Цивільний позов у кримінальному процесі країни

Відмова у задоволенні або часткове задоволення клопотання про арешт  майна тягне за собою негайне  повернення особі відповідно всього або частини тимчасово вилученого майна.

У разі задоволення клопотання слідчий  суддя, суд застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна. Слідчий суддя, суд зобов'язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб.

У разі задоволення клопотання слідчий  суддя, суд постановляє ухвалу, в  якій зазначає:

1. перелік майна, яке підлягає арешту;
2. підстави застосування арешту майна;
3. перелік тимчасово вилученого майна, яке підлягає поверненню особі;
4. заборону розпоряджатися або користуватися майном у разі її передбачення та вказівку на таке майно;
5. порядок виконання ухвали [2].

Ухвалу про арешт тимчасово  вилученого майна слідчий суддя, суд постановляє не пізніше сімдесяти  двох годин із дня находження до суду клопотання, інакше таке майно повертається особі, у якої його було вилучено.

Копія ухвали надсилається слідчому, прокурору, підозрюваному, обвинуваченому, іншим заінтересованим особам не пізніше наступного робочого дня  після її постановлення.

За ст. 174 КПК підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження – судом.

Арешт майна також може бути скасовано  повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування  чи суду під час судового провадження  за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано [2].

Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно.

Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна.

Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий  розгляд, вирішує питання про  скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку  виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, не призначення судом покарання у виді конфіскації майна, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.

Ухвала про арешт майна виконується  негайно слідчим, прокурором (ст. 175 КПК).

Отже, заходи забезпечення цивільного позову – це здійснювані відповідно до передбачених у законі підстав  і в визначеній процесуальній  формі дії органів дізнання, слідчого, прокурора і суду по відшуканню і  вилученню цінностей та накладенню арешту на майно з метою відшкодування завданої потерпілому та цивільному позивачу матеріальної і моральної шкоди.

Розділ 4. Правові проблеми інституту цивільного позову у кримінальному  процесі та шляхи їх вирішення

У нашій державі ще не в повному  обсязі виконуються права і законні інтереси громадян з цих питань. Як справедливо зазначають М.І. Гошовський і О.П. Кубинська, право на компенсацію шкоди є невід'ємним правом громадян, елементом правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих часто залишаються незахищеними (наприклад, якщо злочин не розкрито, злочинець перебуває в розшуку тощо). Навіть коли злочинця знайдено, відшкодування часто розтягується на багато років.

Наявність чисельних прогалин у  законодавстві про забезпечення прав потерпілих і захист їхніх інтересів ставить на порядок денний питання про необхідність розроблення і прийняття спеціального нормативного акту про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин [8, с.157].

Зазначені автори вважають, що в такій ситуації потрібно створити державний грошовий фонд для відшкодування громадянам, які постраждали від злочинів, майнових збитків одразу після визнання їх потерпілими, оскільки у вчиненні злочину і заподіянні шкоди потерпілому є вина не тільки злочинця, а й самої держави [8, с.157-158].

Так, дійсно, держава на даний час  не може у повному обсязі давати гарантії громадянам від посягань не тільки проти життя, здоров'я особи, а й проти індивідуальної власності  громадян. Але відшкодувати майнові  збитки в повному обсязі особам, що постраждали від злочинів, потрібно вже тепер, якщо ми будуємо правову державу. Однак не одразу ж після визнання громадянина потерпілим, як рекомендують згадані автори, а після розгляду справи у судовому засіданні та вступу вироку в законну силу, оскільки не всі цивільні позови, заявлені на досудовому слідстві, знаходять своє підтвердження у повному обсязі у ході судового слідства.

У багатьох країнах світу таку проблему вже давно вирішено. Наприклад, у  США ще у 1980 р. штат Вісконсін прийняв перший закон про права потерпілих від злочинів, яким надається компенсація з відшкодування шкоди, завданої громадянам злочинними діями [11, с.178].

В Україні вже теж настав час  вирішувати такі питання. Хоч, протягом близько 10 років, різного роду пропозиції щодо створення державних фондів допомоги потерпілим від злочинних посягань неодноразово розглядались багатьма правоохоронними і фінансовими органами, однак проблему до цього часу не вирішено.

Ще в березні 1991 р. Верховний  Суд України розглядав пропозицію про створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це посилило б соціальну захищеність людини, оздоровило б моральну ситуацію в суспільстві. Пропонувались і джерела, з яких мав би створюватися такий фонд, однак ці пропозиції не були прийнято.

МВС України у квітні 1994 р. повідомило Міністерство юстиції України, що розглянуло питання щодо створення державного фонду допомоги потерпілим від злочинних  посягань. Пропозиції щодо створення  такого фонду МВС України подавало до Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України ще у 1993 р. Тоді ж було здійснено відповідні розрахунки та узагальнення суми збитків, завданих громадянам корисливими злочинами, і про результати цього узагальнення повідомлено Кабінет Міністрів України.

