Законне представництво в кримінальному процесі

Розділ 3

Законне представництво в кримінальному  процесі інтересів обмеженодієздатної та недієздатної особи.

        Категорію підстав відсутності у особи повної процесуальної дієздатності становлять вади психічної діяльності, які поділяють на два види: перші призводять до повної недієздатності особи, чим унеможливлюють її участь у процесі; другі тягнуть лише часткову втрату дієздатності.

      До  перших належить таке психічне захворювання чи недоумство, внаслідок яких особа  не може усвідомлювати своїх дій  і керувати ними. Щодо осіб, які вчинили  суспільно – небезпечне діяння, то, відповідно до ст.19, 20, 93 КК, ст.116 КПК, до процесуально недієздатних належать: 1) неосудні особи; 2) обмежено осудні, щодо яких будуть застосовані примусові заходи медичного характеру; 3) особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Такі особи є повністю недієздатні, оскільки за ст.419 КПК, їхня участь у судовому розгляді не є обов’язковою і може бути лише в тому разі, якщо цьому не перешкоджає характер захворювання. Аналогічне значення мають також душевна хвороба або недоумство потерпілого і цивільного позивача, внаслідок яких вони, відповідно до ст.16 ЦК, позбавлені дієздатності. Від імені зазначених вище учасників у кримінальному процесі повинні виступати їхні законні представники, які самостійно реалізують відповідні процесуальні права.

      Підставою визнання процесуально-недієздатною особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, щоразу повинен бути висновок судово-психіатричної експертизи, призначеної  у даній справі. Щодо інших учасників (потерпілих, цивільних позивачів), то такою підставою може бути лише рішення суду про позбавлення  громадянина цивільної дієздатності відповідно до ст.16 ЦК.

      Щодо  психічних вад, які допускають процесуальну дієздатність особи, то критерії їхньої оцінки по-різному тлумачаться правниками. Так С. Щерба під психічними вадами пропонує розуміти такий тимчасовий розлад психічної діяльності, хронічне душевне захворювання, слабоумство чи інший хворобливий стан, що не унеможливлює осудності обвинувачуваного, однак послабляє, знижує його пізнавальні здатності або призводить до патологічних особливостей емоційно-вольової сфери, і тому перешкоджає брати активну участь у процесуальній діяльності й самостійно захищати свої права [9, с.21-22]. Л. Захожий до таких вад пропонує відносити лише тривалі розлади психічної діяльності. Інші процесуалісти, психічними вадами, які не унеможливлюють процесуальної дієздатності особи, вважають будь-які порушення, що, виникнувши як той чи інший стійкий хворобливий розлад психічної діяльності, обмежують здатність особи адекватно сприймати, осмислювати і запам’ятовувати обставини, а отже, повноцінно здійснювати право на захист і самостійно використовувати надані для цього законом засоби [10, с.49].

      Вирішуючи це питання, визначальним має бути саме юридичний критерій, тобто оцінка здатності особи самостійно здійснювати  свої права та виконувати обов’язки. Для цього потрібен такий стан вищих психічних функцій (сприйняття, уваги, пам’яті, мислення та ін.) та емоційно-вольової сфери, який забезпечить правильне  відображення дійсності і створить передумови для повноцінної інтелектуальної  діяльності. При потребі такий  стан підлягає встановленню судово-психіатричною  експертизою, однак слушною є  думка, що таку експертизу можна не проводити, якщо часткове обмеження  дієздатності підтверджують інші матеріали [11, с.69]. Такими

9. Щерба С.П. Расследование и судебное разбирательство по делам лиц, страдающих физическими или психическими недостатками. – М., 1975. – 144 с.

10 Боброва И., Метелица Ю., Шишков С. О критериях оценки психических недостатков, препятствующих обвиняемому осуществить право на защиту // Социалистическая законность. – 1983. – №11. – С.47-49.

11 Коченов М., Кульчицкий Б. Определение способности самостоятельно осуществлять свое право на защиту // Социалистическая законность. – 1978. – №5. – С.68-69. 

        матеріалами можуть бути документально  підтверджені відомості, що особа  інвалід певної групи, встановленої  з приводу психічного захворювання; є рішення суду, яке визнає  особу недієздатною у зв’язку  з душевною хворобою чи слабоумством; особа перебуває на обліку  в психоневрологічному диспансері  або навчається в школі для  розумово відсталих дітей; визнана  медичною установою хронічним  алкоголіком. Участь на стороні  названих осіб законного представника  є необхідною. При цьому він  виступає у процесі поряд з  учасником, який має психічні  вади, оскільки вони на підставі  ст.16 ЦК повністю не позбавляють  його дієздатності. Правом брати  участь у процесуальній діяльності  наряду із законним представником  повинні мати і громадяни з  обмеженою, відповідно до ст.15 ЦК, дієздатністю.

