Лекции по "Философии"

Ділячись своїм педагогічним досвідом, Руссо стверджував, що кожен вихователь зобов'язаний навчити свого вихованця  не розраховувати ні на батьків, ні на здоров'я, ні на багатство. Він повинен  дати зрозуміти йому, що без зусиль життя безцільне, що праця є неминучий  обов'язок громадської людини і "всякий дозвільний громадянин є шахрай". Вихователь, крім того, повинен не шкодує сил ні, ні часу для того, щоб займати  вихованця добрими справами, бо, тільки роблячи добро, люди стають добрими. "Відніміть у нашого серця цю любов до добра, - підкреслював Руссо, - ви відніміть усю привабливість  життя" (Руссо ж. -Ж., Еміль або  про виховання., с. 281).

Педагогічний успіх, на думку Руссо, міг бути досягнутий поєднанням ремісничої праці з виконанням основних правил природного виховання. Але не лише це визначає успіх. Система природного виховання досить ефективна тільки при правильному і звичному з'єднанні  фізичних і розумових вправ. "Великий  секрет виховання, - писав Руссо, - в  умінні добитися того, щоб тілесні  і розумові вправи завжди служили  відпочинком одні для інших " (Руссо  ж. -Ж., Еміль, або про виховання, с. 191).

Роман "Еміль, або про виховання" через свій демократичний напрям набув широкого поширення у Франції  і за її межами. Зрозуміло, сила педагогічної системи Руссо полягала не лише в  тому, що вона відкинула середньовічну  феодальну традицію виховання, а  в тому, що вона послужила стимулом для формування і розвитку демократичної  педагогіки нового часу.

 

Дуалі́зм — доктрина, котра стверджує, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні у природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між «ментальними» (розумовими) та «реальними» предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.

Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття) — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання. Суперечить раціоналізму. Основний принцип сенсуалізму — «немає в розумі нічого такого, чого б не було в почуттях». Принцип сенсуалізму належить до чуттєвої форми пізнання, до якої крім відчуття входить також уява.

Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.

Фідеїзм — релігійний світогляд, що стверджує примат віри над розумом; характерний для теїстичних релігій. Також ідеалістичний напрям філософії, що намагається підмінити знання релігійною вірою й підпорядкувати науку релігії.

 

РУССОЇЗМ — система соц.-політ., філос., рел.. педагогічних та естет, поглядів Ж.-Ж. Руссо

(1712-1778). У ХІХ-ХХ ст. термін Р. набуває вужчого значення, йдеться лише про певний погляд

 Руссо та його послідовників на людину, її ставлення до природи та цівілізаиії.

 Оригінальний соц.-політ, мислитель,  шосформувався під впливом ідей  Г.Гроиія. Т.Гоббса,

 Л.Локка, Ш.Монтеск’є, один із засновників теорії “сусп. договору”, прихильник народовладдя, один з найрадикальніших представників франц. Просвітництва, Руссо відомий перш за все завдяки

 вельми суперечливій частині своєї філос. спадщини. В трактаті “Міркування про науки і

 мистецтва” (1750) він прагне обгрунтувати тезу про те, що успіхи цивілізації призводять до занепаду моралі, породжують у людині розбещеність та нелюбов до праці. Як ідеал Руссо висуває т.зв. природну людину, незайману руйнівним впливом цивілізації. Таких людей він знаходить в давн. Спарті та суч. йому Корсиці. Т.ч., Руссо констатує розчарування просвітителів у можливостях людського розуму, яке, з ін. боку, відбилося у виникненні сенсуалізму в ф іл ософії та сентименталізму в л-рі. Слід відзначити також, шо Руссо не був першовідкривачем іде неприйняття цивілізації, а скорше сконденсував те, шо певною мірою вже було в духов, атмосфері

 європ. сусп-ва кін. XVIII ст. (“Простодушний” Вольтера). Корені такого погляду сягають у

 глибину віків: це і примат інтуїтивного осяяння над розумним у Бібл ії, і вчення стоїків та

 ранньохрист. теологів (Тертулліан, Августин та ін.), й практика анахоретства. На цій же основі

 базується і педагогічна теорія Руссо, шо викладена в трактаті “Еміль, або Про виховання” (1762).

 Вона вмішує чимало позитивних моментів (періодизація етапів, розвитку дитини, відмова від

 схоластики в навчанні, трудове виховання, виховання підлітка в тісному зв’язку з природою

 тощо), але знову ж таки  в ній домінує ідея неприйняття міської цивілізації та кн. освіти (за

 винятком своєрідно трактованого “Робінзона Крузо» Д.Дефо).

