Юридичні аспекти проблем та перспектив розвитку політичної системи України в 21-му столітті

Юридичні аспекти проблем та перспектив розвитку

політичної системи України в 21-му столітті.

 

 

2. Концепція сталого розвитку  та стратегічні перспективи України.

3. Економічні чинники  національного розвитку в ХХІ  ст

4. Специфічні завдання  української держави на сучасному  етапі.

Висновки.

Список використаної літератури.

 

Вступ

Сьогодні в Україні  жорсткий розподіл влади, начебто на зразок президентської республіки, на практиці не є чітким розподілом державних  функцій, а тому спричиняє конкуренцію  вищих органів влади, насамперед законодавчої й виконавчої (Верховна Рада та Кабінет Міністрів України)

Протиріччя у політичній системі України полягають у  тому, що форму поєднання сегментів  президентської та парламентської республіки не збалансовано.

Зараз система влади в Україні характеризується наступними ознаками:

- напівпрезидентська–напівпарламентська республіка,

- жорсткий розподіл влади,

- напівпарламентський спосіб формування Уряду,

- відсутність чіткого розподілу функцій і повноважень вищих органів влади.

 

Це викликає гострі суперечки  між суб’єктами політичної системи  під час здійснення ними функцій  управління та представництва.

 

В Україні існує змішана  форма республіканського правління, яка, із закінченням терміну дії  Перехідних Положень Конституції України, плавно змінюється з президентсько–парламентської на парламентсько–президентську. Проте  саме поєднання рис президентської та парламентської республіки, хоча й  стало результатом політичної угоди (тобто компромісу), але сама угода  була значною мірою ситуативною, а не фундаментальною. Суспільної згоди  перед прийняттям Конституції 1996 р. не було, а був конституційний штурм, який поклав край конституційній кризі  в українському суспільстві.

 

1. Політична система  України: проблеми та перспективи  розвитку

Україна нині перебуває у  стані нестійкої рівноваги, яка  чітко проглядається у кількох  основних зрізах:

1) між різними гілками  влади;

2) між лівими і правими  політичними силами;

3) між державними управлінськими  структурами і олігархами (адміністративно–бізнесовими  групами).

Усі вони внутрішньо пов’язані  між собою і порушення балансу  у будь-якій з цих ланок призводить до зміни ситуації в цілому. Оскільки основним чинником суспільного життя  в країні є політична влада, то його характер в цілому залежить, насамперед, від ефективності функціонування різних гілок влади, злагодженості їхньої взаємодії. Сильна політична влада  здатна блокувати або принаймні  пом’якшувати деструктивний вплив  різних негативних чинників.

Запорукою ефективності влади  є, по-перше, чіткий розподіл функцій  між різними її гілками, суверенітет  повноважень кожної з них; по-друге, злагодженість, тобто взаємодія  між ними. Це стає можливим тоді, коли представники всіх гілок влади основну  мету своєї діяльності вбачають у  захисті загальнонаціональних інтересів  і сходяться у баченні шляхів і засобів їхньої реалізації. Намагання  будь-якої з гілок влади перевищити свої повноваження за рахунок обмеження  компетенції інших є головною причиною політичної нестабільності, яка, зрештою, може перерости у політичну  кризу.

На жаль, нині в Україні  не можна вести мову про внутрішню  злагодженість між різними гілками  влади, взаємопідтримку ними одна одної. Представники усіх гілок влади невдоволені одні одними, однак не мають можливостей істотно змінити співвідношення сил.

Щоправда останнім часом  у стосунках між гілками влади  позначилася дещо більша співпраця, зокрема, між Президентом України  та Верховною Радою України. Опозиція до Президента України у Верховній  Раді не є міцною. Про це свідчить хоча б той факт, що народні депутати тривалий час без успіху намагалися подолати президентське вето на Закон  “Про вибори народних депутатів України”, який врешті було прийнято внаслідок  розумного компромісу і тіснішої співпраці Верховної Ради України  і Президента України[4, c. 108-110].

Така повільність і  неефективність дій Парламенту не в  останню чергу обумовлена аморфністю і несталістю фракційної системи  у Верховній Раді України. Нескінченні  перетрушування фракцій, “броунівський  рух” народних депутатів від однієї фракції до іншої, очевидно, не сприяє політичній стабільності і плідному законотворчому процесу. Дану проблему також можна було б вирішити в  рамках Закону “Про політичні партії в Україні” введенням в нього  положень наступного змісту.

1. Депутати, обрані за списком  однієї партії (блоку), не можуть перебувати  в різних фракціях.