      Стосовно  фізичних вад, які утруднюють самостійне здійснення учасниками процесу своїх  прав і виконання обов’язків, то під ними зазвичай розуміють повну  або часткову втрату зору, слуху, здатності  говорити, внаслідок чого особа позбавлена або ослаблена можливість правильно  і повно сприймати обставини, які мають значення для захисту  її інтересів, відтворювати сприйняте, самостійно обстоювати свої інтереси на слідстві і в суді. Такий висновок випливає і зі змісту ст.45 КПК, яка передбачає обов’язкову участь захисника на стороні таких учасників. Щодо законного представника, то він може бути допущений до справи лише за окремим клопотанням осіб, які мають зазначені фізичні вади. Його участь у такому випадку має допоміжний характер і її необхідність повинна виявлятися виходячи з конкретних обставин. 
 
 
 
 
 

Висновок

    Законне представництво у кримінальному процесі є системою правових відносин, які виникають, з одного боку, між законним представником та особою, яку він представляє, а з другого, – законним представником та іншими суб’єктами кримінального процесу, і направлені на реалізацію, охорону та захист суб’єктивних прав учасника, який не володіє повною процесуальною дієздатністю. Під законним представником у кримінальному процесі потрібно розуміти суб’єкта кримінально-процесуальних відносин, допущеного до участі у справі органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом з кола визначених законом осіб, для захисту інтересів недієздатного (частково дієздатного) суб’єкта провадження. Законне представництво у кримінальному процесі врегульовується широкою системою конкуруючих норм різних галузей права, проте після порушення справи здійснюється в межах встановленої кримінально-процесуальної форми. Система юридичних фактів, на основі яких виникає законне представництво, становить юридичний (фактичний) склад, центральним елементом якого виступає факт залучення законного представника у справу, оформлений у відповідному процесуальному документі органом, що веде процес.

      Законний представник є учасником кримінального процесу, який володіє низкою самостійних прав, виконує відповідні процесуальні обов’язки та може брати участь у всіх стадіях провадження. Особливість статусу законного представника полягає в тому, що його функція, на відміну від інших учасників, наперед не встановлена і визначається функцією представлюваної особи. Поєднання ним процесуальних статусів різних учасників провадження, функції яких перебувають у суперечності, неприпустиме;обсяг прав законного представника, які він реалізує на власний розсуд, залежать від рівня дієздатності особи, яку він представляє. Законні представники у різних стадіях судочинства реалізують як права обвинуваченого, так і власні права, у зв’язку з чим нормативно має бути визначено їх перелік.

    Законні представники повинні залучатись у процес з моменту залучення осіб, які не володіють повною дієздатністю. Незалучення законного представника потрібно розглядати як грубе порушення принципів змагальності та процесуальної рівності сторін з відповідними наслідками.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури

1. Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права. – М., 2000. – 511 с.
2. Курс советского гражданского процессуального права. – Т.1. – М., 1981. – 463 с.
3. Полосков В.П. Правоспособность и дееспособность в советском уголовном процессе. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М., 1985. – 24 с.
4. Цивільне право України / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К., 2000. – Кн. перша. – 806 с.

^{Адаменко В.Д. Советское уголовно-процессуальное представительство. – Томск, 1978. – 196 с.}

5. ^{Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К., 1998. – 192 с.}
6. ^{Лазарева В.А. Охрана прав и законных интересов несовершеннолетних потерпевших в советском уголовном процессе. Автореф. дис.} канд. юрид. наук ^{– М., 1980. – 20 с.}
7. ^{Шимановский В. Законные представители обвиняемого и потерпевшего в предварительном следствии // Социалистическая законность. – 1971. – №7. – С.} 57-^60.
8. Щерба С.П. Расследование и судебное разбирательство по делам лиц, страдающих физическими или психическими недостатками. – М., 1975. – 144 с.
9. Захожий Л. Гарантии права обвиняемого на защиту при его психических недостатках // Социалистическая законность. – 1974. – №9. – С.59-61.
10. Боброва И., Метелица Ю., Шишков С. О критериях оценки психических недостатков, препятствующих обвиняемому осуществить право на защиту // Социалистическая законность. – 1983. – №11. – С.47-49.
11. Коченов М., Кульчицкий Б. Определение способности самостоятельно осуществлять свое право на защиту // Социалистическая законность. – 1978. – №5. – С.68-69.