Трудові правовідносини

В теорії права під правовими відносинами розуміють врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і зобов’язаними суб’єктами – носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків – і забезпечуються державою. Виходячи з цього трудові правовідносини можна визначити як врегульовані трудовим законодавством трудові та тісно пов’язані з ними відносини працівників у галузі праці.

 

Трудові правовідносини –  це двосторонні відносини працівника з роботодавцем по виконанню за винагороду роботи за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією або посадою, з  підляганням внутрішньому трудовому  розпорядку, що виступають формою закріплення  суб’єктивних трудових прав і обов’язків учасників цих відносин.

 

З огляду на специфіку предмета трудового права, основою якого  є трудові правовідносини у поєднанні  їх із суспільними відносинами, виділяють  такі види правовідносин у сфері  трудового права:

 

1) Залежно від суб’єктивного  складу:

 

а) індивідуальні трудові  відносини;

 

б) колективні трудові відносини;

 

2) Залежно від їх місця  в правовому регулюванні:

 

а) безпосередньо трудові  правовідносини;

 

б) правовідносини, що тісно  пов’язані з трудовими. Вони в  свою чергу поділяються на такі підвиди:

 

- ті, що передують трудовим;

 

- ті, що супроводять трудові  правовідносини;

 

- ті, що випливають з  трудових;

 

3) Залежно від їх специфіки:

 

а) правовідносини із забезпечення зайнятості та працевлашт

 

 

 

ування;

б) правовідносини в сфері  підготовки працівників безпосередньо  на виробництві;

 

в) правовідносини з нагляду  за дотриманням норм трудового законодавства;

 

г) правоохоронні правовідносини (щодо матеріальної відповідальності сторін трудового договору за заподіяну  шкоду, розгляду трудових спорів) та ін.

 

Трудові правовідносини, як і будь-які інші, мають свою структуру (будову, внутрішню організацію). Ця структура включає в себе три  елементи:

 

o Суб’єктів трудових правовідносин;

 

o Об’єкти;

 

o Зміст трудових правовідносин.

 

Суб’єктами, учасниками трудових правовідносин є працівники –  лише фізичні особи, і роботодавці  – юридичні та фізичні особи.

 

Головним суб’єктом трудових правовідносин є працівник за умови наявності в нього трудової правосуб’єктності. Працівником може бути тільки фізична особа: громадянин України, іноземний громадянин чи особа  без громадянства.

 

Специфікою роботодавця  як другого суб’єкта трудового правовідношення  є такі складові, як реєстрація підприємства та виникнення трудової правосуб’єктності  з цього часу, наявність фонду  оплати праці. Роботодавцем можуть бути як юридичні так і фізичні особи.

 

 

Суб’єкти трудового права  – це учасники індивідуальних і  колективних трудових відносин, які  на основі чинного законодавства  мають трудові права і відповідні обов’язки. Слід пам’ятати, що поняття  суб’єкти трудового права є більш  широким ніж поняття суб’єкти трудового правовідношення.

 

Основними (класичними) суб’єктами трудового права є, з одного боку, працівник, а з іншого – роботодавець, в особі якого виступає власник  підприємства, установи, організації  або уповноважений ним орган  чи фізична особа. Крім цього суб’єктами трудового права України визнаються :

 

- підприємство, установа, організація;

 

- трудовий колектив;

 

- профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган;

 

- соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об’єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об’єднань власників або уповноважених ними органів;

 

- державні органи;

 

- органи місцевого самоврядування.

 

Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового  права, суб’єктів даної галузі права  можна класифікувати на:

 

а) суб’єктів індивідуальних трудових відносин (індивідуальні суб’єкт  трудового права). До них належать:

 

- роботодавець;

 

- найманий працівник;

 

б) суб’єктів колективних  трудових відносин (колективні суб’єкти трудового права). До таких суб’єктів  відносять:

 

- роботодавці, організації  роботодавців і їх об’єднання (Український союз промисловців  і підприємців, Союз орендарів  та промисловців України, Союз  малих, середніх і приватизованих  підприємств України, Асоціація  роботодавців торгівлі та комерційної  сфери економіки України і  ін. Ці об’єднання разом з п’ятьма  іншими утворили Конфедерацію  роботодавців України);

 

- трудові колективи;

 

- профспілки та їх об’єднання, інші уповноважені на представництво  трудовим колективом органи;

 

- органи соціального партнерства  (Національна рада соціального  партнерства, національна служба  посередництва і примирення);

 

в) інші суб’єкти трудового  права. До них відносять:

 

- органи державного нагляду  і контролю за додержанням  законодавства про працю, охорону  здоров’я на виробництві;

 

- державну службу зайнятості;

 

- інші державні органи;

 

- органи місцевого самоврядування.

