Життя та філософська творчість Г.С. Сковороди

Нарешті, було б помилкою ігнорувати значення для Сковороди  як поета знайомства з латинською класичною поезією та новолатинською гуманістичною літературою XVI — XVII ст. З римських поетів Сковорода  віддавав шану таким славетним поетам, як Горацій, Вергілій та Овідій. Частину  його поетичної спадщини і становлять майстерні як на той час переклади \21\ з творів цих поетів, близьких Сковороді багатьма рисами свого  поетичного світовідчуття. З новолатинських поетів Сковорода цікавився і  перекладав твори француза М. Муре та фламандця Сидронія Гошія (Гозія).

Набуту майстерність поетичної  творчості Сковорода використовує і в своїй філософській творчості. Віршові уривки, які виконують  різну ідейно-художню функцію, посідають  важливе місце в його філософських трактатах і діалогах. Він не лише широко використовує як цитати рядки  з написаних ним раніше поезій, а й пише нові поетичні рядки і  цілі твори, які органічно вростають у тканину філософських діалогів і трактатів. Поряд з цим він наводить чималі цитати з творів античних авторів або своїх українських попередників. Характерно, що саме в період філософської діяльності Сковорода ясніше усвідомлює свій зв’язок з поетичною традицією і віддає данину шани своїм літературним попередникам.

У філософських діалогах з’являється  чимало пісень та епіграм, написаних  саме у зв’язку з тим або  іншим твором. Зокрема поетичні вкраплення в прозаїчному тексті відіграють важливу роль у таких діалогах Сковороди, як «Брань архистратига Михайла  с Сатаною», «Пря БЂсу со Варсавою», в притчах «Благодарный Еродій»  та «Убогій Жайворонок». Крім віршованих фрагментів, які виражають думки  автора, в цих діалогах значне місце  відведено фрагментам, які характеризують погляди, ворожі філософському вченню Сковороди. Ці віршовані висловлювання  вкладено в уста співрозмовників, що є опонентами поглядів, обстоюваних  автором. Такими є «сиренські», «кощунні»  пісні, зокрема «Пісня лицемЂров». За допомогою цих пісень Сковорода  викриває тих, хто ставить богові «свічищі», править моління, двічі  на тиждень постить, відвідує святі  місця, добре знає псалтир тощо, а  за це просить у бога багатства. Створюючи  ці пісні, Сковорода використовує традиції сатиричної та пародійної літератури XVIII ст. Істотним моментом філософської творчості мислителя є також  звертання до народних пісень.

Згадане вище поєднання  віршів та прози становить давню  традицію українського письменства. Вірші  не тільки впліталися в канву прозового  тексту, а й відігравали роль своєрідних передмов та утворювали кінцівки творів. Вірним цій традиції лишився і  Сковорода. В цьому полягає одна з характерних ознак його світосприймання  та мислення, органічно пов’язаних з особливістю його духовного  розвитку як письменника-філософа.

На розвиток його поетичного таланту вирішальний відбиток наклала  його філософська вдача, його розуміння  предмета філософії та обов’язків філософа як навчателя життя. Як відомо, всі пісні у збірці «Сад божественных пЂсней» супроводжуються епіграфами з біблії, а іноді й примітками-коментарями, які дають додаткову інтерпретацію змісту. Очевидно, самі пісні по відношенню до епіграфів мали відігравати функцію ілюстрацій — прикладів, у яких філософські думки втілюються у віршованій формі.

Важливим етапом на шляху  філософської творчості мислителя  є «Басни Харьковскія». Збірник складається  з 30 байок: перші 15 з них написані в 60-х роках, решта — в 1774 р.

У байках Сковорода, з одного боку, продовжує традиційну тематику байок А. Радивиловського, байок  з риторик і поетик, а з другого  — виступає як новатор, що розширює ідейнотематичні горизонти байки, виводить байку на шлях самостійного розвитку. Сковорода підносить у  байках дружбу, любов, розум та інші позитивні людські риси; він показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, а внутрішніми  якостями. Ці якості — розум, знання, працьовитість, чесність, справедливість, і проявляються вони в ділах кожної людини.

Інтерес викликають байки, в яких Сковорода викриває негативні  явища своєї сучасності. Насамперед байкар викриває згубність честолюбства та «сластолюбія», нестримне прагнення  до багатства і маєтків, показує  безглуздість і ненадійність багатства, нагадує, що «самі бЂдн-бйшія рабы рождаються из предков, жителстововавших в лужЂ великих доходов» і що «многое  множество богачей всякий день преобразуется  в нищіи». Особливо цікава з цього  погляду байка «Жабы». Байкар показує, що прагнення до багатства пов’язане  з небезпеками і клопотами, які, не приносячи справжнього щастя, призводять до втрати людиною внутрішньої  свободи.

