини,
то неможливо з'ясувати, який же елемент
суспільних відносин, яке благо цікавить
суб'єкта правового зв'язку. З приводу
шлюбу виникає, наприклад, маса правовідносин,
але кожна з них має свій об'єкт. Тому «об'єкт
правовідносин — це те, на що спрямовані
суб'єктивні права і юридичні обов'язки
суб'єктів». Таке розуміння об'єкта правовідносин
співпадає і з філософським трактуванням
питання.
З питання об'єкту правовідносин
існують дві теорії: моністична (теорія
єдиного об'єкта) і плюралістична (теорія
множинності об'єктів).
Людська поведінка — єдиний
об'єкт, тому і теорія називається моністичною.
Звичайно, людська поведінка може бути
об'єктом деяких правовідносин. Але якщо
її вважати єдиним об'єктом всіх правовідносин,
то неможливо з'ясувати зміст і призначення
абсолютної більшості правовідносин.
У них інший об'єкт.
Плюралістична теорія об'єкта
правовідносин реально відображає різноманітність
існуючих правовідносин, спирається на
факти, практична, а тому вірна. Вона дає
можливість показати різноманіття об'єктів
правовідносин, а не зводити їх тільки
доповедінки зобов'язаної особи. Об'єкт
і суб'єкт — парні категорії. У практичному
житті термін «об'єкт» співвідноситься
не тільки з людиною як розумною істотою,
але й будь-яким іншим фрагментом діяльності
(предметом, процесом, поведінкою). У загальних
взаємозв'язках суб'єкт може стати об'єктом,
і навпаки - об'єкт суб'єктом. Ось чому в
цьому розумінні у правовій науці ведуть
мову щодо об'єктів і суб'єктів права, правопорушень,
правовідносин, відповідальності, тлумачення
і застосування законів, покарань тощо.
У всіх цих випадках поняття об'єкта і
суб'єкта не має цілком філософського
змісту, а служить в основному лише операційним
цілям.
Об'єктом правового відношення
виступає те, на що спрямовані суб'єктивні
права і юридичні обов'язки його учасників,
іншими словами, — це ті суспільні цінності
(блага), з приводу яких суб'єкти вступають
у відносини.
А, наприклад, об¢єкти цивільних правовідносин
можуть бути визначені як «матеріальні
чи нематеріальні блага, з приводу яких
складаються цивільні правовідносини».
«Загальним для всіх об'єктів суб'єктивних
цивільних прав є їх призначення для єдиної
мети —здатності задовольняти законні
інтереси суб'єктів приватних прав».
«Трудові правовідносини –
це правові відносини між працівником
і роботодавцем, які виникають з моменту,
коли працівник допускається до роботи
в роботодавця, незалежно від того, оформлений
трудовий договір чи ні».
Суб'єктивне право відкриває
перед його володарем можливості щодо
володіння, користування, розпорядження
майном, вести себе відповідним чином,
претендувати на дії інших. Все це підлягає
поняттю об'єкта.
Як відомо, загальним об'єктом
(предметом) правового регулювання є суспільні
відносини. Проте суспільні відносини
досить складна і багатоелементна реальність.
Норми права і правовідносини, які складаються
на їх основі, опосередковують не всі,
а лише окремі види, фрагменти, ділянки,
сфери цих відносин. Властиво, постає питання
про те, що ж конкретно може бути і фактично
виступає об'єктом різнобічних правовідносин.
Різниця між об'єктом права в цілому і
об'єктами конкретних правовідносин, які
виникають в результаті його дій, полягає
в ступені конкретизації.
Розрізняють такі види об'єктів
правовідносин:
1) Предмети матеріального
світу. До них відносяться речі. У юридичному
змісті речами є предмети природи в їхньому
природному стані, а також створені в процесі
трудової діяльності людини, із приводу
яких виникає правовідносини. До речей
відносяться: засоби виробництва, предмети
споживання, гроші, цінні папери і т.д.
Купівля-продаж продуктів, промислових
товарів, міна, дарування, спадкування
- це тільки деякі правовідносини, де об'єктом
є предмети матеріального світу.
2) Продукти духовної творчості
— результат інтелектуальної (духовної,
творчої) діяльності: твори мистецтва,
літератури, живопису, кіно. З приводу
їх виникають правовідносини і саме вони
цікавлять носіїв суб'єктивного права
— громадян, що відвідують музеї, виставки,
бібліотеки, поетичні вечори і т.д. Тут
у суб'єкта інтерес до об'єкта духовний.
Якщо його ні, а є інші прагнення управомоченної
особи, то й об'єкт правовідносини буде
іншим. Наприклад, громадянин купує книгу,
що цікавить його як добуток літератури.
Об'єктом правовідносини в цьому випадку
є продукт духовної творчості. Та ж книга,
придбана з єдиною метою - прикрасити інтер'єр
квартири, для управомоченної — не результат
духовної творчості, а предмет матеріального
світу.
3) Особисті немайнові
блага — нематеріальні блага, безпосередньо
пов'язані з людиною, її особистістю. Це
життя, здоров'я, честь, достоїнство людини.
У випадку посягання на життя людини (при
вчиненні убивства, наприклад) виникає
охоронне кримінально-правові відносини,
об'єктом яких є саме життя людини. У Кримінальному
кодексі України, як і в кримінальному
законодавстві закордонних держав, є спеціальні
статті, що встановлюють кримінальну відповідальність
за злочини проти життя, здоров'я, свободи
і честі особи. Охороняються ці цінності
і нормами інших галузей: адміністративного,
цивільного, сімейного тощо.