Епоха Відродження

Три інші правила: 1) поділяти кожне  утруднення на стільки частин, скільки  необхідно для кращого їхнього  вирішення, 2) йти у своїх міркуваннях  від простого до складного, 3) складати всеохоплюючі переліки -мають не настільки принципове значення і, власне кажучи, збігаються з правилами методу Бекона.

Чому Декарт виходить із принципу самоочевидності? Тут велике значення має та обставина, що Декарт сам є математиком, а в цей час саме математика і механіка, що спирається на неї, грають панівну роль в науці. А в основу математики, як відомо, покладені аксіоми, на які і спирається вся будова математики. Варто змінити аксіоми, і відразу або звалиться, або буде виглядати зовсім по-іншому (наприклад, геометрії Евкліда і Лобачевського) вся будова науки.

Але виникає ще одне важливе для  раціоналістичного методу питання, на яке Декарт повинний дати відповідь: звідки в розуму ясність щодо первинних  аксіом, вихідних пунктів, відправних, далі невиводних положень? Ці положення, на думку Декарта, є інтуїтивними. При цьому під інтуїцією Декарт розуміє не щось містичне, що виходить за межі розуму, "...а розуміння  ясного й уважного розуму, настільки  легке і чітке, що не залишається  зовсім ніякого сумніву щодо того, що ми розуміємо, або, що те ж саме, безсумнівне  розуміння ясного й уважного розуму, що породжується одним лише світлом  розуму і є більш простим, а  виходить, і більш достовірним, ніж  сама дедукція..." [3, с. 84]. Крім того, Декарт вводить до своєї філософії вроджені ідеї. На думку Декарта, субстанції, що мислить, споконвічно властиві деякі загальні поняття, ідеї, що є уродженими, а не набутими в досвіді. До таких ідей він відносить ідею Бога, ідеї чисел і фігур і т. д. Ці істини є втіленням природного світла розуму, і вони теж є вихідними положеннями для дедукції.

Таким чином, на противагу Бекону, Декарт послідовно проводить принцип  раціоналізму, і критерій істинності наших знань бачить у розумі і  тільки в розумі. Наука, щоб бути істинною, повинна починати із самоочевидних  ідей, доступних розумові, за допомогою  раціональної інтуїції і використовуючи дедукцію систематично і послідовно будувати всю свою будову.

Послідовниками Декарта в його раціоналізмі були голландський філософ  Б. Спіноза (1632-1677) і німецький філософ Г.-В. Лейбніц

4.

По-іншому, ніж в античній і середньовічній філософіях, вирішується проблема субстанції у філософії Нового часу. Ця проблема знаходить розробку, насамперед, у  філософських системах Декарта, Спінози  і Лейбніца. Під субстанцією при цьому розуміється те, "...що існує саме в собі і представляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не має потреби в уявленні іншої речі, з якої воно повинне було б утворитися" [1, с. 351]. Таке розуміння субстанції відрізняється від її розуміння Аристотелем, що під субстанцією розумів окремі речі, предмети, наприклад зелені дерева або чотирикутні столи, на противагу їхнім властивостям "зелений" і "чотирикутний". Відрізняється воно і від розуміння субстанції середньовічною філософією, у якій проводиться чітка границя між буттям Бога і буттям світу речей, і проблема субстанції розглядається через це розходження. У філософських системах Декарта, Спінози, Лейбніца Бог, хоча і грає надзвичайно важливу роль, але проблема субстанції перенесена в площину розгляду природи. Декарт при цьому виходить із існування двох субстанцій: тілесної і мислячої. "...Протяжність у довжину, ширину і глибину є природою тілесної субстанції, мислення ж є природою субстанції мислячої", - пише Декарт [3, с. 335]. Крім того, Декарт говорить про те, що "...ім'я "субстанція" неоднозначно відповідає Богові і його створінням...", тому що "...субстанцією, яка зовсім не потребує нічого іншого, може бути тільки одна, а саме - Бог. Можливість же існування всіх інших субстанцій ми можемо осягнути лише при сприянні Бога" [3, с. 334].

Інше розуміння субстанції ми знаходимо  у Спінози, що у своїй "Етиці" приділяє значну увагу цій проблемі. Спіноза вважає, що не може існувати двох субстанцій. Субстанція може бути тільки одна, оскільки вона містить у собі всю повноту буття, вона вічна в часі і не обмежена в просторі. Поруч із субстанцією не може бути нічого іншого.

Спіноза спростовує подвійність Декарта  й у першому і в другому  значенні. Бог і природа, на думку  Спінози, збігаються, це одне й те саме. Бог не створював природу, вона вічна. Спіноза розвиває послідовно пантеїстичну позицію, ототожнюючи природу і  Бога, за що і піддавався гонінням з  боку іудаїстської і християнської  церков. Заперечує він і декартовий поділ субстанції на тілесну і мислячу. Протяжність і мислення є не двома субстанціями, а атрибутами (атрибут - невід'ємна властивість, сутність субстанції) єдиної субстанції. Субстанція взагалі має нескінченну кількість атрибутів, і пізнати їх усі ми ніколи не зможемо (інакше ми б визначили Бога), але нам досить знати два зазначені атрибути, що дають можливість нам знати субстанцію і судити про неї, хоча наше знання і буде обмеженим. Безпосередньо субстанція нам дана у вигляді модусів, тобто конкретних речей і розумових процесів. Модус - це те, "що існує в іншому і уявляється через це інше" [1, с. 351].

Характерною рисою розуміння субстанції Спінозою є розуміння її як постійної  і незмінної. Рух є лише модусом  субстанції, а не її атрибутом. При  цьому рух Спіноза розуміє  лише як механічний рух. У світі діє  необхідність і відсутня випадковість. "У природі речей немає нічого випадкового, але усе визначено  до існування і діє відомим  способом через необхідність божественної природи..." [1, с. 357].

Лейбніц у полеміці зі Спінозою й іншими філософами розробляє своє розуміння субстанції. Субстанцією Лейбніц називає монади - "істинні атоми природи", "елементи речей". Монади являють собою найпростіші, далі неподільні метафізичні частки. Метафізичні тому, що вони не мають довжини і не знаходяться в просторі. Вони є центром діючої сили, духовною субстанцією, що безперервно змінюється, не виникають і не знищуються природним шляхом, є неповторними і не впливають одна на одну. Монади створені Богом, і гармонія монад так само встановлена ним, тому існує кореляція між душевними і тілесними станами. Вони в різному ступені мають свідомість, тому існує ієрархія монад. Є прості, або голі, монади, що мають лише неясні уявлення і лежать в основі неорганічної природи, монади-душі, що мають відчуття і уявлення, і монади-духи, що є основою розумних істот. Головна відмінність розуміння субстанції Лейбніцем від її розуміння Спінозою полягає у двох моментах: у Лейбніца субстанція множинна, у той час як у Спінози вона єдина; у Лейбніца вона активна, здатна до самозмінювання і розвитку, а у Спінози вона пасивна, здатна тільки до механічного руху.