 Очевидна парадоксальність  та провокаційність теорії Руссо  (критикуючи цивілізацію взагалі,  він

 мав на увазі перш за  все її носіїв — франц. аристократію XVIII ст.) була помічена ше його

 сучасниками — Вольтером і Д.Дідро, які дотепно висміяли її. Але з ін. боку, в Руссо з’явилась

 величезна кількість прихильників, які цілком серйозно сприйняли заклик “назад до природи»,

 про шо свідчать як численні літ. робінзонади та сільськогосподарські утопії (“Кратер” Ф .Купера,

 “Вісті нізвідкіль” В.Морріса). так і реальні спроби ентузіастів-послідовників Р.Оуена та Ш.Фур’є

 створити руссоістські за духом колонії в США та Австралії. Вплив Р. на формування утопічного

 соціалізму важко переоцінити. В естет, відношенні тема втечі на лоно природи, культ почуттів,

 “природної” людини разом з ідеєю И.Гердера про “дух народу” та відкриттями Я. Грімма в галузі

 міфології лягли в основу  творчості сентименталістів і, особливо, романтиків. Будучи сам талановитим письменником (його епістолярний роман “Юлія, або Нова Елоїза” (1761) зворушив всю Європу), Руссо здійснив великий вплив на подальший розвиток л-ри. Відлуння вчення “савойського вікарія” так чи інакше присутнє в “Стражданнях молодого Вертера” Й.-В.Гьоте та драматургії Ф.Шіллера, «Полі та Вірджінії” Бернадена де Сен-П’єра та повістях Ф.Р.Шатобріана, поезії “лейкістів”. Д,- Г.Байрон присвячує Руссо палкі рядки в “Прочанстві Чайльд-Гарольда”. Очищувальна функція природи та “природна” людина — найважливіші теми л-ри США 1-ої пол. XIX ст. Вони проходять червоною стрічкою через творчість Ф .Купера (пенталогія про Шкіряну Панчоху), Н.Готорна («Щасливий Діл”), Г.Торо (“Уолден, або Життя в лісі”), Г.Мелвілла (“Тайпі”). Ті ж мотиви притаманні поезії трансценденталістів та В.Вітмена. В Росії ідеї Руссо були підхоплено О.Радішевим, декабристами, О.Герценом, М.Чернишевським, М.Добролюбовим, однак рос. мислителів перш за все цікавили соц.-політ. погляди франц. просвітителя. Власне “руссоїзм” як взаємовідносини людини, природи та цивілізації глибоко зворушив Л. Толстого, який називав Руссо своїм учителем. “Народництво” Толстого мало багато спільного з системою поглядів Руссо, схожі і їх педагогічні ідеї. В худож. творчості Толстого Р. виразно простежується в “Дитинстві”,

 “Козаках”, «Війні та мирі”, “Анні Кареніній” (образ Левіна). У поль. л-рі педагог, ідеї Р. знайшли

 відбиття вже в “Подолянці, вихованій в природному стані” (1784) Д.Краявського.

 Автобіографчна “Сповідь” Руссо спонукала появу “Спогадів” (1844) зачинателя пол.

сентиментальної поезії Ф.Карпіньського. Особливо цікавою є проблема впливу ідей

 Руссо на укр. письменників та мислителів 1-ї пол. XIX ст. Типол. проблематика укр. л-ри цього

 періоду вельми близька руссоїстській:  теми народу,природи, землі, патріархальних  селянських звичаїв, неприйняття  міської цивілізації, певна недовіра до розуму так чи інакше присутні в творчості Є.Гребінки, [.Котляревського, Л.Боровиковського, Г.Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського. Однак укр. письменники не приймають політ, радикалізму франц. просвітителя: І.Франко з осторогою говорить про вплив Ж.Ж.Руссо на Г.Сковороду, Котляревський в “Енеїді”

 опосередковано, а П.Білецький-Носенко в Торпиниді» прямо критикує Вольтера та Руссо.

 У 2-й пол. ХІХ-ХХ ст. відбувається певна переоцінка поглядів Руссо. Ряд письменників та

 мислителів (Г.Флобер, Г.Мопассан, Т. Манн) досить критично ставились до системи виховання “за Руссо» та всього комплексу його ідей. Бурхливий розвиток науки та техніки, позитивізм О.Конта, економічний детермінізм К.Маркса відновили певною мірою престиж цивілізації. Проте не можна заперечувати впливу Р. на формування гтриродничо-наук. та іст.-культ. теорій Ч.Дарвіна, Г.Спенсера, І.Тена, Ф.Нішле, Г.Менделя, а на поч. XX ст. — А.Бергсона та З.Фройда. В л-рі в цей же час формується теорія натуралізму Е.Золя. Головне, шо зближує всі ці досить різнорідні концепції — перебільшена увага до природного, натурального елементу в людині. При цьому з’ясовувалось, шо природний, інтуїтивний елемент не такий вже піднесений та благородний, як це здавалося сентименталістам та романтикам, він містить у собі цілу безодню патологічного, руйнівного, аморального. Інакше кажучи, відкрилося те, шо за термінологією З.Фройда отримує назву “підсвідомого”. В сполученні з чинниками “раси”, “нац. духу”, “грунту”

 проголошена Руссо “природність”  межувала з “бестіальністю” і призвела в XX ст. до войовничого

 нігілізму, аморалізму, націоналізму, бездуховності і. врешті, до фашизму (показова еволюція теорії Ф.Ніцше, джерела якої більшість дослідників виводять з Р.).