 

Всі перелічені суб’єкти трудового  права наділені специфічним правовим статусом. Основними елементами їх правового статусу є:

 

трудова правосуб’єктність;

 

основні (статутні) трудові  права й обов’язки;

 

юридичні гарантії цих  прав і обов’язків;

 

відповідальність за порушення  трудових обов’язків.

 

Основними суб’єктами трудового  права є сторони трудового  відношення – працівник і роботодавець.

 

Не слід забувати, що трудове  право регулює працю найманих працівників. Найманий працівник –  це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі, організації, в їх об’єднаннях або  у фізичних осіб, які використовують найману працю. Найманим працівником  може бути:

 

- громадянин України;

 

- іноземний громадянин;

 

- особа без громадянства.

 

Слід пам’ятати, що іноземні громадяни та особи без громадянства мають у трудових правовідносинах  ті ж права, що й громадяни України, якщо інше не передбачено законодавством та міжнародними договорами, ратифікованими Україною.

 

Також слід відзначити, що найманим працівником може бути лише фізична  особа (якщо обов’язок виконувати роботу взяла на себе юридична особа, відносини  не можуть вважатися трудовими, як би жорстко не контролював замовник сам процес виконання роботи. Юридична особа, ні за яких умов, не може набути статусу працівника за трудовим правом). Що стосується фізичної особи, зареєстрованої як підприємець, без створення юридичної  особи, то вона виконує роботи, надає  послуги своїм замовникам у рамках свого статусу підприємця виключно на основі цивільно-правових договорів (залучаючи чи не залучаючи до цього  найманих працівників). Але цей же громадянин може укласти трудовий договір  як найманий працівник з іншим  роботодавцем (якщо трудовий договір  укладається з умовою ведення  трудової книжки, то це буде його основне  місце роботи, а якщо без такої  умови – робота буде вважатися  сумісництвом).

 

Як сторона трудового  правовідношення працівник володіє  трудовою правосуб’єктністю. Трудова  правосуб’єктність (правоздатність і  дієздатність) працівників виникає  за загальним правилом з 16 років. З  цього правила є виключення. Так, за згодою одного з батьків або  особи, яка його заміняє, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів з 14 років  за згодою одного з батьків або  особи, що його заміняє і тільки у  вільний від навчання час. А ось  залучення до окремих видів робіт  може допускатися тільки з більш  пізнього віку ніж 16 років. Так, забороняється  залучати осіб, молодших 18 років, до важких робіт і робіт зі шкідливими та небезпечними умовами праці, а також  підземних робіт. Слід враховувати, що в окремих випадках законодавство  про працю України встановлює граничний вік для виконання  деяких робіт (наприклад, ст. 23 ЗУ „Про державну службу” встановлює граничний  вік перебування на державній  службі – 60 років для чоловіків  і 55 років для жінок. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням  з Начальником Головного управління державної служби при КМУ може продовжити термін перебування на державній  службі, але не більше ніж на 5 років).

 

Крім вікового критерію, трудову правосуб’єктність характеризує і вольовий критерій. Не можуть бути суб’єктами трудового права особи, визнані судом недієздатними.