2. Під  час перебування  у виборчому органі  депутат не має  права змінювати  партійну приналежність,  окрім випадків, коли:

• безпартійний депутат вступає  до партії, за списком  якої (або блоку, до якого дана партія входила на виборах) він був обраний;

• діяльність партії, від якої обрано депутата була заборонена або призупинена  згідно з законодавством.

3. Перехід  депутата в іншу  фракцію заборонений.

Сьогодні  боротьба між виконавчою і законодавчою владою в Україні триває, що створює додаткову  напруженість у суспільстві. Така боротьба засвідчує, що жорсткий розподіл влади не може так  функціонувати в  Україні, як він функціонує в західних країнах  з президентською формою правління. Тому варто звернути увагу  на досвід парламентських республік. Передусім  це стосується поєднання  депутатського мандату  і членства в Уряді  України.

Необхідний  пошук політичної моделі взаємодії  гілок вищої державної  влади, можливо, призведе до відмови від  ідеї жорсткого розподілу  влади та встановлення практики призначення  міністрів з числа  депутатів зі збереженням  за ними депутатського  мандата після  призначення на посаду міністра, що зняло  б гострі протиріччя між гілками влади, сприяло б народній підтримці Уряду, міністри в якому  є обраними депутатами.

Оптимізувати  співпрацю гілок  влади в Україні, не допустити конфронтації між ними можна  тільки шляхом оптимального розподілу владних  функцій, а не влади, дифузії влади, частковим  злиттям персоналу, що власне й означатиме реформування політичної системи[7, c. 3-5].

 

2. Концепція сталого  розвитку та стратегічні  перспективи України

Новою парадигмою розвитку українського суспільства, яка є узгодженою з більшістю країн  світу, розглядається  парадигма сталого  розвитку, яку доцільно розуміти не лише в  контексті зміни  стосунків людини і природи задля  розширення можливостей  економічного зростання, а як скоординовану  глобальну стратегію  виживання людства, орієнтовану на збереження і відновлення  природних спільнот у масштабах, необхідних для повернення до меж господарської  місткості біосфери. Концепція переходу України до сталого  розвитку повинна  лягти в основу Національної стратегії  сталого розвитку - комплексної довготермінової  програми розвитку країни. Національна стратегія  розвитку необхідна  для бачення довгострокової перспективи розвитку країни, що робить осмисленими  дії політичних сил, суспільства, органів  державної влади  та місцевого самоврядування. Стратегічні цілі, спрямовані на перспективу, дозволять тверезо  оцінити наявні ресурси  для їх досягнення, з позицій майбутнього  подивитись на сьогодення, розставити орієнтири  і пріоритети для  середньострокових  і короткострокових проектів, програм, сформулювати програму подальших  дій. В той же час, стає можливою оцінка ефективності дій, спрямованих  на досягнення заявлених  стратегічних цілей[5, c. 10].

Не зважаючи на особливу гостроту для України проблем, які постали перед  людством наприкінці ХХ століття, на їх масштаби та глибинний характер, продовжується практика прийняття економічних, соціальних, технологічних  і екологічних  рішень без необхідного  ув'язування їх в  єдину комплексну систему на основі перспективної та збалансованої стратегії  розвитку України  у ХХІ столітті.

На мою  думку, без серйозних  зусиль по формуванню в масовій свідомості українського суспільства  адекватних сучасному  стану суспільства  форм мислення та норм поведінки, спрямованих  на національне та глобальне виживання, а також без  відпрацювання відповідних  державних рішень, Україна вже в  близькій перспективі  зіткнеться з важко  вирішуваними проблемами ресурсозабезпечення, конкурентоспроможності своєї продукції на зовнішніх та внутрішньому ринках, скорочення чисельності працездатного населення та ін., які на фоні невирішених соціально-економічних проблем поставлять під загрозу саме її існування. Тому проблема національного виживання та прогресу в глобальному контексті з врахуванням сучасних світових тенденцій повинна стати домінуючою в державній політиці на найближчу та довгострокову перспективу.

Активізація суспільних та державних  зусиль в напрямку вироблення адекватної стратегії розвитку країни в ХХІ столітті на засадах сталого  розвитку дозволить  не лише об'єднати наявні ресурси для подолання  системної кризи, а й надасть  процесу реформ осмисленого  та передбачуваного  характеру. Адаптовані до української специфіки  принципи сталого  розвитку можуть розглядатись як універсальний, позаідеологічний, в традиційному розумінні, інструмент, який концентровано можна виразити формулою: розв'язання стратегічних задач розвитку суспільства[2, c. 4].