Кожна людина у нашому суспільстві  повинна знати, що вона в законодавчому  порядку захищена від будь-яких протиправних посягань, у тому числі проти індивідуальної власності.

У статті 56 Конституції України  зазначено, що кожний громадянин має  право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зміст цієї статті слід доповнити  пунктом, в якому б вирішувались і проблеми відшкодування потерпілому  шкоди, завданої злочином, а не тільки відшкодування шкоди, завданої громадянину  незаконними рішеннями чи діями  органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Поряд із вимогами про відшкодування  матеріальної шкоди, цивільний позивач  може пред'явити вимогу про відшкодування  моральної шкоди.

Якщо питання про визнання моральної  шкоди як юридичного факту, що породжує відносини відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому в грошовій формі за рахунок заподіювача шкоди давно є в літературі дискусійним.

Автори, які вважають неможливим відшкодування  моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають два аргументи: немайнова (моральна) шкода не піддається точній грошовій оцінці; майнове її відшкодування є атрибутом буржуазного суспільства, де все оцінюється у грошах, у тому числі честь і совість [7].

 Як слушно з цього приводу  зазначила Р. Радева, за такого  підходу до даної проблеми  немайнова школа взагалі не  відшкодовується, а тому образа  потерпілого, його бажання справедливості залишаються незадоволеними [9].   Якщо розглядати майнове відшкодування немайнової моральної шкоди як бажання викликати в потерпілого позитивні емоції, спричинені фактом вчинення злочину, то ця думка виглядає обґрунтованою і відповідає вимогам справедливості [11, с.180].

Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Але, на думку  М.С. Малеїна, це не може бути перешкодою для позитивного вирішення проблеми. По-перше, йдеться не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Наприклад, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості злочину. Відповідність правопорушення і міри відповідальності за нього є лише відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком і перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди [18].

Що ж до іншого заперечення проти  визнання моральної шкоди, компенсація  якої нібито є чужою нашій правосвідомості  й праву, то це – типовий приклад  тотальної ідеологізації права  і нехтування захисту інтересів особи [18].

Моральна (немайнова) шкода, заподіяна  громадянинові внаслідок поширення  засобом масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять  честь і гідність громадянина  або заподіяли йому іншу немайнову  шкоду, відшкодовувалася за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами. Чинне законодавство України передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 1167 ЦК України передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, що порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачено ст. 12 Закону України "Про охорону праці".

Як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування  моральної (немайнової) шкоди, що стала важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам акт захисту законом гідності особи через компенсації моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.

Втім, перешкодою для регулювання  цього питання є обставина, що ні в законодавстві, ні в науці  немає єдиної дефініції моральної  та немайнової шкоди. Крім того, визначення моральної та немайнової шкоди різняться  обсягом, причому зміст першого охоплюється другим.

Законодавець дав визначення поняття відшкодування моральної шкоди в ст. 12 Закону України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. Під нею розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажані погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру. Визнати це законодавче поняття моральної шкоди універсальним неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульовано щодо правовідносин, пов'язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи.

Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 3 березня 1995 р. зазначено, що "під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях через ушкодження здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, за настання інших негативних наслідків.

Це визначення моральної шкоди, дане судової практикою, істотних зауважень  не викликає. Водночас воно дає можливість зрозуміти, що з огляду на різноманітність  деліктів, якими може бути заподіяно моральну шкоду, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які присуджується відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

У теорії кримінального процесу також немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів.

М.С. Строгович під моральною  шкодою розумів зганьблення честі  людини, приниження її гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, страждань, внесення в особисте життя або суспільне становище людини ускладнень.

Як сукупність моральних, вольових та інших нематеріальних змін, що ґрунтуються  на нормах права і моралі та об'єктивно  відбулися або реально можливі, трактує моральну шкоду Б.В. Скрипченко.

В.А. Дубрівний вважає, що під моральною шкодою слід розуміти порушення нормального психічного стану людини, спричинене злочинним посяганням на охоронювані законом його суб'єктивні права та інтереси, а також інші блага, через що цій особі заподіюються моральні страждання".

В.Я. Понарін, у цілому погоджуючись із визначенням моральної шкоди  В.А. Дубрівного, водночас зауважує, що в ньому слід було б відобразити те, що моральну шкоду може бути заподіяно не тільки фізичній, а й юридичній особі. Крім того, в дефініції не завадило б визначити й те, що моральну шкоду може бути завдано посяганням як на суспільні відносини, охоронювані законом, так і на суспільні відносини, врегульовані нормами моралі [21, с.78].