 Своєрідно відбився Р. у  теорії та практиці комунізму,  який еклектично намагався поєднати

 непоєднуване. Сама спроба ідеологів комунізму створити “нову людину” чимось подібна до пошуків Руссо ідеалу “природної» людини. Потреби цієї ‘нової людини” обмежувалися суто фізичними, матеріальними чинниками (“буття визначає свідомість”), культура та цивілізація минулого відкидались (найяскравіше це відобразилося в діяльності Пролеткульту, але неявно було присутнє протягом усього радянського періоду). Все це якоюсь мірою збігалося з просвітницькою ідеєю. Але, з ін. боку, людина повністю відривалася від природної своєї суті і визначалася лише соц,- класовими параметрами; природа ж розглядалась лише як джерело невичерпних матеріальних благ, досить згадати сумнозвісну мічурінську тезу: “Нам не треба чекати милості від природи …” Образно кажучи, в советский період сформувалася теорія “Р. навиворіт «: не людина — частина природи, а природа стає другорядним компонентом соц. буття людини, що не могло не призвести до траг. наслідків (Чорнобиль та ін. екологічні катастрофи). В 2-ій пол. XX ст. ідеї Руссо знову набувають особливого значення у зв’язку з загостренням екологічних проблем у всьому світі. В цих умовах руссоістський заклик до гармонічних взаємовідносин людини та природи як ніколи актуальний і навіть його вимога відмови від надмірної розкоші набуває сенсу для т. зв. багатих країн. Цей комплекс ідей виходить за рамки чистого теоретизування, його втіленням в життя займаються численні екологічні (“зелені”) партії, рух “Green peace”. З ін. боку, Р. певною мірою зумовив такі явища, як руху хіппі та сексуальну революцію 60-х pp.

 У наук, відношенні інтерес  Руссо до “природної” людини  стимулював розвиток етнографічних  досліджень народів, шо знаходяться на первісній стадії розвитку (роботиД. Фрезера, Е.Тайлора, Л.Леві-Брюля, К.Леві-Строса та ін.). В л-рі XX ст. .так чи інакше інтерпретовані руссоїстські ідеї наявні у творчості Р.Роллана. Д.Лондона, Е.Гемінгвея, Д.Лоуренса, О.Гакслі, А.Сент-Екзюпері, Е.Базена, М.Турньє, Л.Леонова, О.Гончара тошо.

 

2.Роман Руссо «Нова  Елоїза» як твір сентименталізму.  Особливості етичної концепції  Руссо в романі.

Сентименталі́зм (фр. sentimentalisme, від фр. sentiment — почуття) — мистецький напрям в європейській літературі другої пол. 18 ст. Назва виникла від «Сентиментальної подорожі» Лоренса Стерна.

Повного розвитку французький сентименталізм досягає в епістолярному романі Ж. Ж. Руссо "Нова Элоиза". Емоційний^-емоційний-суб’єктивно-емоційний  характер листів з’явився новаторством у французькій літературі

Роман "Юлія, або Нова Элоиза":

1) Тенденційність  добутку

Виданий уперше в Голландії в 1761 році, роман "Юлія, або Нова Элоиза" має підзаголовок: "Листа двох коханців, що живуть у маленькому містечку в підніжжя Альп". І ще дещо сказане  на титульному аркуші: "Зібрані й  видані Жаном-Жаком Руссо". Ціль цієї нехитрої містифікації – створити ілюзію повної вірогідності оповідання. Видаючи себе за видавця, а не за автора, Руссо постачає деякі сторінки підрядковими приміткам (усього їх 164), ними він сперечається зі своїми героями, фіксуючи їхньої омани внаслідок  бурхливих переживань любові, виправляє  їхні погляди на питання моралі, мистецтва, поезії. В оболонці м’якої іронії верх об’єктивності: автор нібито не має нічого загального з діючими  особами роману, він тільки спостерігач, що коштує над ними безсторонній суддя. І на початку Руссо домігся  свого: його запитували, чи дійсно знайдені ці листи, минуле це йди вигадка, хоча сам же він видав себе епіграфом до роману й вірша Петрарки "Нова Элоиза" складається з 163-х листів, розділених на шість частин. Епізодів у романі порівняно небагато в порівнянні з величезною надбудовою, що складається з великих міркувань на всілякі теми: про дуелі, про самогубство, про те, чи може заможна жінка допомагати грішми улюбленому чоловікові, про домашнє господарство й пристрій суспільства, про релігію й допомогу жебраком, про виховання дітей, про оперу й танці. Роман Руссо наповнений сентенціями, повчальними афоризмами, і, крім того, у ньому занадто багато сліз і подихів, поцілунків і обіймів, непотрібних скарг і недоречних співчуттів. В XVIII столітті це любили, принаймні, у певнім середовищі; нам це здається сьогодні старомодним і часто смішним. Щоб прочитати від початку до кінця "Нову Элоизу" з усіма відступами від сюжету, варто набратися неабиякої дози терпіння, але книга Руссо відрізняється глибоким змістом. "Новоя Элоиза" з неослабленою увагою вивчали такі вимогливі мислителі й художники слова, як Н. Г. Чернишевський і Л. Н. Толстой. Товстої сказав про роман Руссо: "Ця прекрасна книга змушує думати"