Правильний  вибір стратегії  розвитку суспільства  неможливий без розуміння  та врахування тенденцій  світового розвитку, найважливішими серед  яких є глобалізація та регіоналізація, посилення відповідальності держави при заростанні її регулюючої ролі, глобальна екологічна криза, перехід промислово розвинених країн  до постіндустріального  етапу розвитку. Стратегія  сталого розвитку - це відмова від  наздоганяючої моделі розвитку, орієнтованої на кількісні економічні показники, це можливість подолання відставання  від розвинених країн  світу і забезпечити  якість життя свого  народу, аналогічну якості життя в  країнах-лідерах  по рівню розвитку людського потенціалу, опираючись на внутрішні  ресурси.

Таким чином стратегічною метою для України  в ХХІ столітті повинна стати  побудова сталого  суспільства, головним пріоритетом якого  є розвиток людини, а головним засобом  забезпечення - зростання  економіки на сталих засадах. Першим кроком на цьому шляху  повинна стати  розробка та прийняття  Національної стратегії  сталого розвитку[4, c. 111].

3. Економічні чинники  національного розвитку  в ХХІ ст.

Стратегія суспільно-політичних перетворень і  державотворення  розгортається в  Україні на тлі  тривалої і глибокої трансформаційної кризи. Ця криза є об’єктивним  наслідком глибинної  структурної невідповідності  успадкованої з часів  соціалізму соціально-економічної  системи тим вимогам, які висуває до цієї системи ринковий механізм господарювання. На жаль, тривалість та глибина трансформаційної кризи значною  мірою були обумовлені непослідовністю, фрагментарністю  та недостатньою виваженістю  самої трансформаційної політики держави. Відтак, на порозі тисячоліть одним з визначальних завдань стратегії  розвитку України  залишається створення  умов для стійкої  соціально-економічної  динаміки.

Отже, економічна стратегія держави  спрямовується, прямо  чи опосередковано, на вплив на діяльність приватних економічних  суб’єктів і формується в розрахунку на їхню раціональну реакцію. Адже вбудовані регулятори економічної системи  є діями економічних  суб’єктів щодо забезпечення власних економічних  інтересів. Адекватне  функціонування системи  ринкових регуляторів  можливе лише за умови  здатності приватних  економічних суб’єктів  розробляти та здійснювати  власні ефективні  економічні стратегії[5, c. 9].

Відтак  причина надмірної  тривалості трансформаційної кризи в Україні  полягає в тому, що економічна стратегія  держави здебільшого  була орієнтована  економічні показники, а не на конкретні  економічні суб’єкти. Це призвело до ще більшого погіршення становища  підприємств, передусім  реального сектора  економіки, стало  на заваді й створенню  нових ефективних приватних власників. У такому випадку  переслідування економічним  суб’єктом власних  інтересів може набувати руйнівного для суспільства  характеру.

Криза фінансів мікрорівня, катастрофічне звуження місткості внутрішнього ринку, надто високий податковий прес практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворювальних процесів. Частину підприємств це спонукало звернутися до “зрощування” з владними структурами та одержання “ренти” у вигляді пільг, преференцій чи послаблень щодо дотримання нормативно-правових вимог.

Відтак  це призвело до обтяження  державної політики тиском кланових інтересів, що істотно зменшило її дієвість та збалансованість. Інша частина підприємств  перемістилася до “тіньової” економіки, перетворившись на політичних антагоністів держави. Це, в свою чергу, також негативно  позначилося на дієздатності держави внаслідок  загострення проблеми податкових надходжень як головної складової  ресурсно–фінансового підґрунтя державної  політики.

Таким чином, шлях до створення  стабільних передумов  для реалізації дієздатної державної політики ринкової трансформації  економіки України  пролягає, на погляд автора, через відновлення  спроможності суб’єктів  господарювання до ведення  самостійної легальної  прибуткової діяльності, стратегічного планування власного розвитку. Економічна політика держави повинна  бути спрямована насамперед на зростання доходів  підприємств та населення, підвищення доступності  кредитних ресурсів, полегшення доступу  на ринки та збільшення їхньої місткості, сприяння збільшенню конкурентоспроможності вітчизняних виробників, стимулювання та прискорення  процесу нагромадження  вітчизняного капіталу[1, c. 18-19].

Економічне  зростання, яке відбувається в Україні, розвивалося  у 2002—2005 рр. переважно  на ґрунті мобілізації  наявного виробничо-організаційного  потенціалу за рахунок  екстенсивного розширення господарських оборотів. Досі практично не склалося умов для  надання зростанню  інноваційного характеру, розвитку “точок зростання” та розкриття “кластерів інновацій”. Вкрай  слабкі національний капітал та кредитно-фінансова  система не дають  підстав очікувати  позитивних зрушень  в цьому напрямі  й найближчим часом. Проте й для  екстенсивного типу зростання темпи  його надто повільні, що свідчить про низьку ефективність механізмів стимулювання підприємницької  діяльності.