 

Крім цього здатність  виконувати певну роботу може бути в деяких випадках обмежена не тільки віком, але й станом здоров’я чи статтю. Що стосується стану здоров’я, то Основами законодавства України  про охорону здоров’я передбачено, що громадяни можуть бути визнані  тимчасово або повністю не придатними за станом здоров’я до професійної  або іншої діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних  функцій. Згідно з ч. 5 ст. 24 КЗпП забороняється  укладення трудового договору з  громадянами, яким запропонована робота протипоказана за станом здоров’я. Для певних категорій працівників  власник зобов’язаний створити пільговий  режим праці. Зокрема, особливий  характер має правосуб’єктність  інвалідів. Згідно зі ст. 172 КЗпП у випадках, передбачених законодавством, на власника покладається обов’язок створити пільгові умови праці таким працівникам, встановити скорочений або неповний робочий час, організувати навчання, перекваліфікацію та працевлаштування. Обмеження трудової правосуб’єктності  за статтю проявляється в тому, що забороняється  залучати жінок до важких робіт, робіт  із шкідливими та небезпечними умовами  праці, підземних та надурочних робіт, робіт, що пов’язані з підніманням  та переміщенням речей, вага який перевищує  граничні норми допустимі для  даної категорії працівників.

 

Фактична здатність виконувати певну роботу або займатися певною трудовою діяльністю може обмежуватися судом (ст. 31 КК України). Зокрема в  разі скоєння громадянином певного  злочину суд може позбавити його на строк до 5 років права займати  виборні посади у громадських  організаціях, державні посади, заборонити займати інші посади або займатися  певною діяльністю. Однак це може бути лише часткове і тимчасове обмеження  трудової правосуб’єктності. Повне  позбавлення трудової правосуб’єктності  не допускається. Крім того, власник  підприємства вправі запроваджувати обмеження  щодо зайняття посад, пов’язаних із безпосередньою підпорядкованістю, для близьких родичів  чи свояків (ст. 25-1 КЗпП).

 

Оскільки в Конституції  України не закріплений обов’язок  працювати і право на отримання  гарантованої роботи, а передбачено, що примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків передбачених законодавством (ст. 43 Конституції та ЗУ „Про зайнятість населення”), то трудова правосуб’єктність працездатного громадянина може бути ним і не реалізована.

 

Обсяг трудової правосуб’єктності  складають трудові права та обов’язки  працівника. Найважливіші трудові права  працівників зазначені в ст.ст. 43-45 Конституції України, ст. 23, 24 Загальної  декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні  й культурні права. Також основні  трудові права працівників закріплені в ст. 2 КЗпП України. Такими правами  є:

 

- право на працю;

 

- право на відпочинок;

 

- право на здорові й безпечні умови праці;

 

- право на об’єднання в професійні спілки;

 

- право на вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) у встановленому законом порядку;

 

- право на участь в управлінні підприємством, установою, організацією;

 

- право на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності;

 

- право на матеріальну допомогу в разі безробіття;

 

- право на звернення до суду для вирішення трудових спорів і ін.

 

Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно  від походження, соціального і  майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

 

Що стосується трудових обов’язків працівників, то згідно із ст.. 139 КЗпП працівники зобов’язані:

 

- працювати чесно і сумлінно;

 

- своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця;

 

- дотримуватися трудової і технологічної дисципліни;

 

- дотримуватися вимог нормативних актів про охорону праці;

 

- дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

 

Чинним трудовим законодавством передбачено ряд гарантій здійснення працівниками своїх прав і відповідальність за невиконання чи неналежне виконання  трудових обов’язків. Гарантії трудових прав встановлені при прийомі  на роботу, при зміні трудового  договору та при його припиненні. Так, до гарантій здійснення прав на працю  відносяться:

 

- заборона необґрунтованої  відмови у прийнятті на роботу;

 

- право на оскарження  такої відмови в судовому порядку;

 

- можливість переведення  працівника на іншу роботу  тільки за його згодою;

 

- обмеження звільнення  працівників з ініціативи власника  або уповноваженого ним органу;

 

- необхідність отримання  попередньої згоди профспілкового  органу при такому звільненні  та ін.

 

Іншою стороною трудового  правовідношення виступає роботодавець. Відповідно до діючого законодавства  України під роботодавцем розуміють  власника підприємства, установи, організації  незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган  чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману  працю. Але з аналізу статей КЗпП випливає, що ця сторона представлена двома суб’єктами – власником (або  уповноваженим ним органом), а  також підприємством, установою, організацією. В даному питанні нас цікавить саме власник підприємства установи організації або уповноважений  ним орган. В першу чергу слід з’ясувати, що слід розуміти під поняттям власник або уповноважений ним  орган. У розумінні цього терміна  в трудовому можливі такі варіанти.