Серед його байок є кілька виразно сатиричних, спрямованих  проти ненаситного й зажерливого  панства, його гонитви за славою і  чинами. Найвиразніше ця критика звучить  у байці «Оленица и Кабан». Тут  Сковорода, продовжуючи думку про  те, що гідність людини визначається не зовнішніми, а внутрішніми якостями, формулює своє ставлення до стремлінь тогочасного панства. Він твердить, що не родом, не титулами, не чинами і не маєтностями визначається гідність людей, а їх ділами. У байці висміюються кабани, що прагнуть записатися в барани, мріють про титули. «Кабан» — це персонаж другої половини XVIII ст., коли в період покріпачення бідного козацтва частина заможних козаків прагнула закріпити своє становище серед панської верхівки титулами і чинами.

Розглядати ідейний зміст  байок Сковороди — означає  власне вже розглядати його філософські  погляди, оскільки байки органічно  вписуються в філософську спадщину мислителя. Однак, враховуючи їхню особливість, можна виділити і «чистий зміст», абстрагуватися від художньої форми, тим більше, що значна частина ідей виражається не стільки в межах  фабул, скільки в їхній моралі. В цьому жанрі «тенденційність» автора, його точка зору дістає подвійне відбиття і може бути сформульована  більш-менш однозначно. Тим більше, що тут байкар багато говорить від  свого власного імені, без опосередкування  мовою байкових персонажів. Сюжети байок, їхні образи виступають як одиничне, яке потребує перенесення в площину  загального. Співвідношення їх розкриває  алегорія, яка виступає як основний принцип мислення. Ідейний зміст  виноситься за межі байкового вимислу, сюжету, стає до певної міри незалежним від цього сюжету [3].

Отже хотілось би закінчити  третій розділ реферату думкою Сковороди, що справжня цінність художніх творів, полягає в тому ж, що й цінність життєвих явищ. «Опера, книга, пЂсня  и жизнь не от долготы, но от благолЂпія и доброты цЂну свою получает». До пісні, як і до життя, він застосовує спільний критерій оцінки, яким вважає критерій добра: «Не красна долготою, но красна добротою, как пЂснь, так  и жизнь». Мистецтво є не стільки  насолода зовнішністю, скільки насолода споглядання істини і добра, тому важливою ознакою справжнього мистецтва  є почуття любові: «Искуство во всЂх священных инструментов тайнах не стоит полушки без любви». Таким  чином, розуміння мистецтва у  нього закономірно випливає з теорії «сродності». Ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорідненість вбиває «художество». Ті «безмінервные служители муз», про яких з презирством згадує філософ, тому й нещасливі, що зневажили власну природу і притаманні їм природні нахили.

 

 

Висновки

 

З шкільних років мені подобалась творчість Григорія Савича Сковороди, тому я обрала тему реферату «Життя і філософська творчість Г.С.Сковороди», але ж я і не сподівалась, що в процесі підготовки реферату мені відкриється найцікавіше пізнання.

Якою б визначною не була літературна творчість Сковороди, в історію української культури він увійшов передусім як видатний мислитель-філософ, який завершує тривалий історичний період розвитку професійної  філософії на Україні. Ця філософія  не розвивалася на голому місці, а  була наслідком творчого-використання здобутків світової думки у вирішенні  істотних проблем, пов’язаних з освоєнням  нових форм суспільного буття. Сковорода  вивчав праці близьких йому філософів  і брав з них на озброєння ті або інші філософські та морально-етичні ідеї, перетворюючи їх на вихідні пункти розробки власного вчення. Тому немає  нічого дивного в тому, що ідеї, навколо  яких він зосереджує свої пошуки, окремо зустрічаються у творах філософів  античності, середньовіччя, Відродження  та в його попередників з Києво-Могилянської Академії.

Погляди професорів Києво-Могилянської Академії і Г.С.Сковороди вплинули на весь наступний розвиток не тільки українській але ж і російський філософії. Обернення до людини, к  її внутрішньому миру, проблемі щастя, сенсу життя мали подальший розвиток в «філософії серця» П.Д.Юркевича, В.С.Соловйова, Н.А.Бердяєва, тим самим укріпив  гуманістичну традицію вітчизняного філософствування с його критичним відношенням  до західноєвропейського раціоналізму.

 

 

5. Література

 

1. Філософія. Навчально-методичний посібник для студентів технічних  вузів (російською мовою). Під ред. Л.О.Алексєєвої, Р.О.Додонова, Д.Є.Музи. – Донецьк: ДонНТУ, 2004. – 180с.
2. Філософія людини: розум, культура, духовність і практика/ Тези повідомлень регіональної студентської науково-філософської конференції. 24 травня 2005 року. – Донецьк: ДонНТУ, 2005. – 108с.
3. В.Шинкарук, І.Іваньо «Григорій Сковорода». К: Київська Думка, 2002.
4. Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. — Харків, 2004. – 242с.
5. Философия: учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д, 1998